На 12 літ позбавлений волі, він помер у таборі в селищі Кучино, не проживши і пів століття. У листопаді 1989 року перепохований на Байковому цвинтарі в Києві.
Посмертно відзначений Державною Шевченківською премією за збірку «Дорога болю». Книга вийшла в Україні у 1990 році. Інші збірки теж вийшли на батьківщині поета посмертно, на початку 90-х років минулого століття з’являлися рясно – у 1992 році аж три книги, потім цей струмок пересох. Тоді ж «Галичинафільм» створила документальне кіно – «Просвітлої дороги свічка чорна». У минулому столітті було й найбільше вистав-композицій за творами поета.
Твори Василя Стуса присутні в шкільних програмах (поки що?...); існує літературна премія його імені; у 2005 році йому посмертно присвоєно звання Героя України.
Чому цифри і факти слід нині ретельно пригадувати? Ким залишається Василь Стус в Україні – гранично точно відтвореній ним у поезії: «Верстаю шлях – по вимерлій пустелі, де мертвому мені нема життя»?
«Най будем щирі…»
Даленіють дати життя і смерті, Василь Стус тремко читає свої поезії – унікальний компакт-диск із реставрованими записами – «Живий голос Василя Стуса» з’явився у 2004 році. Звучання його голосу не чують мільйони, бо губиться він у какофонії, що панує в культурному просторі України. А загалом цей простір скидається на справді «вимерлу пустелю», в якій замулені криниці з живою водою української ідентичності засипають піски непам’яті, буяє засилля чужинецької та «автохтонної» попси, нівелюються ціннісні духовні орієнтири.
Все менше українських письменників, митців доживають до старості. Все менше їхніх творів виходять у світ. Все менше читачів шукають книги українських (і не тільки) поетів, у тому числі й Василя Стуса. Порожніють полиці бібліотек. Фешенебельні зали все частіше збирають фешенебельну публіку, що її запити характеризуються древнім – «хліба і видовищ». На сценах – майже голі дівчата підтанцьовують під беззмістовні недолугі пісні, де є навіть високі слова – про рідну «матір», землю, Україну. Вони звучать майже як насмішки…
Відбулося дивне і трагічне «переформатування» історичного, культурного та іншого простору – із підручників вилучають матеріали про Героїв Крут і УПА, перейменовують вулиці, забираючи їхні знакові імена й замінюючи на «впізнавані».
У тій новоявленій пустелі духу ще намагаються цвісти оази – в яких шукають прихистку ті, кому, як і Василеві Стусові, «пропікає душу Україна». І, вслід за ним, багато хто з нинішніх поетів може сказати: «Задля чого писати, коли ця вся писанина сама по собі вже має негативний знак... Моторошно чутися без краю свого. Без народу свого. Яких мусиш творити собі сам. Зі свого зболілого серця». А також услід за ним багато хто з нинішніх культурологів, – котрі ще вдаються у «польові дослідження» набутку української культури, можуть сказати, як Василь Стус у статті «Най будем щирі…», написаній 1965 року: «На жаль, багатьом нашим поетам бракує саме глибокої інтелектуальної позначености. (…) Коли Пушкін услід за Ґете говорив, що поезія має бути дещо недалекою в своїх розумових сяганнях, то чимало наших теперішніх поетів розуміють це аж надто буквально».
Мало що змінилося з 1985 року, відколи обірвався земний шлях Василя Стуса. Правда, Україна стала незалежною. Але й правда, що не перестала бути залежною. І суть не в тому, що – від інших країн чи факторів економічного тощо розвитку, а в тому, що не перестала бути залежною від гамузу задавнених проблем власної самоідентифікації, від совкового менталітету тих мільйонів, які називають її «ця країна». Не перестала бути залежною від багато чого й кого, зокрема, і від безлічі тих, для кого ім’я Василя Стуса – або порожній звук, або ж – ненависне. Чому так? – це відкрите питання. Не до політиків, народних обранців. Це – питання до тих, хто обирає, хто зрідка зветься «народом», а частіше – «електоратом».
Василь Стус почувався «моторошно» «без народу свого», сьогодні моторошно думати, що майже нічого відтоді не змінилося.
«Здичавів дух і не впізнає тіла…»
Але він відмріяв свою Україну, відборовся за неї до останнього подиху, і хай ці слова вже «збиті», стерті, як і всі, зрештою, слова на світі, але вони ще важать. І вага їх – непроминальна. Василь Стус залишається рідкісно прекрасним українським поетом; його творчий спадок почасти досліджений, і є таємниці ще не відкритого; лишається й таємниця самого його імені – незбагненна таїна цілого окремого всесвіту складної людської душі.
Збулася одна з мрій Василя Стуса:
Тож дай мені – дійти і не зотліти,
дійти – і не зотліти – дай мені!
Дозволь мені, мій вечоровий світе,
упасти зерням в рідній борозні.
Упав. І проростає поволі світлим паростком. І нема їм числа – таким світлим паросткам на сумному від втрат українському полі. – Яке він теж передбачив:
У цьому полі, синьому, як льон,
де тільки ти і ні душі навколо,
уздрів і скляк: блукало в тому полі
сто тіней. В полі, синьому, як льон.
А в цьому полі, синьому, як льон,
судилося тобі самому бути,
аби спізнати долі, як покути
(…)
Ні. Вистояти. Вистояти. Ні –
стояти. Тільки тут. У цьому полі,
що наче льон. І власної неволі
спізнати тут, на рідній чужині.
У цьому полі, синьому, як льон,
супроти тебе – сто тебе супроти.
І кожен супротивник – у скорботі,
і кожен супротивник, заборон
не знаючи, вергатиме прокльон,
неначе камінь. Кожен той прокльон
твоєю самотою обгорілий.
Здичавів дух і не впізнає тіла
у цьому полі, синьому, як льон.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Посмертно відзначений Державною Шевченківською премією за збірку «Дорога болю». Книга вийшла в Україні у 1990 році. Інші збірки теж вийшли на батьківщині поета посмертно, на початку 90-х років минулого століття з’являлися рясно – у 1992 році аж три книги, потім цей струмок пересох. Тоді ж «Галичинафільм» створила документальне кіно – «Просвітлої дороги свічка чорна». У минулому столітті було й найбільше вистав-композицій за творами поета.
Твори Василя Стуса присутні в шкільних програмах (поки що?...); існує літературна премія його імені; у 2005 році йому посмертно присвоєно звання Героя України.
Чому цифри і факти слід нині ретельно пригадувати? Ким залишається Василь Стус в Україні – гранично точно відтвореній ним у поезії: «Верстаю шлях – по вимерлій пустелі, де мертвому мені нема життя»?
«Най будем щирі…»
Даленіють дати життя і смерті, Василь Стус тремко читає свої поезії – унікальний компакт-диск із реставрованими записами – «Живий голос Василя Стуса» з’явився у 2004 році. Звучання його голосу не чують мільйони, бо губиться він у какофонії, що панує в культурному просторі України. А загалом цей простір скидається на справді «вимерлу пустелю», в якій замулені криниці з живою водою української ідентичності засипають піски непам’яті, буяє засилля чужинецької та «автохтонної» попси, нівелюються ціннісні духовні орієнтири.
Все менше українських письменників, митців доживають до старості. Все менше їхніх творів виходять у світ. Все менше читачів шукають книги українських (і не тільки) поетів, у тому числі й Василя Стуса. Порожніють полиці бібліотек. Фешенебельні зали все частіше збирають фешенебельну публіку, що її запити характеризуються древнім – «хліба і видовищ». На сценах – майже голі дівчата підтанцьовують під беззмістовні недолугі пісні, де є навіть високі слова – про рідну «матір», землю, Україну. Вони звучать майже як насмішки…
Відбулося дивне і трагічне «переформатування» історичного, культурного та іншого простору – із підручників вилучають матеріали про Героїв Крут і УПА, перейменовують вулиці, забираючи їхні знакові імена й замінюючи на «впізнавані».
У тій новоявленій пустелі духу ще намагаються цвісти оази – в яких шукають прихистку ті, кому, як і Василеві Стусові, «пропікає душу Україна». І, вслід за ним, багато хто з нинішніх поетів може сказати: «Задля чого писати, коли ця вся писанина сама по собі вже має негативний знак... Моторошно чутися без краю свого. Без народу свого. Яких мусиш творити собі сам. Зі свого зболілого серця». А також услід за ним багато хто з нинішніх культурологів, – котрі ще вдаються у «польові дослідження» набутку української культури, можуть сказати, як Василь Стус у статті «Най будем щирі…», написаній 1965 року: «На жаль, багатьом нашим поетам бракує саме глибокої інтелектуальної позначености. (…) Коли Пушкін услід за Ґете говорив, що поезія має бути дещо недалекою в своїх розумових сяганнях, то чимало наших теперішніх поетів розуміють це аж надто буквально».
Мало що змінилося з 1985 року, відколи обірвався земний шлях Василя Стуса. Правда, Україна стала незалежною. Але й правда, що не перестала бути залежною. І суть не в тому, що – від інших країн чи факторів економічного тощо розвитку, а в тому, що не перестала бути залежною від гамузу задавнених проблем власної самоідентифікації, від совкового менталітету тих мільйонів, які називають її «ця країна». Не перестала бути залежною від багато чого й кого, зокрема, і від безлічі тих, для кого ім’я Василя Стуса – або порожній звук, або ж – ненависне. Чому так? – це відкрите питання. Не до політиків, народних обранців. Це – питання до тих, хто обирає, хто зрідка зветься «народом», а частіше – «електоратом».
Василь Стус почувався «моторошно» «без народу свого», сьогодні моторошно думати, що майже нічого відтоді не змінилося.
«Здичавів дух і не впізнає тіла…»
Але він відмріяв свою Україну, відборовся за неї до останнього подиху, і хай ці слова вже «збиті», стерті, як і всі, зрештою, слова на світі, але вони ще важать. І вага їх – непроминальна. Василь Стус залишається рідкісно прекрасним українським поетом; його творчий спадок почасти досліджений, і є таємниці ще не відкритого; лишається й таємниця самого його імені – незбагненна таїна цілого окремого всесвіту складної людської душі.
Збулася одна з мрій Василя Стуса:
Тож дай мені – дійти і не зотліти,
дійти – і не зотліти – дай мені!
Дозволь мені, мій вечоровий світе,
упасти зерням в рідній борозні.
Упав. І проростає поволі світлим паростком. І нема їм числа – таким світлим паросткам на сумному від втрат українському полі. – Яке він теж передбачив:
У цьому полі, синьому, як льон,
де тільки ти і ні душі навколо,
уздрів і скляк: блукало в тому полі
сто тіней. В полі, синьому, як льон.
А в цьому полі, синьому, як льон,
судилося тобі самому бути,
аби спізнати долі, як покути
(…)
Ні. Вистояти. Вистояти. Ні –
стояти. Тільки тут. У цьому полі,
що наче льон. І власної неволі
спізнати тут, на рідній чужині.
У цьому полі, синьому, як льон,
супроти тебе – сто тебе супроти.
І кожен супротивник – у скорботі,
і кожен супротивник, заборон
не знаючи, вергатиме прокльон,
неначе камінь. Кожен той прокльон
твоєю самотою обгорілий.
Здичавів дух і не впізнає тіла
у цьому полі, синьому, як льон.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
