У щоденнику есеїв Віталія Портникова надрукований єдиний його вірш, який і став назвою книжки – «Борогодиця у синагозі».
Якось на єврейський новий рік Віталій потрапив у польське містечко Новий Сонч, зайшов до синаноги і побачив там на стіні ікону Богородиці. Насправді, це була мистецька галерея. Хоча від синагоги залишилася лише тінь, але атмосфера у ній була далеко не виставкова. Таке єднання культур і цивілізацій вразило Віталія. Уже ближче до католицького Різдва він несподівано для себе (бо з поезію, за його словами, покінчив ще в школі), написав вірш – різдвяний, новорічний, присвячений Богородиці.
Щоденник есеїв Віталія Портникова читається дуже легко. Його українська мова багата і кожне слово точне. Тут присутній тонкий гумор і вишуканий цинізм, а водночас – романтизм і глибокий внутрішній світ та освіченість автора.
Віталій дуже лаконічно розкриває кожен сюжет, подає інформацію, осмислює ситуації. При цьому вправно переплітає тексти історичними фактами, літературними образами і порівняннями, інколи цілком несподіваними зіставленнями.
Автор, здавалося б на перший погляд, пише про речі буденні, життєві, про людей, з якими зустрічався чи то випадково у дорозі, чи на конференціях, чи під час інтерв’ю, за горнятком кави. Але він вміє побачити те, чого не зауважують інші. Це інтелектуальна публіцистика Віталія Портникова, в якій згадано більше 550 імен, половина з них – світового рівня.
Віталій Портников провадить читача майже тридцятьма країнами світу, десятками міст і містечок, в тому числі п’ятнадцятьма українськими.
Він пише про політиків і митців, про різні політичні ситуації і людські історії, життєві перипетії, ділиться своїми враженнями і аналізує.
Кожен його есей закінчується влучним штрихом.
– «Народ, який позбувається самого себе, ніколи не буде щасливим народом»;
– «Слово само себе захистить, навіть коли його почуєш тільки ти один…»;
– «Цей світ тепер – ніби Ноїв ковчег, який просто зобов’язаний дістатися до свого Арарату. Будь ласка, пристебніть ремені безпеки…»;
– «Безвідповідальне суспільство породжує безвідповідальних пастирів, не здатних навіть уявити собі остаточних наслідків своєї разючої некомпетентності»;
– «Цей світ можна або любити таким, як він є, або ненавидіти. Створюючи цивілізаційні кордони, відокремлюючи людей різних вірувань і різних національностей».
Віталій любить цей шалений світ...
Віталій Портников любить цей шалений світ, безпечний і небезпечний, вміє знайти у ньому красу і помилуватись нею. Йому цікаво працювати з різними людьми і шукати свого читача, бо журналістика для нього – річ синтетична, а публіцистика – тим більше.
А жанр щоденника, пише Віталій, дозволяє залишитися не стільки наодинці зі світом, скільки наодинці з самим собою – можливо, це і є наодинці зі світом. Але кожна людина у цьому світі заслуговує на те, щоб бути щасливою і прожити осмислене життя.
«Богородиця у синагозі» видавництво «Акта» видало у форматі журналістського записника з дуже вишуканим дизайном книжки.
Якось на єврейський новий рік Віталій потрапив у польське містечко Новий Сонч, зайшов до синаноги і побачив там на стіні ікону Богородиці. Насправді, це була мистецька галерея. Хоча від синагоги залишилася лише тінь, але атмосфера у ній була далеко не виставкова. Таке єднання культур і цивілізацій вразило Віталія. Уже ближче до католицького Різдва він несподівано для себе (бо з поезію, за його словами, покінчив ще в школі), написав вірш – різдвяний, новорічний, присвячений Богородиці.
Щоденник есеїв Віталія Портникова читається дуже легко. Його українська мова багата і кожне слово точне. Тут присутній тонкий гумор і вишуканий цинізм, а водночас – романтизм і глибокий внутрішній світ та освіченість автора.
Віталій дуже лаконічно розкриває кожен сюжет, подає інформацію, осмислює ситуації. При цьому вправно переплітає тексти історичними фактами, літературними образами і порівняннями, інколи цілком несподіваними зіставленнями.
Автор, здавалося б на перший погляд, пише про речі буденні, життєві, про людей, з якими зустрічався чи то випадково у дорозі, чи на конференціях, чи під час інтерв’ю, за горнятком кави. Але він вміє побачити те, чого не зауважують інші. Це інтелектуальна публіцистика Віталія Портникова, в якій згадано більше 550 імен, половина з них – світового рівня.
Віталій Портников провадить читача майже тридцятьма країнами світу, десятками міст і містечок, в тому числі п’ятнадцятьма українськими.
Він пише про політиків і митців, про різні політичні ситуації і людські історії, життєві перипетії, ділиться своїми враженнями і аналізує.
Кожен його есей закінчується влучним штрихом.
– «Народ, який позбувається самого себе, ніколи не буде щасливим народом»;
– «Слово само себе захистить, навіть коли його почуєш тільки ти один…»;
– «Цей світ тепер – ніби Ноїв ковчег, який просто зобов’язаний дістатися до свого Арарату. Будь ласка, пристебніть ремені безпеки…»;
– «Безвідповідальне суспільство породжує безвідповідальних пастирів, не здатних навіть уявити собі остаточних наслідків своєї разючої некомпетентності»;
– «Цей світ можна або любити таким, як він є, або ненавидіти. Створюючи цивілізаційні кордони, відокремлюючи людей різних вірувань і різних національностей».
Віталій любить цей шалений світ...
Віталій Портников любить цей шалений світ, безпечний і небезпечний, вміє знайти у ньому красу і помилуватись нею. Йому цікаво працювати з різними людьми і шукати свого читача, бо журналістика для нього – річ синтетична, а публіцистика – тим більше.
А жанр щоденника, пише Віталій, дозволяє залишитися не стільки наодинці зі світом, скільки наодинці з самим собою – можливо, це і є наодинці зі світом. Але кожна людина у цьому світі заслуговує на те, щоб бути щасливою і прожити осмислене життя.
«Богородиця у синагозі» видавництво «Акта» видало у форматі журналістського записника з дуже вишуканим дизайном книжки.
