«Ніякого голоду не було!»

На Заході не бракувало симпатиків СРСР як першої робітничої республіки у світі. Допускали, що якісь прогалини за керівництва Йосипа Сталіна могли бути, але державний геноцид мільйонів людей виглядав абсолютно неможливим у країні, де кожний співав пісню: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек». Так про труднощі розвіювання радянських міфів у Європі розповів доктор богослов’я отець Іван Музичка.

Під час доповіді в Українському католицькому університеті Рима він наголосив, що найбільше за кордоном не вірили повідомленням про факти людоїдства. То вже занадто, казали, бо жодна мати чи батько не з’їдять своєї дитини.

«Очевидно, такі вістки дуже часто використовувала більшовицька пропаганда, коли казали: ось бачите, які нісенітниці говорять, – ніякого голоду не було! Та думка під впливом потужної більшовицької пропаганди довгий час на Заході діяла!» – додав священик УГКЦ Іван Музичка.

Він поділився з присутніми свідченнями двох письменників, які дивом врятувалися від режиму і мали мужність розповісти світові заборонену правду. Один з них – уродженець Києва, нині призабутий в Росії письменник і мислитель Анатолій Кузнецов. Його батько-комуніст брав участь у придушенні спротиву колективізації на селах поблизу Умані. У 60-ті роки в знаменитому романі «Бабин Яр» письменник Кузнецов подає розповідь батька.

Уривок зачитав отець Іван Музичка: «Ну, загнали ми селян у колгоспи револьверами, а вони не хочуть працювати. Опустили руки – і нічого не роблять. Говорити з людьми неможливо: замкнені у собі, тупі, мовчать, словом, не люди. Зганяємо їх на збори – мовчать. Ми їм кажемо: колгоспи або смерть. А вони на те: краще смерть», – пише письменник Кузнецов.

Останні 10 років життя Анатолій Кузнецов провів у Великобританії, звідки в ефірі Радіо Свобода розповідав про штучний голод в Україні та інші жахіття радянського режиму, на які західний світ закривав очі.

Не вірили за кордоном і своїм очевидцям

Відомий британський публіцист Малкольм Маґґрідж працював на початку 30-х років московським кореспондентом авторитетного часопису «Манчестер Ґардіан». Усі його репортажі–рослідування про голод в Україні та в інших областях Радянського Союзу, якщо друкувалися, то зі значними скороченнями і під псевдонімом. Британець Маґґрідж, переховуючись від радянської розвідки, здійснив тривалу подорож від Москви до Ростова, бував також у Києві.

«Кілька разів я переривав мою подорож і не можу забути побаченого. Ніхто з журналістів не бачив, на жаль, у наші часи справжнього голоду. Люди на смітниках вигрібали, шукали... можливо, в розпачі, можливо, один одного убивали... Того журналісти не знали», – писав Малкольм Маґґрідж.

Тоді громадськість і політики були під впливом матеріалів Вальтера Дюранті, котрий на шпальтах «Нью-Йорк Таймс» настійливо заперечував Голодомор і підло прославляв сталінську політику, згадує католицький богослов Іван Музичка. А таких правдивих людей, як Малкольм Маґґрідж, Анатолій Кузнецов – лише одиниці, і тих несправедливо називали брехунами і фантазерами. Це лише окремі приклади того, додав священик, як важко доводилось за межами Радянського Союзу боротися з його фальшивою пропагандою.