«Правду видно неозброєним оком й можна підтвердити фактами. Цей процес супроводжується болем. І тому більшість людей не хочуть правди…» – стверджує японець Харукі Муракамі у своєму романі «1Q84».
Ліна Костенко своїм першим прозовим романом «Записки українського самашедшого» демонструє, що правда знаходить людей – навіть попри їхнє намагання сховатися від неї.
Нормальна людина не може не розуміти очевидного й не хотіти кращого. А це означає, що нормальна людина приречена діяти, інакше вона вигорить всередині до тла, зламається як суха стеблина, закисне як вода у стоячому болоті.
Ефективно діяти ж можна – лише налаштувавшись на успіх, не допускаючи мислі про поразку, вірячи у ПЕРЕМОГУ!
Правда болить
Ми можемо вимикати телевізор і не слухати радіо, ми можемо не читати газет й ігнорувати інтернет, ми можемо ховатися у вині чи очах коханих, ми можемо тісно причиняти двері наших помешкань, щоб не вистудити тепло наших родин, а світ, однак, вдереться до нас й примусить задихатися від страху за майбутнє дітей й червоніти від сорому за власну безпорадність чи боягузтво.
Саме це щодня відбувається з головним героєм роману – типовим українцем, обтяженим знаннями і вихованням. Він не має у романі свого імені, бо, мабуть, має у реальному житті усі наші імена. Він носить у собі незбавну гіркоту від того, що його молода країна стала здобиччю партократів та «бізнесменів 90-х років випуску», для яких Україна – лише територія, на якій вони усіма можливими способами заробляють гроші. Він не осуджує тих, хто, зневірившись, виїхали, але сам з останніх сил (чомусь?!) намагається жити тут, ростити сина тут, утримувати родину тут, кохати та поважати себе – ТУТ. Він, учасник студентської революції на граніті, безуспішно шукає у людях бодай натяк на ту щирість, на ту чистоту, на те натхнення, яке було тоді! Та він не знаходить цього навіть у собі. Йому здається, що душа його закам’яніла і зайшла у повну безвихідь.
«Я німію і замикаюсь, а дружина, навпаки, вибухає, і я боюсь, що вона одягне білу пов’язку на голову і піде під Верховну Раду вмирати. В ній болить її молодість. Оте святе, студентське повстання на граніті. Вона хоче, щоб її син жив у достойній державі, скоро вона, як старі ветерани, запитає: «За що боролись?» – транслює нам думки свого героя Ліна Костенко.
А навколо твориться щось неймовірне. Вибухи, війни, стихійні лиха, старі й нові епідемії – косять людей, мов траву на занедбаному лузі. Кожного дня нестримний й усюди проникний інформаційний вітер приносить повідомлення, одне страшніше від іншого. І від того немає порятунку, бо надто багато у світі горя і надто тісним став цей світ, щоб не відчувати: ми на краю.
«Чорна діра терору втягує всі країни. Людство ходить навшпиньки, щохвилини обминаючи свою смерть. Пропадемо, згинемо, прикуті до своїх держав, коаліцій, блоків, ідеологій і упереджень, як ті божевільні до койок, і ні Христос, ні Аллах, ні Будда не просіють наших кісток крізь вселенське зоряне решето, і Космос не буде ідентифікувати нерозумне людство, що десь там на маленькій планеті знищило саме себе», – констатує Ліна Костенко.
Під знаком смерті людство переступило поріг нового тисячоліття і далі рухається тим самим маршрутом. А «Україна пручається, як Лаокоон, обплутаний зміями. Вона німо кричить, але світ не чує. Або не хоче почути».
«У кожної нації є від чого збожеволіти. В різних обставинах, в різні епохи», – думає українець Ліни Костенко. – «Але є національна специфіка божевілля. Що кому допекло. Мені допекло приниження, ця одвічна дискримінація нації».
Мисли глобально, дій локально
Дев’ять років, день у день, фіксує «український самашедший» події епохи. Через його душу просіюється буття, а у свідомості застрягають очевидні свідчення повного оскаженіння світу.
«Морем пливе корабель з дітьми на продаж», «спецназівці били людей на Софійській площі при розверстій могилі Патріарха», «сотні тонн нафти витекли у море, птиці волочать крила, риба тіпається у мазуті», «по Москві промчаться бритоголові, у Швеції зблиснуть тім’ям, у Німеччині європейським студентам пригрозять новим Голокостом», «зачистки у Чечні, полковник Буданов зґвалтував й задушив чеченку», «пройшла ще одна експертиза «таращанського тіла», американська й прямо протилежна німецькій. А мати, нещасна мати…», «на Балканах бої. В Руанді різанина», «президент Буш урочисто проголосив закінчення війни у Іраку, й війна знову почалася», «Леді Ю приїжджає в суд, чоловік на лаві підсудних цілує їй плече», «чумою ХХ століття назвали СНІД», «раптово помер у тюремній камері несподіваний свідок у справі Гонгадзе. Тіло хутенько піддали кремації» «9 червня у Москві на Манежній площі – що це було? Зграйка молодих звіроніжок перетоптала людей. Загинув 17-річний хлопець. Прицільно потрощений був лише один бік вулиці, другий не зачепили – отже хтось керував» – немає кінця цим симптомам божевілля людства.
Однак ще не усі хворі, якщо хтось в силах поставити діагноз. Цей діагноз, ціною подолання власної душевної кризи, – ставить типовий український інтелігент.
«Мисли глобально, дій локально! Маєш свою країну – говори своєю мовою. Не подобається влада – обери іншу», – каже героєві його товариш Лев, інвертований на пустелю. І той, пересилюючи біль, ледь не втративши себе самого й свою родину, знімає полуду з очей – і йде на Майдан.
А що ж було далі… ми вже з вами знаємо.
Ще даліше знає Ліна Костенко. Ще у «Берестечку» вона написала: «Гей, писарю! Неси печатку. Життя пропало. Почнемо спочатку».
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Ліна Костенко своїм першим прозовим романом «Записки українського самашедшого» демонструє, що правда знаходить людей – навіть попри їхнє намагання сховатися від неї.
Нормальна людина не може не розуміти очевидного й не хотіти кращого. А це означає, що нормальна людина приречена діяти, інакше вона вигорить всередині до тла, зламається як суха стеблина, закисне як вода у стоячому болоті.
Ефективно діяти ж можна – лише налаштувавшись на успіх, не допускаючи мислі про поразку, вірячи у ПЕРЕМОГУ!
Правда болить
Ми можемо вимикати телевізор і не слухати радіо, ми можемо не читати газет й ігнорувати інтернет, ми можемо ховатися у вині чи очах коханих, ми можемо тісно причиняти двері наших помешкань, щоб не вистудити тепло наших родин, а світ, однак, вдереться до нас й примусить задихатися від страху за майбутнє дітей й червоніти від сорому за власну безпорадність чи боягузтво.
Саме це щодня відбувається з головним героєм роману – типовим українцем, обтяженим знаннями і вихованням. Він не має у романі свого імені, бо, мабуть, має у реальному житті усі наші імена. Він носить у собі незбавну гіркоту від того, що його молода країна стала здобиччю партократів та «бізнесменів 90-х років випуску», для яких Україна – лише територія, на якій вони усіма можливими способами заробляють гроші. Він не осуджує тих, хто, зневірившись, виїхали, але сам з останніх сил (чомусь?!) намагається жити тут, ростити сина тут, утримувати родину тут, кохати та поважати себе – ТУТ. Він, учасник студентської революції на граніті, безуспішно шукає у людях бодай натяк на ту щирість, на ту чистоту, на те натхнення, яке було тоді! Та він не знаходить цього навіть у собі. Йому здається, що душа його закам’яніла і зайшла у повну безвихідь.
«Я німію і замикаюсь, а дружина, навпаки, вибухає, і я боюсь, що вона одягне білу пов’язку на голову і піде під Верховну Раду вмирати. В ній болить її молодість. Оте святе, студентське повстання на граніті. Вона хоче, щоб її син жив у достойній державі, скоро вона, як старі ветерани, запитає: «За що боролись?» – транслює нам думки свого героя Ліна Костенко.
А навколо твориться щось неймовірне. Вибухи, війни, стихійні лиха, старі й нові епідемії – косять людей, мов траву на занедбаному лузі. Кожного дня нестримний й усюди проникний інформаційний вітер приносить повідомлення, одне страшніше від іншого. І від того немає порятунку, бо надто багато у світі горя і надто тісним став цей світ, щоб не відчувати: ми на краю.
«Чорна діра терору втягує всі країни. Людство ходить навшпиньки, щохвилини обминаючи свою смерть. Пропадемо, згинемо, прикуті до своїх держав, коаліцій, блоків, ідеологій і упереджень, як ті божевільні до койок, і ні Христос, ні Аллах, ні Будда не просіють наших кісток крізь вселенське зоряне решето, і Космос не буде ідентифікувати нерозумне людство, що десь там на маленькій планеті знищило саме себе», – констатує Ліна Костенко.
Під знаком смерті людство переступило поріг нового тисячоліття і далі рухається тим самим маршрутом. А «Україна пручається, як Лаокоон, обплутаний зміями. Вона німо кричить, але світ не чує. Або не хоче почути».
«У кожної нації є від чого збожеволіти. В різних обставинах, в різні епохи», – думає українець Ліни Костенко. – «Але є національна специфіка божевілля. Що кому допекло. Мені допекло приниження, ця одвічна дискримінація нації».
Мисли глобально, дій локально
Дев’ять років, день у день, фіксує «український самашедший» події епохи. Через його душу просіюється буття, а у свідомості застрягають очевидні свідчення повного оскаженіння світу.
«Морем пливе корабель з дітьми на продаж», «спецназівці били людей на Софійській площі при розверстій могилі Патріарха», «сотні тонн нафти витекли у море, птиці волочать крила, риба тіпається у мазуті», «по Москві промчаться бритоголові, у Швеції зблиснуть тім’ям, у Німеччині європейським студентам пригрозять новим Голокостом», «зачистки у Чечні, полковник Буданов зґвалтував й задушив чеченку», «пройшла ще одна експертиза «таращанського тіла», американська й прямо протилежна німецькій. А мати, нещасна мати…», «на Балканах бої. В Руанді різанина», «президент Буш урочисто проголосив закінчення війни у Іраку, й війна знову почалася», «Леді Ю приїжджає в суд, чоловік на лаві підсудних цілує їй плече», «чумою ХХ століття назвали СНІД», «раптово помер у тюремній камері несподіваний свідок у справі Гонгадзе. Тіло хутенько піддали кремації» «9 червня у Москві на Манежній площі – що це було? Зграйка молодих звіроніжок перетоптала людей. Загинув 17-річний хлопець. Прицільно потрощений був лише один бік вулиці, другий не зачепили – отже хтось керував» – немає кінця цим симптомам божевілля людства.
Однак ще не усі хворі, якщо хтось в силах поставити діагноз. Цей діагноз, ціною подолання власної душевної кризи, – ставить типовий український інтелігент.
«Мисли глобально, дій локально! Маєш свою країну – говори своєю мовою. Не подобається влада – обери іншу», – каже героєві його товариш Лев, інвертований на пустелю. І той, пересилюючи біль, ледь не втративши себе самого й свою родину, знімає полуду з очей – і йде на Майдан.
А що ж було далі… ми вже з вами знаємо.
Ще даліше знає Ліна Костенко. Ще у «Берестечку» вона написала: «Гей, писарю! Неси печатку. Життя пропало. Почнемо спочатку».
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
