Виявляється, що іпотечна криза в США і її вплив на світові банки – це лише краєчок вершини айсберга світової кризи. Бо чи не найбільше, як вказують експерти, призвели до кризових явищ перекоси у світовій торгівлі. А тут видно, що лише з 2002-го до 2006 року торговельні стосунки між США і Китаєм складали приблизно 60 відсотків глобального зростання. Китай дешево виробляє, Америка вигідно купує, що дозволяє Китаю повторно інвестувати його прибутки в Америці. Деякі експерти назвали ці стосунки навіть уявною об’єднаною країною «КитайМерикою», що в англійській транскрипції є грою слів зі словом «химера». Так от, ця «химерика» займає лише 13 відсотків земної поверхні, але складає чверть всього населення світу і виробляє третину економічної продукції світу.
Експорт Китаю збільшувався донедавна приблизно на 35 відсотків щорічно, його економіка росла щорічно на 10 відсотків, що допомагало долати бідність у цій понад мільярдній за кількістю населення країні. Для Америки вигода полягала у нескінченному потоці товарів народного споживання, які були набагато дешевші від продукції, виробленої у Європі. Китайські товари і потік інвестицій з Китаю заповнили західні торгові і фінансові ринки. Західні банки отримали величезні суми грошей з Китаю і давали споживачам дешеві кредити, це спонукало споживачів купувати все більше. Тривало це до того моменту, поки не призвело до критичної межі – позички споживачів значно перевищили їхні можливості повертати ці кредити.
Відомий американський економіст Чарльз МакМільйон із вашингтонського «Ем-Бі-Джі інформаційного обслуговування» зазначає: «Сполучені Штати мають десь 700 мільярдів поточного платіжного дефіциту минулого року, це десь 5 відсотків нашого ВВП. За минулі 8 років американський платіжний дефіцит сягнув приблизно 5 трильйонів».
Поточний платіжний дефіцит – це міра того, наскільки більше американці витрачають на іноземні товари і послуги, аніж самі вони виробляють і продають закордоном. За щорічним підрахунком, які наводить МакМільойн, американці витрачають приблизно на 2 мільярди у день більше на іноземні товари, аніж вони заробляють. Ще перед початком американського спаду в грудні 2007 року чимало економістів попереджало, що така норма переважання відносних витрат американців над тим, що вони заробляють, є
нежиттєздатною для економіки. Тепер, підсилена кризою банків і фондової біржі, ця нежиттєздатність стала катастрофічною.
Так на що сподівається Гілларі Клінтон у Пекіні?
Насамперед, держсекретар США Гілларі Клінтон буде просити Китай продовжувати його інвестиції в економіку США, бо це приблизно 3 трильйони додаткових доларів для відновлення американської економіки. Та переконати Китай у цьому не просто. Китайці мають у США лише в облігаціях близько 700 мільярдів доларів заощаджень. Пекін тримає у своїх банках до 2 трильйонів доларів, що може бути руйнівною силою, якщо США дозволяють долару бути занадто слабким.
Китайська влада може вимагати від Клінтон, як умова нарощування китайських інвестицій, щоб Вашингтон пообіцяв підтримувати обмінний курс долара. Це б утримувало зв’язок між сильним доларом і слабкою китайською валютою – юанем, що дозволяє дешевий експорт із Китаю для американських споживачів. Вашингтон же за минулі роки неодноразово звертався до Пекіна з протилежним – щодо необхідності посилення юаня стосовно долара, щоб ціна на китайські товари зросла і зменшився попит на них у американців.
Тепер так виглядає, що Китай має перевагу у цій грі, яка не дуже-то й чесна. Пекін, насамперед, має захистити свій виробничий сектор, який пристосований до зовнішніх ринків. Той же Чарльз МакМільйон каже, наприклад: «Китай виробив минулого року товарів у понад 400 мільярдів доларів, це 12 відсотків їхнього ВВП і більше, аніж вони можуть самі споживати».
Із-за спаду на Заході глобальний експорт Китаю у січні цього року знизився на понад 17 відсотків у порівнянні з січнем минулого року. Це означає, що Китай не може спокійно дивитися на протекціоністські заходи в США. Тепер обидві сторони – рівні партнери в кризі. Минулі легкокредитні стосунки завершені. Що буде далі, має бути визначено незабаром.
(Прага – Київ)
Експорт Китаю збільшувався донедавна приблизно на 35 відсотків щорічно, його економіка росла щорічно на 10 відсотків, що допомагало долати бідність у цій понад мільярдній за кількістю населення країні. Для Америки вигода полягала у нескінченному потоці товарів народного споживання, які були набагато дешевші від продукції, виробленої у Європі. Китайські товари і потік інвестицій з Китаю заповнили західні торгові і фінансові ринки. Західні банки отримали величезні суми грошей з Китаю і давали споживачам дешеві кредити, це спонукало споживачів купувати все більше. Тривало це до того моменту, поки не призвело до критичної межі – позички споживачів значно перевищили їхні можливості повертати ці кредити.
Відомий американський економіст Чарльз МакМільйон із вашингтонського «Ем-Бі-Джі інформаційного обслуговування» зазначає: «Сполучені Штати мають десь 700 мільярдів поточного платіжного дефіциту минулого року, це десь 5 відсотків нашого ВВП. За минулі 8 років американський платіжний дефіцит сягнув приблизно 5 трильйонів».
Поточний платіжний дефіцит – це міра того, наскільки більше американці витрачають на іноземні товари і послуги, аніж самі вони виробляють і продають закордоном. За щорічним підрахунком, які наводить МакМільойн, американці витрачають приблизно на 2 мільярди у день більше на іноземні товари, аніж вони заробляють. Ще перед початком американського спаду в грудні 2007 року чимало економістів попереджало, що така норма переважання відносних витрат американців над тим, що вони заробляють, є
нежиттєздатною для економіки. Тепер, підсилена кризою банків і фондової біржі, ця нежиттєздатність стала катастрофічною.
Так на що сподівається Гілларі Клінтон у Пекіні?
Насамперед, держсекретар США Гілларі Клінтон буде просити Китай продовжувати його інвестиції в економіку США, бо це приблизно 3 трильйони додаткових доларів для відновлення американської економіки. Та переконати Китай у цьому не просто. Китайці мають у США лише в облігаціях близько 700 мільярдів доларів заощаджень. Пекін тримає у своїх банках до 2 трильйонів доларів, що може бути руйнівною силою, якщо США дозволяють долару бути занадто слабким.
Китайська влада може вимагати від Клінтон, як умова нарощування китайських інвестицій, щоб Вашингтон пообіцяв підтримувати обмінний курс долара. Це б утримувало зв’язок між сильним доларом і слабкою китайською валютою – юанем, що дозволяє дешевий експорт із Китаю для американських споживачів. Вашингтон же за минулі роки неодноразово звертався до Пекіна з протилежним – щодо необхідності посилення юаня стосовно долара, щоб ціна на китайські товари зросла і зменшився попит на них у американців.
Тепер так виглядає, що Китай має перевагу у цій грі, яка не дуже-то й чесна. Пекін, насамперед, має захистити свій виробничий сектор, який пристосований до зовнішніх ринків. Той же Чарльз МакМільйон каже, наприклад: «Китай виробив минулого року товарів у понад 400 мільярдів доларів, це 12 відсотків їхнього ВВП і більше, аніж вони можуть самі споживати».
Із-за спаду на Заході глобальний експорт Китаю у січні цього року знизився на понад 17 відсотків у порівнянні з січнем минулого року. Це означає, що Китай не може спокійно дивитися на протекціоністські заходи в США. Тепер обидві сторони – рівні партнери в кризі. Минулі легкокредитні стосунки завершені. Що буде далі, має бути визначено незабаром.
(Прага – Київ)
