– Пане Гудзяк, як Ви оцінюєте зміни, які запроваджує Міністерство освіти під керівництвом Дмитра Табачника? Наскільки вони торкнуться Католицького університету?
– Річний термін роботи нового керівництва проявив тенденцію, абсолютно не зрозумілу з точки зору потреб й інтересів вищої освіти. Наш університет, зрештою, з сімома іншими університетами – це Києво-Могилянська Академія, Харківський, Донецький, Дніпропетровський, Чернівецький, Львівський державні національні університети і Університет економіки і права «Крок» – з 2005 року боролися за автономію. Однак «боролися» – це не те слово, радше, ми працювали автономно, і ця автономія базується на спокійному переконанні, що університетські викладачі й адміністратори, зрештою, і студенти – це є представники еліти суспільства, наділеної критичним мисленням. Адже людина створена на образ і подобу Божу, тому вона має свобідну волю. І ця людська свобода, цей потенціал, ці таланти потребують університетської автономії. Так от наша група, такий собі консорціум автономій, якраз і розробляв різні напрямки – від адміністративного до наповнення навчальних програм. Адже кожен університет має мати свої особливості, свій «характер». Тепер же все повертається до принципу «Макдональдс в освіті», коли, так би сказати, усі ресторанчики будуть випускати однакові гамбургери, а університети однакових студентів. В такій системі унікальність людини, її потенціал просто нівелюється.
За 20 років своєї незалежності Україна дуже мало зробила для утвердження автономії вишів, не було ухвалено потрібних рішень, але дискусія була жвава. І що головне, було досягнуто загального консенсусу, що лише з автономізацією університетів може відбутися та глибинна реформа вищої освіти, яка, зрештою, є передумовою для реформи у суспільстві. Освіта не є лише системою певних норм отримування знань, а це є певна свідомість, певний дух, певне переконання, що думка не може бути вільною під тиском великої кількості обмежень та шор. Зрештою, Україна підписала своє зобов’язання крокувати в напрямку Болонської системи, тобто європейської системи вищої освіти, яка базується на автономії університетів.
– Чого ж, на Вашу думку, хоче Міносвіти?
– Контролю і покірної вищої освіти, яка не буде ставити надто критичних питань, таких, що «виходять за межі пробірки».
Що казати, якщо витіснили з посади навіть Володимира Шевченка, академіка, ректора Донецького університету продовж 20 років. Він же не революціонер, а лише поважна людина, яка мала велику підтримку і пошану свого колективу і просто боронила майно, інтереси свого університету. Може, він поплатився за те, що він був одним з перших, через кого зблизилися Львів і Донецьк?! Саме на базі його університету в 2005 році відбувся Світовий з’їзд україністів у Донецьку. Це була знаменна подія. І таку людину, з такими регаліями, у такий спосіб витиснули з посади! Я вже не кажу про те, що далі сталося.
– Якщо це наступ на автономію вишів, то чому учасники вашої групи – ректори вишів не протидіють таким діям влади?
– Наш консорціум завмер. Я не сказав би, що вже треба на ньому «хрестик ставити», але люди втомилися від боротьби, бо, повторюю, й попередня влада не зробила чітких кроків у закріпленні автономії вишів. Більшість ректорів є в незавидній позиції. Як тепер стало ясно – ректори є залежними, вони морально залежні, тобто, вони не є незалежні. У кожного з нас є багато чинників, що обумовлюють нашу поведінку, але головне питання: чим ми готові пожертвувати, щоб зберегти гідність?
Сьогодні ж міністерство прямо погрожує окремим університетам і ректорам: має бути так і не інакше, або ж ми вам скоротимо бюджет. Це вже відбулося з Львівським університетом. І тут можна казати: є криза – треба всі бюджети скорочувати, але це відбувається селективно, так, як з переслідуванням «корупціонерів». Сьогодні є страх: і люди бояться, і ректори бояться. Хотілося б заохотити один одного, але поки що не вдається. І наш університет пережив непростий рік, але Господь добрий. І ми бачимо, як певні відважні кроки чи кроки жертви все-таки винагороджуються.
– Багато хто з Ваших колег каже: добре Борисові Ґудзяку – до нього прийшли від СБУ, попросили те, на що не мали права – і він поскаржився світовій спільноті, і католицький світ підтримав.
– Католицький світ найменше реагував. Реагували Європа, Канада, наукова спільнота. І правду сказати, я в той момент не очікував якоїсь великої реакції, зрештою, я просто не чув у собі якогось такого страху. Без сумніву, я в іншому становищі – я не маю родини, я не маю дітей і внуків, яких треба забезпечувати, і наш університет не отримує жодних коштів від держави. Для нас в університеті зразком, еталоном, на якому ми будуємо й виховну програму, є мученики 20-го століття – вірні християни, які не погодилися зрадити своїм переконанням, своїй вірі, навіть коли це коштувало їм життя.
Але ж не може бути кожен героєм. До них не зачисляю і себе. Я маю різні слабкості і вважаю, що я був неготовим до того втручання у справи університету. Це була така Божа допомога і благодать, і не лише у відмові співробітникові СБУ, але й у тому, як я написав листа. У нас була делегація міжнародна і не було часу редагувати. Однак текст (це дуже відповідальна річ) вийшов рівний, фактологічний і спокійний.
Окрім того, були люди, які казали: слухайте, якщо ви маєте проблеми, то ви можете на мене розраховувати. Я дуже вдячний за таке звернення! Я думаю, що нам треба саме так підтримувати один одного. І не лише ректорам університетів, на автономію яких чинять наступ. Ми всі атомізовані.
Радянська система працювала таким чином, що мов кислотою роз’їдала довіру між людьми. Нам важко дивитися один одному в очі. За кожним словом чи жестом – ми вираховуємо, що ж це може означати. А коли немає довіри, то ні бізнес, ні освіта, я вже не кажу політика – не можуть нормально розвиватися.
Тому я думаю, що у ситуаціях, в яких багато людей чуються безпорадними – «а що я вможу зробити, щоби змінити парламент/ закон/ поведінку міліціонерів/ ДАІшників?!» – головне питання: чи я можу зробити крок у напрямку довіри?
І все мусить починатися з маленьких речей. Якщо я зроблю якийсь вклад у свій під’їзд, можливо, сусід також прийде назустріч? Адже бруд і занедбаність панують у тих будинках, де кожен думає: якщо я навіть і зроблю щось – поприбираю, пофарбую, поставлю квіти – ніхто не приєднається й не підтримуватиме лад. Якщо ж ми змінимо мислення, якщо ми спробуємо довіряти іншим, то обов’язково знайдуться люди, які вас підтримають у добрій справі. Обов’язково.
Без сумніву, в нас є проблема з відповідальністю. Але виявляється протягом цих років, що системи контролю, які мали б контролювати ці процеси, не спрацьовують. Бо чим більше нагромаджується цих контрольних систем, тим більше знаходиться корупційних механізмів, щоб їх обходити. Якщо постійно обставляти людину різними запобіжними засобами, ця людина стане безвідповідальною, бо її свобода і її гідність принижується, і вона каже: «Що з того? Я – болото! Я буду виглядати, поводитися і пахнути, як болото!»
Тут треба нам один одного піднімати. І це непростий процес. Немає магічної палички, якою можна махнути і все змінити.
– Річний термін роботи нового керівництва проявив тенденцію, абсолютно не зрозумілу з точки зору потреб й інтересів вищої освіти. Наш університет, зрештою, з сімома іншими університетами – це Києво-Могилянська Академія, Харківський, Донецький, Дніпропетровський, Чернівецький, Львівський державні національні університети і Університет економіки і права «Крок» – з 2005 року боролися за автономію. Однак «боролися» – це не те слово, радше, ми працювали автономно, і ця автономія базується на спокійному переконанні, що університетські викладачі й адміністратори, зрештою, і студенти – це є представники еліти суспільства, наділеної критичним мисленням. Адже людина створена на образ і подобу Божу, тому вона має свобідну волю. І ця людська свобода, цей потенціал, ці таланти потребують університетської автономії. Так от наша група, такий собі консорціум автономій, якраз і розробляв різні напрямки – від адміністративного до наповнення навчальних програм. Адже кожен університет має мати свої особливості, свій «характер». Тепер же все повертається до принципу «Макдональдс в освіті», коли, так би сказати, усі ресторанчики будуть випускати однакові гамбургери, а університети однакових студентів. В такій системі унікальність людини, її потенціал просто нівелюється.
За 20 років своєї незалежності Україна дуже мало зробила для утвердження автономії вишів, не було ухвалено потрібних рішень, але дискусія була жвава. І що головне, було досягнуто загального консенсусу, що лише з автономізацією університетів може відбутися та глибинна реформа вищої освіти, яка, зрештою, є передумовою для реформи у суспільстві. Освіта не є лише системою певних норм отримування знань, а це є певна свідомість, певний дух, певне переконання, що думка не може бути вільною під тиском великої кількості обмежень та шор. Зрештою, Україна підписала своє зобов’язання крокувати в напрямку Болонської системи, тобто європейської системи вищої освіти, яка базується на автономії університетів.
– Чого ж, на Вашу думку, хоче Міносвіти?
– Контролю і покірної вищої освіти, яка не буде ставити надто критичних питань, таких, що «виходять за межі пробірки».
Що казати, якщо витіснили з посади навіть Володимира Шевченка, академіка, ректора Донецького університету продовж 20 років. Він же не революціонер, а лише поважна людина, яка мала велику підтримку і пошану свого колективу і просто боронила майно, інтереси свого університету. Може, він поплатився за те, що він був одним з перших, через кого зблизилися Львів і Донецьк?! Саме на базі його університету в 2005 році відбувся Світовий з’їзд україністів у Донецьку. Це була знаменна подія. І таку людину, з такими регаліями, у такий спосіб витиснули з посади! Я вже не кажу про те, що далі сталося.
– Якщо це наступ на автономію вишів, то чому учасники вашої групи – ректори вишів не протидіють таким діям влади?
– Наш консорціум завмер. Я не сказав би, що вже треба на ньому «хрестик ставити», але люди втомилися від боротьби, бо, повторюю, й попередня влада не зробила чітких кроків у закріпленні автономії вишів. Більшість ректорів є в незавидній позиції. Як тепер стало ясно – ректори є залежними, вони морально залежні, тобто, вони не є незалежні. У кожного з нас є багато чинників, що обумовлюють нашу поведінку, але головне питання: чим ми готові пожертвувати, щоб зберегти гідність?
Сьогодні ж міністерство прямо погрожує окремим університетам і ректорам: має бути так і не інакше, або ж ми вам скоротимо бюджет. Це вже відбулося з Львівським університетом. І тут можна казати: є криза – треба всі бюджети скорочувати, але це відбувається селективно, так, як з переслідуванням «корупціонерів». Сьогодні є страх: і люди бояться, і ректори бояться. Хотілося б заохотити один одного, але поки що не вдається. І наш університет пережив непростий рік, але Господь добрий. І ми бачимо, як певні відважні кроки чи кроки жертви все-таки винагороджуються.
– Багато хто з Ваших колег каже: добре Борисові Ґудзяку – до нього прийшли від СБУ, попросили те, на що не мали права – і він поскаржився світовій спільноті, і католицький світ підтримав.
– Католицький світ найменше реагував. Реагували Європа, Канада, наукова спільнота. І правду сказати, я в той момент не очікував якоїсь великої реакції, зрештою, я просто не чув у собі якогось такого страху. Без сумніву, я в іншому становищі – я не маю родини, я не маю дітей і внуків, яких треба забезпечувати, і наш університет не отримує жодних коштів від держави. Для нас в університеті зразком, еталоном, на якому ми будуємо й виховну програму, є мученики 20-го століття – вірні християни, які не погодилися зрадити своїм переконанням, своїй вірі, навіть коли це коштувало їм життя.
Але ж не може бути кожен героєм. До них не зачисляю і себе. Я маю різні слабкості і вважаю, що я був неготовим до того втручання у справи університету. Це була така Божа допомога і благодать, і не лише у відмові співробітникові СБУ, але й у тому, як я написав листа. У нас була делегація міжнародна і не було часу редагувати. Однак текст (це дуже відповідальна річ) вийшов рівний, фактологічний і спокійний.
Окрім того, були люди, які казали: слухайте, якщо ви маєте проблеми, то ви можете на мене розраховувати. Я дуже вдячний за таке звернення! Я думаю, що нам треба саме так підтримувати один одного. І не лише ректорам університетів, на автономію яких чинять наступ. Ми всі атомізовані.
Радянська система працювала таким чином, що мов кислотою роз’їдала довіру між людьми. Нам важко дивитися один одному в очі. За кожним словом чи жестом – ми вираховуємо, що ж це може означати. А коли немає довіри, то ні бізнес, ні освіта, я вже не кажу політика – не можуть нормально розвиватися.
Тому я думаю, що у ситуаціях, в яких багато людей чуються безпорадними – «а що я вможу зробити, щоби змінити парламент/ закон/ поведінку міліціонерів/ ДАІшників?!» – головне питання: чи я можу зробити крок у напрямку довіри?
І все мусить починатися з маленьких речей. Якщо я зроблю якийсь вклад у свій під’їзд, можливо, сусід також прийде назустріч? Адже бруд і занедбаність панують у тих будинках, де кожен думає: якщо я навіть і зроблю щось – поприбираю, пофарбую, поставлю квіти – ніхто не приєднається й не підтримуватиме лад. Якщо ж ми змінимо мислення, якщо ми спробуємо довіряти іншим, то обов’язково знайдуться люди, які вас підтримають у добрій справі. Обов’язково.
Без сумніву, в нас є проблема з відповідальністю. Але виявляється протягом цих років, що системи контролю, які мали б контролювати ці процеси, не спрацьовують. Бо чим більше нагромаджується цих контрольних систем, тим більше знаходиться корупційних механізмів, щоб їх обходити. Якщо постійно обставляти людину різними запобіжними засобами, ця людина стане безвідповідальною, бо її свобода і її гідність принижується, і вона каже: «Що з того? Я – болото! Я буду виглядати, поводитися і пахнути, як болото!»
Тут треба нам один одного піднімати. І це непростий процес. Немає магічної палички, якою можна махнути і все змінити.
