До середини вісімдесятих років ім’я Мілорада Павича було відоме його студентам у Новому Саді, літературознавцям і небагатьом читачам сучасної прози. До того часу він надрукував збірку віршів, дві книжки оповідань і чудові переклади Байрона й Пушкіна. А коли вийшла з друку його книжка «Хозарський словник», він став відомим у колишній Югославії, а потім і за кордоном.
Ні тоді, ні пізніше критики так і не дійшли згоди щодо суті «Хозарського словника», та й наступних романів Павича: «Пейзаж, намальований чаєм», «Остання любов у Царгороді», «Штучна родимка» та інших. Вони назвали його автором для ХХІ століття. Його й досі називають привабливим і одночасно загадковим. Павич не звертав увагу на критику, зокрема, негативну. Молодші письменники стверджували, що популярності Павича найбільше сприяла його молода дружина, котра про книжки свого чоловіка написала безліч похвал.
Більшість критиків захоплювалася його романами. Деякі ж стверджували, що йдеться про безглузді експерименти. Байдужих не було. У дев’яності роки значній частині населення не сподобалося, що він підтримав тодішнього президента Слободана Мілошевича. Інші саме через це стали величати його як справжнього патріота.
Іноді здавалося, що для Мілорада Павича література була розвагою. Кожна його книжка рясніла несподіванками, таємницями й загадками. У нього не було й немає епігонів. Надто важко імітувати його речення, ще важче було б вигадати такі сюжети й картини.
Із журналістами він зустрічався дуже рідко, зокрема, відколи став членом Сербської академії наук. Точніше, було кілька журналістів, яким він подавав заявки з приводу нових книг. Відмовлявся відповідати на запитання, котрі йому не подобалися.
В останньому інтерв’ю, місяць тому, перед тим, як піти до лікарні, Павич назвав себе дуже щасливим письменником і дуже, дуже нещасною людиною. І у цьому короткому інтерв’ю він частково відповів лише на чотири запитання. Точніше, його лаконічні відповіді є свого роду загадками.
Павич кілька разів сказав: «У мене немає біографії, є тільки бібліографія». Немає сумніву, що його книжки і в майбутньому матимуть чимало читачів,проте не буде одностайного ставлення критиків до них. Він був і залишається надто своєрідним і абсолютно унікальним. Мабуть, у цьому суть його літератури.
(Белград – Прага – Київ)
Ні тоді, ні пізніше критики так і не дійшли згоди щодо суті «Хозарського словника», та й наступних романів Павича: «Пейзаж, намальований чаєм», «Остання любов у Царгороді», «Штучна родимка» та інших. Вони назвали його автором для ХХІ століття. Його й досі називають привабливим і одночасно загадковим. Павич не звертав увагу на критику, зокрема, негативну. Молодші письменники стверджували, що популярності Павича найбільше сприяла його молода дружина, котра про книжки свого чоловіка написала безліч похвал.
Більшість критиків захоплювалася його романами. Деякі ж стверджували, що йдеться про безглузді експерименти. Байдужих не було. У дев’яності роки значній частині населення не сподобалося, що він підтримав тодішнього президента Слободана Мілошевича. Інші саме через це стали величати його як справжнього патріота.
Іноді здавалося, що для Мілорада Павича література була розвагою. Кожна його книжка рясніла несподіванками, таємницями й загадками. У нього не було й немає епігонів. Надто важко імітувати його речення, ще важче було б вигадати такі сюжети й картини.
Із журналістами він зустрічався дуже рідко, зокрема, відколи став членом Сербської академії наук. Точніше, було кілька журналістів, яким він подавав заявки з приводу нових книг. Відмовлявся відповідати на запитання, котрі йому не подобалися.
В останньому інтерв’ю, місяць тому, перед тим, як піти до лікарні, Павич назвав себе дуже щасливим письменником і дуже, дуже нещасною людиною. І у цьому короткому інтерв’ю він частково відповів лише на чотири запитання. Точніше, його лаконічні відповіді є свого роду загадками.
Павич кілька разів сказав: «У мене немає біографії, є тільки бібліографія». Немає сумніву, що його книжки і в майбутньому матимуть чимало читачів,проте не буде одностайного ставлення критиків до них. Він був і залишається надто своєрідним і абсолютно унікальним. Мабуть, у цьому суть його літератури.
(Белград – Прага – Київ)
