«Маленька Італія» – це декілька кварталів у Нижньому Манхеттені. Тамтешні крамниці, ресторани, громадські клуби, самодіяльна опера, кафе – здебільшого італійські. У класичній американській кінокомедії «Лікарські візити» герой, обідаючи в ресторані у «Маленькій Італії», співає дуетом з офіціантом арію Фігаро з «Севільського цирульника» Россіні.
1950 року у «Маленькій Італії» було 10 тисяч мешканців, за даними тодішнього перепису населення, і добру половину складали італійці. Тоді ще італійська мова звучала на вулицях, і «Маленька Італія» була далеко не маленькою, охоплюючи понад 50 кварталів.
Але через півстоліття, згідно з переписом 2000 року, кількість американців італійського походження скоротилася там до 6 відсотків, а на сьогодні становить менше ніж 5 відсотків. Чому?
Можливо, тому, що дедалі активніше розширюється сусідня етнічна дільниця – китайська, що зветься Chinatown, тобто «Китай-місто». Ієрогліфи там поволі витісняють латинку на вивісках.
Ернест Лепор, власник кондитерської-кав’ярні Ferrara, каже телерепортерові: «Коли італійці зароблять достатньо грошей, то вони, як правило, переїздять до Квінза та Нью-Джерзі і продають свої бізнеси китайцям». Родина Лепора заснувала кондитерську 119 років тому, і вона не втрачає популярності. Ернест не має наміру продавати бізнес.
Італійці справді мігрують до інших районів Нью-Йорка, особливо багато їх нині на острові Статен-Айленд і в дільниці Канарсі у Брукліні. А тим часом Національна паркова служба США зареєструвала «Китай-місто» і «Маленьку Італію» як єдину історичну дільницю, не розмежовуючи їх.
Зникла у Нью-Йорку й дільниця на Нижньому Іст-Сайді, де понад століття тому селилися євреї зі Східної Європи й Росії – біженці від погромів. Нині та дільниця стала центром артистичної богеми.
«Маленька Одеса» і «Маленька Україна»
Від початку 70-х років минулого століття на півдні Брукліна на океанському узбережжі уздовж Брайтон-Біч Авеню виникла дільниця, де живуть переважно іммігранти нового покоління – з колишнього Радянського Союзу. Серед них чимало євреїв. Є й українці, й росіяни. Вони поступово витіснили інші меншини – пуерториканців і чорношкірих (як нині часто кажуть, афроамериканців).
Дільницю ту іммігранти називають скорочено – «Брайтон». Але міська преса надає перевагу іншій назві, романтичнішій за звучанням – «Маленька Одеса».
Разом із тим не втрачає етнічного характеру і квітне «Маленька Україна» – дільниця уздовж Другої авеню у Манхеттені. Там мало не на кожному кроці можна почути українську мову. До «Маленької України» тяжіють і нові іммігранти зі «старої країни», як американці, нація іммігрантів, за звичаєм називають залишену батьківщину.
Українці харчуються у кафе «Веселка», зароблені гроші заощаджують у банку «Самопоміч», вечорниці влаштовують у підвальному ресторані Українського народного дому, дітей хрестять у греко-католицькій церкві Святого Юра. Український музей, який десятиліттями тулився у кількох кімнатках на верхньому поверсі невеликого будинку, переїхав до новозбудованої просторої модерної будівлі на Сході 6-ї вулиці. «Маленька Україна», як видно, не така вже й маленька.
1950 року у «Маленькій Італії» було 10 тисяч мешканців, за даними тодішнього перепису населення, і добру половину складали італійці. Тоді ще італійська мова звучала на вулицях, і «Маленька Італія» була далеко не маленькою, охоплюючи понад 50 кварталів.
Але через півстоліття, згідно з переписом 2000 року, кількість американців італійського походження скоротилася там до 6 відсотків, а на сьогодні становить менше ніж 5 відсотків. Чому?
Можливо, тому, що дедалі активніше розширюється сусідня етнічна дільниця – китайська, що зветься Chinatown, тобто «Китай-місто». Ієрогліфи там поволі витісняють латинку на вивісках.
Ернест Лепор, власник кондитерської-кав’ярні Ferrara, каже телерепортерові: «Коли італійці зароблять достатньо грошей, то вони, як правило, переїздять до Квінза та Нью-Джерзі і продають свої бізнеси китайцям». Родина Лепора заснувала кондитерську 119 років тому, і вона не втрачає популярності. Ернест не має наміру продавати бізнес.
Італійці справді мігрують до інших районів Нью-Йорка, особливо багато їх нині на острові Статен-Айленд і в дільниці Канарсі у Брукліні. А тим часом Національна паркова служба США зареєструвала «Китай-місто» і «Маленьку Італію» як єдину історичну дільницю, не розмежовуючи їх.
Зникла у Нью-Йорку й дільниця на Нижньому Іст-Сайді, де понад століття тому селилися євреї зі Східної Європи й Росії – біженці від погромів. Нині та дільниця стала центром артистичної богеми.
«Маленька Одеса» і «Маленька Україна»
Від початку 70-х років минулого століття на півдні Брукліна на океанському узбережжі уздовж Брайтон-Біч Авеню виникла дільниця, де живуть переважно іммігранти нового покоління – з колишнього Радянського Союзу. Серед них чимало євреїв. Є й українці, й росіяни. Вони поступово витіснили інші меншини – пуерториканців і чорношкірих (як нині часто кажуть, афроамериканців).
Дільницю ту іммігранти називають скорочено – «Брайтон». Але міська преса надає перевагу іншій назві, романтичнішій за звучанням – «Маленька Одеса».
Разом із тим не втрачає етнічного характеру і квітне «Маленька Україна» – дільниця уздовж Другої авеню у Манхеттені. Там мало не на кожному кроці можна почути українську мову. До «Маленької України» тяжіють і нові іммігранти зі «старої країни», як американці, нація іммігрантів, за звичаєм називають залишену батьківщину.
Українці харчуються у кафе «Веселка», зароблені гроші заощаджують у банку «Самопоміч», вечорниці влаштовують у підвальному ресторані Українського народного дому, дітей хрестять у греко-католицькій церкві Святого Юра. Український музей, який десятиліттями тулився у кількох кімнатках на верхньому поверсі невеликого будинку, переїхав до новозбудованої просторої модерної будівлі на Сході 6-ї вулиці. «Маленька Україна», як видно, не така вже й маленька.
