Сергій Телешун, Ігор Рейтерович
На сьогоднішній день Україна, попри певні досягнення в соціально-економічній сфері на початку ХХІ століття, ще не вийшла з категорії «транзитної держави». Проведене протягом 2008 – 2010 років дослідження на кафедрі політичної аналітики та прогнозування Національної академії державного управління при Президентові України свідчить, що фінансово-економічна структура країни сформована на 78% (згідно загальноприйнятих в світі показників). За рівнем соціальної та політичної інфраструктури Україна відстає набагато суттєвіше. Відповідний контекст впливає на особливості функціонування основних вітчизняних фінансово-політичних груп. Великий бізнес являє собою суміш ринкових механізмів і державної влади, що використовується для монополізації та одержання прибутків зі свого привілейованого становища – так званої ренти. В цілому фінансово-політичні групи беруть активну участь у загальнодержавних процесах та активно лобіюють ухвалення необхідних для себе рішень (соціально-економічних та політичних) на рівні виконавчої та законодавчої влади. Фактично всі вони мають свої партійні надбудови з парламентським представництвом у вигляді фракцій або депутатських груп у Верховній Раді України, тією чи іншою мірою контролюють парламентські комітети, міністерства тощо.
Формування нової вертикалі влади, по суті, не змінило структури вітчизняного політико-економічного простору. Проблема інтеграції фінансово-політичних груп у владу залишається невирішеною, трансформації взаємовідносин (у напрямку відходу від прямого втручання в соціально-економічні процеси, кулуарного лобіювання інтересів, посилення соціальної відповідальності, зменшення рівня тіньової економіки) не відбулося. Доля великого капіталу й надалі залишається вкрай високою та визначає, відповідно, основні вектори розвитку країни. Наприклад, у рейтингу найбільш впливових людей України, що традиційно формує журнал «Кореспондент», покладаючись на думку шістнадцяти провідних експертів у галузі політології, економіки та культури, 42 особи зі 100 є бізнесменами та одночасно входять до рейтингу журналу «Золота сотня – 100 найбагатших українців». При цьому їхній сумарний капітал дорівнює 49,9 мільярда доларів США – фактично річний бюджет країни. При цьому після світової економічної кризи значна частина вітчизняних фінансово-політичних груп як регіонального, так і загальнонаціонального масштабу в значній мірі почала орієнтуватися передусім на державний бюджет, приймаючи участь в різноманітних державних програмах (у тому числі пов’язаних з Євро-2012), а також активізувавши різноманітні додаткові легальні та напівлегальні механізми отримання коштів (пільги, ПДВ тощо).
В цілому сьогодні великий бізнес існує у новій системі координат, специфіку якої визначають два основні фактори. По-перше, мова йде про наслідки світової фінансово-економічної кризи, що спричинили реструктуризацію вітчизняної економіки, посилення процесів злиття та поглинання, експансію російського капіталу. До цього додається стійка тенденція до перерозподілу економічних функцій у світовому масштабі, за якого протистояти новим глобалізаційним викликам здатні лише ті групи, які інтегруються в новий економічний порядок. По-друге, важливим чинником стали президентські вибори та формування нової владної вертикалі.
Для того, щоб відповісти на питання, чи спроможна нова влада побудувати ефективну (передусім з точки зору громадян) вертикаль в країні, необхідно визначитися, яка група суспільства стане опорою даної вертикалі. На нашу думку, сьогодні такою групою може стати виключно великий бізнес, який перебуває на останньому етапі свого розвитку – етапі легалізації та норматизації. Легалізація передбачає передусім законодавчо закріплену неможливість проведення перерозподілу власності (наприклад, шляхом реприватизації), а також максимальне обмеження різноманітних рейдерських акцій. У свою чергу головна мета норматизації – створення загальних «правил гри», імплементованих в систему законодавства на всіх рівнях. Окремим напрямом етапу норматизації повинно стати ухвалення закону про лобізм, що дозволить фінансово-політичним групам, не втрачаючи впливу на вироблення основ внутрішньої та зовнішньої політики, скоротити безпосередню політичну діяльність, яка є доволі витратною та не завжди приносить очікувані дивіденди (особливо для груп, які не входять в коло найбільш наближених до влади).
Якою буде модель взаємовідносин влади і великого бізнесу від Президента Януковича?
Разом з тим, якою буде модель взаємовідносин влади та великого бізнесу від нового Президента України Віктора Януковича, наразі не зрозуміло. Так, Президент України Леонід Кучма сформував «арбітражну модель» зрощення виконавчої влади з різноманітними групами впливу, встановивши контроль над найбільшими джерелами стягування ренти – приватизацією та посередницькими операціями з енергоносіями. Проте при цьому він не віддавав явної переваги жодній фінансово-політичній групі. Для нього неприпустимим було як формування єдиного фронту фінансово-політичних груп, так і надмірне посилення однієї з них. Саме тому основний принцип відносин Президента Кучми та фінансово-політичних груп можна охарактеризувати як «систему стримувань і противаг».
За часів Президента Віктора Ющенка нової концепції взаємовідносин влади та великого капіталу, яка існувала в часи президентства Леоніда Кучми, розроблено не було. При цьому мова йде не лише про теоретичні аспекти проблеми, а й про її політико-правове забезпечення, а саме відсутність правових актів, які б регулювали поведінку основних суб'єктів взаємовідносин – представників влади та великого капіталу – у нових умовах. Ющенко лише вибудував контури «хаотично-демократичної моделі», характерною особливістю якої була відсутність нових єдиних прав гри на політико-економічному полі, а глава держави зосереджувався виключно на функціях зовнішнього лобіста інтересів вітчизняних фінансово-політичних груп. В результаті це призвело до загострення корпоративних війн, а також посилило вплив зовнішнього по відношенню до України капіталу (передусім російського). Період, що розпочався у 2007 році (парламентські вибори), можна охарактеризувати як початок відкритої конкурентної боротьби основних фінансово-промислових груп за політичну владу. Конкуренція між групами впливу відбувалася на рівні публічної політики – через політичні партії та засоби масової інформації.
У моделі взаємовідносин у трикутнику «влада – фінансово-політичні групи – суспільство», яку формує нова владна команда, присутні як елементи моделі Леоніда Кучми, так і елементи моделі Віктора Ющенка. Характерною ж особливістю моделі Президента Віктора Януковича, принаймні, на даному етапі, є надання певних преференцій окремим фінансово-політичним групам. Влада поступово корпоратизується, формуючи модель, при якій у більшості сфер домінують від трьох до шести фінансово-політичних груп (переважно мова йде про Донецьку фінансово-політичну групу, яка поділяється, у свою чергу, на три підгрупи, Дніпропетровську групу, групу «РосУкрЕнерго», яка активно трансформується, частково Харківську групу), які мають доступ до основних фінансових, адміністративних та інших ресурсів, фактично контролюючи базові процеси, що відбуваються в державі, визначаючи її політичний курс.
Показово, що перший етап адміністративної реформи фактично підтвердив даний розподіл, адже на рівні Кабінету Міністрів сформовано три суперпотужних міністерства, підконтрольні вищезазначеним фінансово-політичним групам. В результаті формується своєрідна ієрархія нової, корпоративної демократії, яка зав’язана на рівнях взаємовідносин різноманітних груп впливу. На сьогодні можна виділити щонайменше 7 рівнів (у напрямку зростання): особистісний => особистісно-бізнесовий => регіональний => громадсько-організаційний => партійний => загальнонаціональний => глобально-бізнесовий. Останній рівень вкрай важливий вітчизняних фінансово-політичних груп, адже кінцевою метою їх розвитку є вихід на новітні технології бізнесу та сфери послуг з подальшою інтеграцію в європейський та світовий економічний простір. У зв’язку з цим можна говорити про деяку «американізацію» українських груп, яка відбувається за багатьма напрямками: починаючи від формування американської моделі взаємовідносин великого бізнесу та влади в Україні (на даному етапі – на рівні першої половини ХХ століття) та закінчуючи посиленням співпраці з США на формальному і неформальному рівнях (зокрема, мова йде про вихід вітчизняних груп на ринок США, отримання американських кредитів та допомоги американських же консультантів).
Таким чином, Президента Януковича навряд чи можна назвати послідовником Леоніда Кучми у питаннях взаємовідносин влади та великого капіталу. Передусім це пов’язано з тим, що перед Кучмою стояли завдання, по-перше, сформувати великий національний капітал в країні як опору національної економіки та політичної системи, по-друге, визначити концептуальні правила гри на політико-економічному полі. Завдання Віктора Януковича як глави держави – трансформація великої промисловості (і, відповідно, у певній мірі трансформація великого бізнесу) у промисловість, здатну адекватно реагувати на прояви світових фінансово-економічних криз та її подальша інфільтрація у політико-економічний простір з паралельним формуванням середнього класу в Україні. Якщо при Леоніду Кучмі відбувалася концентрація фінансових та виробничих ресурсів в руках небагатьох власників, що дозволило пережити країні складний перехідний період та, певною мірою, зберегти свою незалежність, то для Віктора Януковича одним із найбільш актуальних питань залишається питання легалізації відповідної концентрації ресурсів. Проте, на нашу думку, однієї цієї легалізації недостатньо. Для утримання влади необхідно обов’язково створити своєрідний базис з середнього класу, який буде зобов’язаний своїм утворенням та розвитком саме новому Президенту України. Як би парадоксально це не звучало, цей новітній середній клас може бути створеним на основі великої промисловості та, у значній мірі, обслуговувати її потреби. Зазначимо, що під середнім класом мається на увазі не стільки бізнесмени середньої руки, скільки державні службовці, лікарі, вчителі тощо. При цьому варіант із забезпеченням мінімального рівня життя (наприклад, як за часів СРСР) не пройде – що у повній мірі довела так звана Помаранчева революція. Таким чином, рівень життя в цілому по країні необхідно підвищувати – і в цьому зацікавлений великий бізнес (принаймні той, який планує працювати в структурі національної економіки та створювати у перспективі власні транснаціональні корпорації).
Слід очікувати на активізацію корпоративних війн
Паралельно з цим нагальним питанням для влади є питання скорочення структурних боргів та бюджетного дефіциту. Це безпосередньо відобразиться на фінансово-політичних групах, які звикли жити за рахунок державного бюджету. Крім того, держава може спробувати частково забрати у великого бізнесу функції, які йому не притаманні, адже для влади наявність одного мегавласника в масштабах країни (до чого одночасно прагне кілька фінансово-політичних груп, наближених до діючої влади) не вигідно. Виходячи з цього, у найближчий час слід очікувати на активізацію корпоративних війн – причому як між окремими групами впливу, так і між групами, що поступово будуть перетворюватися на політико-економічних аутсайдерів та державою.
Що стосується взаємовідносин безпосередньо між фінансово-політичними групами, то основними факторами, які будуть визначати їх розвиток у найближчі два роки, є:
– перерозподіл обмежених ресурсів та боротьба за останні об’єкти державної власності;
– інфільтрація у нову владну вертикаль (передусім на рівні виконавчої влади);
– посилення експансії російського великого капіталу (за відповідної підтримки російської влади);
– поступовий перехід від галузевої до багаторівневої конкуренції (основою якої стане інформаційний продукт).
Як наслідок вищезазначених процесів, частина фінансово-політичних груп будуть намагатися максимально переорієнтувати свій бізнес на західні ринки, поступово перетворившись на транснаціональні корпорації (зокрема, мова йде про компанії Ріната Ахметова та Віктора Пінчука). Інша частина буде намагатися реалізувати інфраструктурні проекти в Україні, використовуючи власні ресурси та ресурси держави (наприклад, група Олександра Ярославського та група «Приват»). Не виключно, що деякі фінансово-політичні групи, які на сьогодні переважно співпрацюють з опозицією, взагалі припинять своє існування шляхом поглинання більш потужними провладними корпораціями.
Враховуючи все вище згадане, слід зазначити, що в цілому на сьогоднішній день фінансово-політичні групи інтегровані у владу та політичну систему загалом, але не інтегровані у суспільство (про що, зокрема, свідчить фактично повна відсутність ідеологічної складової у діяльності політичних партій, які є радше політичними надбудовами фінансово-промислових груп). Відповідно нагальною проблемою для нової влади є необхідність розробки максимально ефективної політики відносно національного промислово-фінансового капіталу та його безпосереднього впливу на процеси ухвалення політичних рішень у державі, а також закріплення цього рішення у політико-юридичній площині.
Сергій Телешун, доктор політичних наук, професор, завідувач кафедри політичної аналітики та прогнозування Національної академії державного управління при Президентові України.
Ігор Рейтерович, кандидат політичних наук, доцент кафедри політичної аналітики та прогнозування Національної академії державного управління при Президентові України.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
На сьогоднішній день Україна, попри певні досягнення в соціально-економічній сфері на початку ХХІ століття, ще не вийшла з категорії «транзитної держави». Проведене протягом 2008 – 2010 років дослідження на кафедрі політичної аналітики та прогнозування Національної академії державного управління при Президентові України свідчить, що фінансово-економічна структура країни сформована на 78% (згідно загальноприйнятих в світі показників). За рівнем соціальної та політичної інфраструктури Україна відстає набагато суттєвіше. Відповідний контекст впливає на особливості функціонування основних вітчизняних фінансово-політичних груп. Великий бізнес являє собою суміш ринкових механізмів і державної влади, що використовується для монополізації та одержання прибутків зі свого привілейованого становища – так званої ренти. В цілому фінансово-політичні групи беруть активну участь у загальнодержавних процесах та активно лобіюють ухвалення необхідних для себе рішень (соціально-економічних та політичних) на рівні виконавчої та законодавчої влади. Фактично всі вони мають свої партійні надбудови з парламентським представництвом у вигляді фракцій або депутатських груп у Верховній Раді України, тією чи іншою мірою контролюють парламентські комітети, міністерства тощо.
Формування нової вертикалі влади, по суті, не змінило структури вітчизняного політико-економічного простору. Проблема інтеграції фінансово-політичних груп у владу залишається невирішеною, трансформації взаємовідносин (у напрямку відходу від прямого втручання в соціально-економічні процеси, кулуарного лобіювання інтересів, посилення соціальної відповідальності, зменшення рівня тіньової економіки) не відбулося. Доля великого капіталу й надалі залишається вкрай високою та визначає, відповідно, основні вектори розвитку країни. Наприклад, у рейтингу найбільш впливових людей України, що традиційно формує журнал «Кореспондент», покладаючись на думку шістнадцяти провідних експертів у галузі політології, економіки та культури, 42 особи зі 100 є бізнесменами та одночасно входять до рейтингу журналу «Золота сотня – 100 найбагатших українців». При цьому їхній сумарний капітал дорівнює 49,9 мільярда доларів США – фактично річний бюджет країни. При цьому після світової економічної кризи значна частина вітчизняних фінансово-політичних груп як регіонального, так і загальнонаціонального масштабу в значній мірі почала орієнтуватися передусім на державний бюджет, приймаючи участь в різноманітних державних програмах (у тому числі пов’язаних з Євро-2012), а також активізувавши різноманітні додаткові легальні та напівлегальні механізми отримання коштів (пільги, ПДВ тощо).
В цілому сьогодні великий бізнес існує у новій системі координат, специфіку якої визначають два основні фактори. По-перше, мова йде про наслідки світової фінансово-економічної кризи, що спричинили реструктуризацію вітчизняної економіки, посилення процесів злиття та поглинання, експансію російського капіталу. До цього додається стійка тенденція до перерозподілу економічних функцій у світовому масштабі, за якого протистояти новим глобалізаційним викликам здатні лише ті групи, які інтегруються в новий економічний порядок. По-друге, важливим чинником стали президентські вибори та формування нової владної вертикалі.
Для того, щоб відповісти на питання, чи спроможна нова влада побудувати ефективну (передусім з точки зору громадян) вертикаль в країні, необхідно визначитися, яка група суспільства стане опорою даної вертикалі. На нашу думку, сьогодні такою групою може стати виключно великий бізнес, який перебуває на останньому етапі свого розвитку – етапі легалізації та норматизації. Легалізація передбачає передусім законодавчо закріплену неможливість проведення перерозподілу власності (наприклад, шляхом реприватизації), а також максимальне обмеження різноманітних рейдерських акцій. У свою чергу головна мета норматизації – створення загальних «правил гри», імплементованих в систему законодавства на всіх рівнях. Окремим напрямом етапу норматизації повинно стати ухвалення закону про лобізм, що дозволить фінансово-політичним групам, не втрачаючи впливу на вироблення основ внутрішньої та зовнішньої політики, скоротити безпосередню політичну діяльність, яка є доволі витратною та не завжди приносить очікувані дивіденди (особливо для груп, які не входять в коло найбільш наближених до влади).
Якою буде модель взаємовідносин влади і великого бізнесу від Президента Януковича?
Разом з тим, якою буде модель взаємовідносин влади та великого бізнесу від нового Президента України Віктора Януковича, наразі не зрозуміло. Так, Президент України Леонід Кучма сформував «арбітражну модель» зрощення виконавчої влади з різноманітними групами впливу, встановивши контроль над найбільшими джерелами стягування ренти – приватизацією та посередницькими операціями з енергоносіями. Проте при цьому він не віддавав явної переваги жодній фінансово-політичній групі. Для нього неприпустимим було як формування єдиного фронту фінансово-політичних груп, так і надмірне посилення однієї з них. Саме тому основний принцип відносин Президента Кучми та фінансово-політичних груп можна охарактеризувати як «систему стримувань і противаг».
За часів Президента Віктора Ющенка нової концепції взаємовідносин влади та великого капіталу, яка існувала в часи президентства Леоніда Кучми, розроблено не було. При цьому мова йде не лише про теоретичні аспекти проблеми, а й про її політико-правове забезпечення, а саме відсутність правових актів, які б регулювали поведінку основних суб'єктів взаємовідносин – представників влади та великого капіталу – у нових умовах. Ющенко лише вибудував контури «хаотично-демократичної моделі», характерною особливістю якої була відсутність нових єдиних прав гри на політико-економічному полі, а глава держави зосереджувався виключно на функціях зовнішнього лобіста інтересів вітчизняних фінансово-політичних груп. В результаті це призвело до загострення корпоративних війн, а також посилило вплив зовнішнього по відношенню до України капіталу (передусім російського). Період, що розпочався у 2007 році (парламентські вибори), можна охарактеризувати як початок відкритої конкурентної боротьби основних фінансово-промислових груп за політичну владу. Конкуренція між групами впливу відбувалася на рівні публічної політики – через політичні партії та засоби масової інформації.
У моделі взаємовідносин у трикутнику «влада – фінансово-політичні групи – суспільство», яку формує нова владна команда, присутні як елементи моделі Леоніда Кучми, так і елементи моделі Віктора Ющенка. Характерною ж особливістю моделі Президента Віктора Януковича, принаймні, на даному етапі, є надання певних преференцій окремим фінансово-політичним групам. Влада поступово корпоратизується, формуючи модель, при якій у більшості сфер домінують від трьох до шести фінансово-політичних груп (переважно мова йде про Донецьку фінансово-політичну групу, яка поділяється, у свою чергу, на три підгрупи, Дніпропетровську групу, групу «РосУкрЕнерго», яка активно трансформується, частково Харківську групу), які мають доступ до основних фінансових, адміністративних та інших ресурсів, фактично контролюючи базові процеси, що відбуваються в державі, визначаючи її політичний курс.
Показово, що перший етап адміністративної реформи фактично підтвердив даний розподіл, адже на рівні Кабінету Міністрів сформовано три суперпотужних міністерства, підконтрольні вищезазначеним фінансово-політичним групам. В результаті формується своєрідна ієрархія нової, корпоративної демократії, яка зав’язана на рівнях взаємовідносин різноманітних груп впливу. На сьогодні можна виділити щонайменше 7 рівнів (у напрямку зростання): особистісний => особистісно-бізнесовий => регіональний => громадсько-організаційний => партійний => загальнонаціональний => глобально-бізнесовий. Останній рівень вкрай важливий вітчизняних фінансово-політичних груп, адже кінцевою метою їх розвитку є вихід на новітні технології бізнесу та сфери послуг з подальшою інтеграцію в європейський та світовий економічний простір. У зв’язку з цим можна говорити про деяку «американізацію» українських груп, яка відбувається за багатьма напрямками: починаючи від формування американської моделі взаємовідносин великого бізнесу та влади в Україні (на даному етапі – на рівні першої половини ХХ століття) та закінчуючи посиленням співпраці з США на формальному і неформальному рівнях (зокрема, мова йде про вихід вітчизняних груп на ринок США, отримання американських кредитів та допомоги американських же консультантів).
Таким чином, Президента Януковича навряд чи можна назвати послідовником Леоніда Кучми у питаннях взаємовідносин влади та великого капіталу. Передусім це пов’язано з тим, що перед Кучмою стояли завдання, по-перше, сформувати великий національний капітал в країні як опору національної економіки та політичної системи, по-друге, визначити концептуальні правила гри на політико-економічному полі. Завдання Віктора Януковича як глави держави – трансформація великої промисловості (і, відповідно, у певній мірі трансформація великого бізнесу) у промисловість, здатну адекватно реагувати на прояви світових фінансово-економічних криз та її подальша інфільтрація у політико-економічний простір з паралельним формуванням середнього класу в Україні. Якщо при Леоніду Кучмі відбувалася концентрація фінансових та виробничих ресурсів в руках небагатьох власників, що дозволило пережити країні складний перехідний період та, певною мірою, зберегти свою незалежність, то для Віктора Януковича одним із найбільш актуальних питань залишається питання легалізації відповідної концентрації ресурсів. Проте, на нашу думку, однієї цієї легалізації недостатньо. Для утримання влади необхідно обов’язково створити своєрідний базис з середнього класу, який буде зобов’язаний своїм утворенням та розвитком саме новому Президенту України. Як би парадоксально це не звучало, цей новітній середній клас може бути створеним на основі великої промисловості та, у значній мірі, обслуговувати її потреби. Зазначимо, що під середнім класом мається на увазі не стільки бізнесмени середньої руки, скільки державні службовці, лікарі, вчителі тощо. При цьому варіант із забезпеченням мінімального рівня життя (наприклад, як за часів СРСР) не пройде – що у повній мірі довела так звана Помаранчева революція. Таким чином, рівень життя в цілому по країні необхідно підвищувати – і в цьому зацікавлений великий бізнес (принаймні той, який планує працювати в структурі національної економіки та створювати у перспективі власні транснаціональні корпорації).
Слід очікувати на активізацію корпоративних війн
Паралельно з цим нагальним питанням для влади є питання скорочення структурних боргів та бюджетного дефіциту. Це безпосередньо відобразиться на фінансово-політичних групах, які звикли жити за рахунок державного бюджету. Крім того, держава може спробувати частково забрати у великого бізнесу функції, які йому не притаманні, адже для влади наявність одного мегавласника в масштабах країни (до чого одночасно прагне кілька фінансово-політичних груп, наближених до діючої влади) не вигідно. Виходячи з цього, у найближчий час слід очікувати на активізацію корпоративних війн – причому як між окремими групами впливу, так і між групами, що поступово будуть перетворюватися на політико-економічних аутсайдерів та державою.
Що стосується взаємовідносин безпосередньо між фінансово-політичними групами, то основними факторами, які будуть визначати їх розвиток у найближчі два роки, є:
– перерозподіл обмежених ресурсів та боротьба за останні об’єкти державної власності;
– інфільтрація у нову владну вертикаль (передусім на рівні виконавчої влади);
– посилення експансії російського великого капіталу (за відповідної підтримки російської влади);
– поступовий перехід від галузевої до багаторівневої конкуренції (основою якої стане інформаційний продукт).
Як наслідок вищезазначених процесів, частина фінансово-політичних груп будуть намагатися максимально переорієнтувати свій бізнес на західні ринки, поступово перетворившись на транснаціональні корпорації (зокрема, мова йде про компанії Ріната Ахметова та Віктора Пінчука). Інша частина буде намагатися реалізувати інфраструктурні проекти в Україні, використовуючи власні ресурси та ресурси держави (наприклад, група Олександра Ярославського та група «Приват»). Не виключно, що деякі фінансово-політичні групи, які на сьогодні переважно співпрацюють з опозицією, взагалі припинять своє існування шляхом поглинання більш потужними провладними корпораціями.
Враховуючи все вище згадане, слід зазначити, що в цілому на сьогоднішній день фінансово-політичні групи інтегровані у владу та політичну систему загалом, але не інтегровані у суспільство (про що, зокрема, свідчить фактично повна відсутність ідеологічної складової у діяльності політичних партій, які є радше політичними надбудовами фінансово-промислових груп). Відповідно нагальною проблемою для нової влади є необхідність розробки максимально ефективної політики відносно національного промислово-фінансового капіталу та його безпосереднього впливу на процеси ухвалення політичних рішень у державі, а також закріплення цього рішення у політико-юридичній площині.
Сергій Телешун, доктор політичних наук, професор, завідувач кафедри політичної аналітики та прогнозування Національної академії державного управління при Президентові України.
Ігор Рейтерович, кандидат політичних наук, доцент кафедри політичної аналітики та прогнозування Національної академії державного управління при Президентові України.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
