– Наразі українська сторона не відбирає російський газ у повному обсязі. Попри те, що російські чиновники заявляли, що штрафних санкцій не буде, юридичні підстави для цього у Москви є. Чи не є це міною уповільненої дії, яка може спрацювати уже традиційно, під новий рік, якраз перед президентськими виборами в Україні?
– Цю проблему потрібно розглядати не лише з точки зору волі Москви, а й з точки зору досить суперечливої лінії Києва. Україна, не виконуючи взятих на себе зобов’язань по обсягах газу, покладається на волю Божу, і на волю Москви. На сьогодні нам Путін з барського плеча подарував шанс не витрачати кошти на невибрані обсяги. У мене запитання, чому підписували обсяг, і свідомо йдуть на його скорочення, ставлячи під ризик країну? Мене все більше дивує політика Києва, а не Москви. Це капкан, у який грають дві сторони: і мисливець, і жертва.
– Для чого було підписувати контракти, знаючи, що такі обсяги газу Україні не потрібні?
– У 90-ті роки у бізнесі була надзвичайно популярна схема. В умовах приватизації для того, щоб занизити вартість об’єкту, він доводився до стану банкрутства, або фінансових загроз, знижувалася його ринкова вартість, а на цій підставі об’єкт оцінювався зовсім по іншому. Я не виключаю, що вся ця гра навколо українських газотранспортних активів, зрештою, завершиться тим, що їхня капіталізація суттєво знизиться. А об’єктивна реальність підштовхуватиме до постановки питання про корпоратизацію та приватизацію. До речі, якщо рік тому урядовці били себе у груди, що не допустять приватизації ГТС, то на останніх самітах, зокрема, у Ялті, від керівників уряду прозвучали обережні нотки про можливість розвитку ринкових механізмів щодо управління ГТС.
– Тобто, на Вашу думку, українська труба під загрозою?
– Питання не в самій трубі. Та система, яка була вибудована для контролю за національними активами, була головним подразником нашого північного сусіда. Ми бачимо, що у підсумку все зводиться до того, чи зберігає Україна суверенний контроль за енергетичними активами чи вони вилущуються step by step. У цьому році діється багато дивного. Питання не лише у тому, що ми маємо дуже дивний контракт, але і в побічних наслідках контракту. Цього року ми фактично зруйнували хімічну галузь і суттєво підірвали позиції наших експортерів. Тут є ознаки дій в інтересах третьої сторони.
– Що це за третя сторона?
– Зовнішні лобісти, пов’язані із цими галузями. На хімічному ринку, на ринку металургії сьогодні, в умовах кризи, надгостра конкуренція. Тому вибивання таких конкурентів, як Україна, дуже цікавий процес.
– Все таки, повертаючись до зимових контрактів. За яких умов Москва погодиться на їхню зміну?
– Все залежатиме від того, яка влада в Україні буде сформована після президентських перегонів. Якщо українська влада буде толерантною до Росії, буде відкрита для переговорів і поступок, вигідних Росії, як в економічні, так і у політичній царинах, то, з барського плеча позиція Путіна зберігатиметься і надалі: працюємо за угодою, але не хвилюйтеся, ми не будемо застосовувати до вас санкцій. Якщо ж політика України буде більш амбітною, більш прагматичною, то нас чекає непроста ситуація.
– Цю проблему потрібно розглядати не лише з точки зору волі Москви, а й з точки зору досить суперечливої лінії Києва. Україна, не виконуючи взятих на себе зобов’язань по обсягах газу, покладається на волю Божу, і на волю Москви. На сьогодні нам Путін з барського плеча подарував шанс не витрачати кошти на невибрані обсяги. У мене запитання, чому підписували обсяг, і свідомо йдуть на його скорочення, ставлячи під ризик країну? Мене все більше дивує політика Києва, а не Москви. Це капкан, у який грають дві сторони: і мисливець, і жертва.
– Для чого було підписувати контракти, знаючи, що такі обсяги газу Україні не потрібні?
– У 90-ті роки у бізнесі була надзвичайно популярна схема. В умовах приватизації для того, щоб занизити вартість об’єкту, він доводився до стану банкрутства, або фінансових загроз, знижувалася його ринкова вартість, а на цій підставі об’єкт оцінювався зовсім по іншому. Я не виключаю, що вся ця гра навколо українських газотранспортних активів, зрештою, завершиться тим, що їхня капіталізація суттєво знизиться. А об’єктивна реальність підштовхуватиме до постановки питання про корпоратизацію та приватизацію. До речі, якщо рік тому урядовці били себе у груди, що не допустять приватизації ГТС, то на останніх самітах, зокрема, у Ялті, від керівників уряду прозвучали обережні нотки про можливість розвитку ринкових механізмів щодо управління ГТС.
– Тобто, на Вашу думку, українська труба під загрозою?
– Питання не в самій трубі. Та система, яка була вибудована для контролю за національними активами, була головним подразником нашого північного сусіда. Ми бачимо, що у підсумку все зводиться до того, чи зберігає Україна суверенний контроль за енергетичними активами чи вони вилущуються step by step. У цьому році діється багато дивного. Питання не лише у тому, що ми маємо дуже дивний контракт, але і в побічних наслідках контракту. Цього року ми фактично зруйнували хімічну галузь і суттєво підірвали позиції наших експортерів. Тут є ознаки дій в інтересах третьої сторони.
– Що це за третя сторона?
– Зовнішні лобісти, пов’язані із цими галузями. На хімічному ринку, на ринку металургії сьогодні, в умовах кризи, надгостра конкуренція. Тому вибивання таких конкурентів, як Україна, дуже цікавий процес.
– Все таки, повертаючись до зимових контрактів. За яких умов Москва погодиться на їхню зміну?
– Все залежатиме від того, яка влада в Україні буде сформована після президентських перегонів. Якщо українська влада буде толерантною до Росії, буде відкрита для переговорів і поступок, вигідних Росії, як в економічні, так і у політичній царинах, то, з барського плеча позиція Путіна зберігатиметься і надалі: працюємо за угодою, але не хвилюйтеся, ми не будемо застосовувати до вас санкцій. Якщо ж політика України буде більш амбітною, більш прагматичною, то нас чекає непроста ситуація.
