На сцені актового залу університету Хофстра на Лонг-Айленді сиділи семеро кандидатів. За умовами, кожному надавали півхвилини на вступне слово, а потім вони викладали свої передвиборчі програми. Виступи були серйозні, а часом і жартівливі, подекуди навіть кумедні. Чільні претенденти, що ведуть перед у передвиборчих перегонах, – Ендрю Куомо, демократ, і Карл Паладіно, республіканець.
Куомо – нинішній міністр юстиції штату, представник династії політичних діячів. Його батько, Маріо Куомо, був губернатором Нью-Йорка.
«Останніми роками я об’їздив увесь штат і знаю його як ніхто інший на цій сцені. Я розумію страхи й хвилювання людей у зв’язку з (важким) станом економіки. І я розумію зневагу щодо уряду в Олбані (столиці штату), і я поділяю цю зневагу», – сказав Куомо.
Паладіно, успішний підприємець, мільйонер, обіцяє поїхати до Олбані з бейсбольною биткою і розігнати там геть усіх корумпованих урядовців.
«Мої критики кажуть, що я занадто сердитий. Ні, я просто я прагну врятувати Нью-Йорк», – сказав Паладіно.
Одначе, за даними опитувань громадської думки, виборці скептично дивляться на прагнення республіканця і надають перевагу демократові. Обох кандидатів висміяв Чарльз Баррон, афро-американець, депутат міськради Нью-Йорка, колишній член радикальної партії «Чорна пантера».
«Прохати Ендрю Куомо і Карла Паладіно покінчити з корупцією – все одно, що прохати підпалювача допомогти загасити пожежу», – відрізав Баррон.
Серед інших імпозантним виглядом і сивими бакенбардами виділявся чорношкірий бородань Джиммі МакМіллан.
«Дозвольте представитися. Я репрезентую партію під назвою «Квартплата до біса надто висока». Моя мета – забезпечити для вас дах над головою, обід на столі й гроші в кишені», – заявив МакМіллан.
Пожвавлення й регіт у залі викликала Кристина Дейвіс, колишня «мадам», тобто менеджер борделю. Вона теж хотіла б стати губернатором Нью-Йорка, бо «кар’єрні політичні діячі – це найбільші повії Нью-Йорка. Я, можливо, єдина на ціій сцені з відповідним досвідом, як мати до діла з цими людьми». Сварку транслювало телебачення.
Як стають кандидатами
Щодо Паладіно і Куомо, то вони кандидують від двох найбільших партій Америки. Ну, а якщо ви не належите до жодної партії, як от Джиммі МакМіллан, то як незалежному стати кандидатом на посадовця? Закон простий: треба отримати 10 тисяч підписів громадян під петицією про намір .
Як це робиться? Ви подаєте державному секретареві штату Декларацію про намір кандидувати, отримуєте формуляр і залучаєте до праці рідних, друзів, прихильників. Добровольці ходять по домівках людей і збирають підписи – з прізвищами й адресами. Назбирали, заповнили формальну Петицію, і вас реєструють як законного кандидата. Це – демократія. Ніхто не має права відмовити вам ані у праві кадидувати, ані у праві голосувати, як це нині подекуди трапляється в Україні, де наприкінці жовтня мають відбутися вибори до місцевих рад.
Преса там повідомляє при порушення виборчого законодавства, причому порушення настільки поширені, що можуть вплинути на результати виборів. Наприклад, у Київській області, зокрема у Фастові та Василькові, відмовляються реєструвати кадидатів, опозиційних до Партії регіонів. Відмовляють під різними приводами: вимагають, скажімо, довідку про безпартійність, яку неможливо отримати, фальсифікують заяви, посилаючись на буцімто помилки, вдаються навіть до залякувань і погроз.
Треба сказати, що був час, коли й у Сполучених Штатах подекуди створювали спеціальні бар’єри, типу освітнього цензу, аби не допускати до виборчих урн негритянське населення. У 1950-х роках на американському півдні, де тоді панувала сегрегація, у чорношкірих селян для реєстрації на виборах могли вимагати посвідку про освіту, або ставили запитання, на які людина не могла відповісти. Скажімо, пропонували викласти зміст Четвертої поправки до Конституції, де йдеться про право на охорону особи, житла й майна від необгрунтованих обшуків і арештів, або вимагали назвати сьомого президента США. Якщо бідолашний фермер не знав четвертої поправки і не знав Ендрю Джексона, то йому не дозволяли голосувати. Але це сива давнина...
Куомо – нинішній міністр юстиції штату, представник династії політичних діячів. Його батько, Маріо Куомо, був губернатором Нью-Йорка.
«Останніми роками я об’їздив увесь штат і знаю його як ніхто інший на цій сцені. Я розумію страхи й хвилювання людей у зв’язку з (важким) станом економіки. І я розумію зневагу щодо уряду в Олбані (столиці штату), і я поділяю цю зневагу», – сказав Куомо.
Паладіно, успішний підприємець, мільйонер, обіцяє поїхати до Олбані з бейсбольною биткою і розігнати там геть усіх корумпованих урядовців.
«Мої критики кажуть, що я занадто сердитий. Ні, я просто я прагну врятувати Нью-Йорк», – сказав Паладіно.
Одначе, за даними опитувань громадської думки, виборці скептично дивляться на прагнення республіканця і надають перевагу демократові. Обох кандидатів висміяв Чарльз Баррон, афро-американець, депутат міськради Нью-Йорка, колишній член радикальної партії «Чорна пантера».
«Прохати Ендрю Куомо і Карла Паладіно покінчити з корупцією – все одно, що прохати підпалювача допомогти загасити пожежу», – відрізав Баррон.
Серед інших імпозантним виглядом і сивими бакенбардами виділявся чорношкірий бородань Джиммі МакМіллан.
«Дозвольте представитися. Я репрезентую партію під назвою «Квартплата до біса надто висока». Моя мета – забезпечити для вас дах над головою, обід на столі й гроші в кишені», – заявив МакМіллан.
Пожвавлення й регіт у залі викликала Кристина Дейвіс, колишня «мадам», тобто менеджер борделю. Вона теж хотіла б стати губернатором Нью-Йорка, бо «кар’єрні політичні діячі – це найбільші повії Нью-Йорка. Я, можливо, єдина на ціій сцені з відповідним досвідом, як мати до діла з цими людьми». Сварку транслювало телебачення.
Як стають кандидатами
Щодо Паладіно і Куомо, то вони кандидують від двох найбільших партій Америки. Ну, а якщо ви не належите до жодної партії, як от Джиммі МакМіллан, то як незалежному стати кандидатом на посадовця? Закон простий: треба отримати 10 тисяч підписів громадян під петицією про намір .
Як це робиться? Ви подаєте державному секретареві штату Декларацію про намір кандидувати, отримуєте формуляр і залучаєте до праці рідних, друзів, прихильників. Добровольці ходять по домівках людей і збирають підписи – з прізвищами й адресами. Назбирали, заповнили формальну Петицію, і вас реєструють як законного кандидата. Це – демократія. Ніхто не має права відмовити вам ані у праві кадидувати, ані у праві голосувати, як це нині подекуди трапляється в Україні, де наприкінці жовтня мають відбутися вибори до місцевих рад.
Преса там повідомляє при порушення виборчого законодавства, причому порушення настільки поширені, що можуть вплинути на результати виборів. Наприклад, у Київській області, зокрема у Фастові та Василькові, відмовляються реєструвати кадидатів, опозиційних до Партії регіонів. Відмовляють під різними приводами: вимагають, скажімо, довідку про безпартійність, яку неможливо отримати, фальсифікують заяви, посилаючись на буцімто помилки, вдаються навіть до залякувань і погроз.
Треба сказати, що був час, коли й у Сполучених Штатах подекуди створювали спеціальні бар’єри, типу освітнього цензу, аби не допускати до виборчих урн негритянське населення. У 1950-х роках на американському півдні, де тоді панувала сегрегація, у чорношкірих селян для реєстрації на виборах могли вимагати посвідку про освіту, або ставили запитання, на які людина не могла відповісти. Скажімо, пропонували викласти зміст Четвертої поправки до Конституції, де йдеться про право на охорону особи, житла й майна від необгрунтованих обшуків і арештів, або вимагали назвати сьомого президента США. Якщо бідолашний фермер не знав четвертої поправки і не знав Ендрю Джексона, то йому не дозволяли голосувати. Але це сива давнина...
