Київ – «Росія заманює Україну», «приваблює», «пригортає», «прощає» – такими означеннями відгукнулися ЗМІ й експерти різних країн про візит Президента Росії Дмитра Медведєва до України.
Це був його перший офіційний візит, другий загалом та «сьома зустріч» із українським Президентом Віктором Януковичем. Візит передбачався «вибухонебезпечним» і «сенсаційним».
Яким він був насправді? Чи дійсно відбувається геополітичний розворот України в бік Росії? Чого очікувати в українсько-російських і російсько-українських відносинах надалі?
Не сенсаційний. Не продуктивний. Не ефективний. Нульовий візит?
Травневий візит Президента Росії Дмитра Медведєва до України не став очікуваним каталізатором для політичного протистояння в Україні. Попри те, що попередній, робочий його візит наприкінці квітня спричинився до протестів опозиції та «бойових дій» у Верховній Раді. Тоді був привід – підписана угода щодо продовження терміну базування Чорноморського флоту Росії в Севастополі на 25 років.
Не став цей візит і сенсаційним. Хіба що вважати «сенсацією» заяву Дмитра Медведєва про потребу «розгрібати завали» в російсько-українських відносинах, утворені, на його думку, за час правління колишнього Президента України Віктора Ющенка.
Було намагання витворити сенсацію з намірів про демаркацію кордону. Але така угода не буде стосуватися Керченської протоки й Азовського моря, а лише тих ділянок, на яких обидві країни претензій не мають.
Не йшлося під час візиту й про очікувані угоди щодо співпраці в енергетичній сфері; ніхто не заїкався і про те, щоб віддати (забрати) українську авіапромисловість.
Що ж до ймовірного злиття російського «Газпрому» й української компанії «Нафтогаз», яке не обговорив (засудив, привітав) в Україні й поза її межами хіба лінивий, то це злиття, виявляється, наразі неможливе. Сам Медведєв напередодні свого візиту заявив, що вважає злиття «непродуктивним» і «недоцільним».
Якщо перемножити всі складові візиту – спільне покладання Президентами України і Росії вінків до могили Невідомого солдата, підписання низки офіційних документів, читання Президентом Росії лекції студентам, відвідування Києво-Печерської Лаври, участь у бізнес-форумі тощо, то в підсумку виходить не надто багато.
Навіть ушанування жертв Голодомору – жест, реверанс у бік Президента України. Не жестом і не реверансом таке вшанування було б тоді, якби Президент Росії взяв участь у заходах до 75-ліття Голодомору в Україні – його ж запрошували…
Багато галасу з нічого
Чи можна вважати, що офіційний візит Президента Росії Дмитра Медведєва і його численної високоповажної свити істотно вплинув на геополітичний розворот України, який начебто відбувається? І чи він насправді відбувається?
Щоб відповісти на це питання, варто спершу згадати про «точку відліку» – бо ж розворот має відбуватися щодо (відносно) чогось. А за останні п’ять років зовнішньої політики як такої в Україні майже не спостерігалося.
Був тільки галас про західноєвропейський вектор. І на практиці – зворотний галасові ефект: Європа стала ще дальшою, і наближати до себе Україну не має намірів. Принаймні, найближчим часом.
Сьогодні спостерігається намагання вибудувати на рештках тієї зовнішньої політики якусь конструкцію. Що найцікавіше: початок цієї «перебудови» продовжив «традицію галасу», тепер його знову багато, але галасування стосується вже протилежного від Європи напряму.
Можна вирізнити три базові погляди на те, що відбувається. Перший – контекстуальний: відновлення стратегічного партнерства з Росією. Другий – брюссельський погляд: принаймні частина брюссельського чиновництва сприймає Україну як зону впливу Росії. Це м’яко кажучи.
Третій – американський погляд; можна припустити, що він озвучений у коментарі колишнього посла США в Україні, тепер віце-президента Американського інституту миру у Вашингтоні Вільяма Тейлора «Голосові Америки»: «…Жодне поодиноке питання не є визначальним. Низка ситуацій, де Україна жертвує своїм суверенітетом, стане приводом для занепокоєння для зовнішніх спостерігачів, включно зі США». При цьому пан посол уточнив, що США «не турбують ціни на газ, тому що це не стосується суверенітету». «Але злиття ядерних індустрій, газових індустрій, домінування однієї країни над іншою», на його думку, «становить загрозу суверенітетові України, і це стане приводом для занепокоєння для США».
Розглядаючи результати візиту Медведєва до України з узагальненої точки зору, можна говорити про те, що по суті візит – продовження невизначеності. Якоїсь примітної конкретики немає. Очікування залишилися очікуваннями.
Візит мав головним чином туристично-пропагандистський характер. Показав, що можна зробити на дружбі народів непоганий, врешті, піар.
Українська сторона від такої, з дозволу сказати, позиції не отримала, здається, ні задоволення, ні радості. Напевно, Президент України Віктор Янукович намагатиметься конвертувати новоявлений геополітичний інтерес до України в якісь практичні результати. Курс України залежатиме від того, на якому з геополітичних напрямів йому вдасться досягти конкретних результатів.
А що ж Росія? Росія робить фатальну помилку: після бурхливого наступального періоду братніх обіймів так і не запропонувала Україні взаємовигідних, перспективних економічних проектів. Варто сподіватися, що замість Росії це зробить хтось інший.
«Нуль – нуль» як виграш?
Реальних кроків назустріч Україні за результатами «історичного» візиту не відбулося (зокрема, і в газових питаннях). Звичайно, урядові комісії і України, і Росії працюватимуть – на всіх можливих напрямах «зміцнення, розширення, сприяння, утвердження і планування». Але навряд чи будуть завтра-післязавтра чи й до осені якісь ефективні наслідки їхньої праці.
Тобто Україна від голосного візиту високого гостя з Росії нічого поки що не отримала – «зеро», нуль. Здається, і не втратила – теж «зеро».
Але часом «нуль-нуль» є таким бажаним, таким великим виграшем! Чи це той випадок?
…Безвідносно до результатів візиту – а щодо поняття «zero»: пригадується чомусь оригінальний совєтський фільм Карена Шахназарова, знятий у 1988 році – «Місто Зеро». Жанр – комедія абсурду.
Головний герой випадково потрапив у місто Зеро й опинився в центрі дивовижних подій. Його втягують у заплутані історії, він мусить шукати виходи з лабіринтів подій та зловісних спогадів минулого… У підсумку він розуміє, що перебуває в пастці неіснуючого міста, мешканці якого начебто зависають між минулим і теперішнім, небуттям і жалюгідним існуванням.
Також він із жахом розуміє, що вже нічого не може змінити. І тому й не намагається…
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Це був його перший офіційний візит, другий загалом та «сьома зустріч» із українським Президентом Віктором Януковичем. Візит передбачався «вибухонебезпечним» і «сенсаційним».
Яким він був насправді? Чи дійсно відбувається геополітичний розворот України в бік Росії? Чого очікувати в українсько-російських і російсько-українських відносинах надалі?
Не сенсаційний. Не продуктивний. Не ефективний. Нульовий візит?
Травневий візит Президента Росії Дмитра Медведєва до України не став очікуваним каталізатором для політичного протистояння в Україні. Попри те, що попередній, робочий його візит наприкінці квітня спричинився до протестів опозиції та «бойових дій» у Верховній Раді. Тоді був привід – підписана угода щодо продовження терміну базування Чорноморського флоту Росії в Севастополі на 25 років.
Не став цей візит і сенсаційним. Хіба що вважати «сенсацією» заяву Дмитра Медведєва про потребу «розгрібати завали» в російсько-українських відносинах, утворені, на його думку, за час правління колишнього Президента України Віктора Ющенка.
Було намагання витворити сенсацію з намірів про демаркацію кордону. Але така угода не буде стосуватися Керченської протоки й Азовського моря, а лише тих ділянок, на яких обидві країни претензій не мають.
Не йшлося під час візиту й про очікувані угоди щодо співпраці в енергетичній сфері; ніхто не заїкався і про те, щоб віддати (забрати) українську авіапромисловість.
Що ж до ймовірного злиття російського «Газпрому» й української компанії «Нафтогаз», яке не обговорив (засудив, привітав) в Україні й поза її межами хіба лінивий, то це злиття, виявляється, наразі неможливе. Сам Медведєв напередодні свого візиту заявив, що вважає злиття «непродуктивним» і «недоцільним».
Якщо перемножити всі складові візиту – спільне покладання Президентами України і Росії вінків до могили Невідомого солдата, підписання низки офіційних документів, читання Президентом Росії лекції студентам, відвідування Києво-Печерської Лаври, участь у бізнес-форумі тощо, то в підсумку виходить не надто багато.
Навіть ушанування жертв Голодомору – жест, реверанс у бік Президента України. Не жестом і не реверансом таке вшанування було б тоді, якби Президент Росії взяв участь у заходах до 75-ліття Голодомору в Україні – його ж запрошували…
Багато галасу з нічого
Чи можна вважати, що офіційний візит Президента Росії Дмитра Медведєва і його численної високоповажної свити істотно вплинув на геополітичний розворот України, який начебто відбувається? І чи він насправді відбувається?
Щоб відповісти на це питання, варто спершу згадати про «точку відліку» – бо ж розворот має відбуватися щодо (відносно) чогось. А за останні п’ять років зовнішньої політики як такої в Україні майже не спостерігалося.
Був тільки галас про західноєвропейський вектор. І на практиці – зворотний галасові ефект: Європа стала ще дальшою, і наближати до себе Україну не має намірів. Принаймні, найближчим часом.
Сьогодні спостерігається намагання вибудувати на рештках тієї зовнішньої політики якусь конструкцію. Що найцікавіше: початок цієї «перебудови» продовжив «традицію галасу», тепер його знову багато, але галасування стосується вже протилежного від Європи напряму.
Можна вирізнити три базові погляди на те, що відбувається. Перший – контекстуальний: відновлення стратегічного партнерства з Росією. Другий – брюссельський погляд: принаймні частина брюссельського чиновництва сприймає Україну як зону впливу Росії. Це м’яко кажучи.
Третій – американський погляд; можна припустити, що він озвучений у коментарі колишнього посла США в Україні, тепер віце-президента Американського інституту миру у Вашингтоні Вільяма Тейлора «Голосові Америки»: «…Жодне поодиноке питання не є визначальним. Низка ситуацій, де Україна жертвує своїм суверенітетом, стане приводом для занепокоєння для зовнішніх спостерігачів, включно зі США». При цьому пан посол уточнив, що США «не турбують ціни на газ, тому що це не стосується суверенітету». «Але злиття ядерних індустрій, газових індустрій, домінування однієї країни над іншою», на його думку, «становить загрозу суверенітетові України, і це стане приводом для занепокоєння для США».
Розглядаючи результати візиту Медведєва до України з узагальненої точки зору, можна говорити про те, що по суті візит – продовження невизначеності. Якоїсь примітної конкретики немає. Очікування залишилися очікуваннями.
Візит мав головним чином туристично-пропагандистський характер. Показав, що можна зробити на дружбі народів непоганий, врешті, піар.
Українська сторона від такої, з дозволу сказати, позиції не отримала, здається, ні задоволення, ні радості. Напевно, Президент України Віктор Янукович намагатиметься конвертувати новоявлений геополітичний інтерес до України в якісь практичні результати. Курс України залежатиме від того, на якому з геополітичних напрямів йому вдасться досягти конкретних результатів.
А що ж Росія? Росія робить фатальну помилку: після бурхливого наступального періоду братніх обіймів так і не запропонувала Україні взаємовигідних, перспективних економічних проектів. Варто сподіватися, що замість Росії це зробить хтось інший.
«Нуль – нуль» як виграш?
Реальних кроків назустріч Україні за результатами «історичного» візиту не відбулося (зокрема, і в газових питаннях). Звичайно, урядові комісії і України, і Росії працюватимуть – на всіх можливих напрямах «зміцнення, розширення, сприяння, утвердження і планування». Але навряд чи будуть завтра-післязавтра чи й до осені якісь ефективні наслідки їхньої праці.
Тобто Україна від голосного візиту високого гостя з Росії нічого поки що не отримала – «зеро», нуль. Здається, і не втратила – теж «зеро».
Але часом «нуль-нуль» є таким бажаним, таким великим виграшем! Чи це той випадок?
…Безвідносно до результатів візиту – а щодо поняття «zero»: пригадується чомусь оригінальний совєтський фільм Карена Шахназарова, знятий у 1988 році – «Місто Зеро». Жанр – комедія абсурду.
Головний герой випадково потрапив у місто Зеро й опинився в центрі дивовижних подій. Його втягують у заплутані історії, він мусить шукати виходи з лабіринтів подій та зловісних спогадів минулого… У підсумку він розуміє, що перебуває в пастці неіснуючого міста, мешканці якого начебто зависають між минулим і теперішнім, небуттям і жалюгідним існуванням.
Також він із жахом розуміє, що вже нічого не може змінити. І тому й не намагається…
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
