Перший, по-справжньому реальний акт політичного русинства в Закарпатській області стався ще у серпні – на початку осені 1991 року, коли компартійна більшість облради в Ужгороді, користуючись розгубленістю і політичним хаосом – ГКЧП, проголошенням незалежності України, промосковським сепаратизмом у Криму, захотіла проголосити автономний статус Закарпатської області. Вже був проект документа облради щодо автономії, який підготували в обкомі компартії за командою ЦК КПРС із Москви і за формальною згодою керівництва Компартії у Києві. Але масові протести кількох десятків тисяч людей, організованих місцевим РУХом і греко-католицькою громадою Ужгорода, блокували тоді облраду і добряче налякали «комуністичних автономістів». Тоді громадяни області ці плани просто зірвали своєю активністю.
Але події ці все ж стали формальною підставою для проведення 1 грудня 1991 року місцевого референдуму, разом зі всеукраїнським референдумом про незалежність, щодо бажання жителів Закарпатської області жити «окремішньо» в складі України. Точніше, ставилося питання про так звану «спеціальну самоврядну територію в складі України».
Відомо, що Леонід Кравчук, тоді Голова Верховної Ради, доклав рук до автономних тенденцій в Україні. Цього разу, на відміну від Криму, він «переконав» місцевих компартійних колег не гратися з «автономією». Щось тоді вже зламалося у стосунках між комуністичними лідерами Москви і Києва, і тому, за намовлянням Кравчука, слово «автономний» у проекті питання на місцевий референдум замінили на «самоврядний». Такі референдуми можна було тоді провести в кожній області України і мати підтримку в 70-80 відсотків. Бо була тоді в народі така собі повсюдна ейфорія «незалежництва» і прагнення до абсолютної свободи. За «самоврядний статус області» 1 грудня 1991 року проголосувало в Закарпатті 78 відсотків виборців. Але якихось правових наслідків це не мало. Дивно лише, чому Леонід Кравчук і його команда дозволили цей фарс проводити. Адже тоді варто йому було лише пальцем ворухнути і ніякого референдуму і проекту автономії в Ужгороді не було б. Однак комуністичні «русинські» плани мають набагато давнішу історію.
Слов’янські рухи і «русинство» здавна використовували імперії
Ще в царській Росії за ініціативи Третього відділення, поліції і царської охранки в першій половині 19-го століття було ініційовано всіляку фінансову підтримку слов’янським рухам у Центральній Європі. Російська імперія намагалася використовувати і болгар, і чехів, і словаків, і сербів, їхні національно-визвольні прагнення у боротьбі проти турецького, австрійського гніту. Були національні діячі, які бачили, чого насправді хоче Росія від слов’янських національних товариств у Празі, Белграді чи Софії.
Відомий факт, коли російський історик Сергій Соловйов привіз до Праги в середині 19-го століття російські грошові «премії», царські ордени та роздавав їх місцевим слов’янським діячам, то на відміну від Ганки й інших, котрі взяли ці ордени й гроші, відомий вчений-славіст Павло Шафарик гордо відмовився від цих «царських подачок». Саме тоді Росія активно фінансувала «русофільство» серед русинів Угорщини, Чехії та Словаччини, які потерпали від денаціоналізації.
Це використовувалося царським режимом у його інтересах – утвердження в Центральній Європі і на Балканах. Частина з проросійськи налаштованих русинів-інтелігентів – Кімаки, Грабарі, Балудянські, Лодії, які потерпали від мадяризації, виїхали до Росії. Української незалежної держави тоді не було, але на той час були й справжні патріоти русинства-українства як от Олександр Духнович, котрий у 1850-ті роки писав на Словаччині про русинів та їхніх братів на Схід від Карпат:
Бо свої то за горами – не чужі:
Русь, єдина, мисль одна у всіх в душі;
То і Пастир, що для всіх там єсть отцем,
Помнит, що ми также братя – Русь жієм!
А жієм тут тим же серцем і душой,
З тим же словом і во вірі той самой,
Так, що єсли хто боліє як-нибудь,
Нашой братьи біль такий же тисне грудь.
Русини в Сербії – це окреме питання. Але відомо також, що вони є в своїй більшості нащадками русинів, які десятками тисяч втікали на Балкани із Закарпаття від голоду і мадяризації у 18-му столітті. Тобто, сама по собі історія русинства цікава і важлива. У культурно-історичному плані це дуже серйозна тема. Але коли до цього із наближенням 20-го століття все більше припліталися різні політиканські тенденції, від цього все більше починало нести не культурою, не справжнім прагненням до свободи, а елементарними «зрадами», «прислужництвом» і «агентурними» інтересами. Цим не гребували владні кола не лише в Москві, але й у Будапешті, Берліні та Празі, коли «підплачували» відповідні тенденції серед слов’ян – чехів, словаків і тих же русинів Карпатської України у Центральній Європі.
Москва не забувала про свої «інтереси» у Європі і в часи Сталіна, який кляв Карпатську Україну та її русинів у 1939 році, і в часи розвалу СРСР, коли Михайло Горбачов, який ще очолював наприкінці 80-х Компартію СРСР та дорікав своїм колегам у Києві, що вони не можуть щось придумати, як удар у спину «клятим націоналістам-галичанам».
І ось партійні бюрократи Михайло Волощук, Іван Мигович, який повернувся з Москви з посади у ЦК КПРС, хвацько «виконали» у 1989-90 роках вказівку Горбачова і створили політичне русинське товариство в Ужгороді. Відтоді саме найбільш радикальна, промосковська частина русинських активістів («Сойм Підкарпатських русинів») в Ужгороді ставить питання про окрему націю і окрему державу – Підкарпатську Русь, під міжнародним контролем, відомо, яким – московським.
Відомо також, що отець Російської православної церкви в Ужгороді Дмитрій Сидор, який і очолює отих «промосковських» русинів, давно «співпрацював» із радянськими спецслужбами. Він за фахом електронік і довгий час працював на оборонних підприємствах у Мукачеві на Закарпатті, в Сєверодвінську, Сєвероморську і Гаджієво в Росії, де велося і ведеться оснащення атомних підводних човнів. Про військову підготовку і фах неодноразово йшлося на військових зборах в Ужгороді, існують також документи і свідчення щодо цього в СБУ в Києві. У 1982 році, в часи Андропова, Сидор закінчив Московську духовну академію. Також не таємниця, що й «хресний батько» політичного русинства американський професор-славіст Пол Маґочі також вільно їздив до СРСР, на Закарпаття, під супроводом КДБ. Документи про співпрацю Маґочі з філією КДБ в Чехословаччині (СТБ) були оприлюднені під час процесу люстрації в Чехії. Чи варто ще щось говорити про політичні русинські демарші і робити цим людям додаткову рекламу?
Свого часу «делегатів» від політичних русинів Закарпаття розпізнали й у Брюсселі. Комісар ЄС з питань національних меншин Макс ван дер Стул розпорядився не пускати цих «діячів» навіть на поріг цієї європейської установи.
Інша справа, коли йдеться про культурно-наукову сторону історії закарпатського русинства. Тут Ужгород має надзвичайно багату традицію, науковців, ентузіастів. Адже ще у 1940-і роки, одразу після Другої світової війни, етнографи України були вражені розмаїттям мовних діалектів Закарпаття, законсервованими народними традиціями, які своїми коренями сягали ще часів Київської Русі.І сьогодні культурна різноманітність області вражає, це може стати своєрідною «Меккою» міжнародного туризму. Але місцевій владі й Києву варто працювати над цим, а не над пошуком нових «націй», бо сьогодні в області масштабне безробіття – щонайменше 300 тисяч закарпатців вимушені поневірятися на заробітках у ближньому і далекому зарубіжжі.
Для чого потрібна Москві «русинська карта»?
Перепис населення в Україні у 2001 році, коли вільно можна було записатися у русини, показав що таких у Закарпатській області до 10 тисяч. Хоча вони надзвичайно різні за своїми культурними і етнічними уподобаннями. Але, судячи з агресії Росії в Грузії, варто, щоб про російські паспорти чи про захист з боку Москви в Закарпатській області заявили 100 чи й 10 осіб. Не виключено, що це може стати формальним приводом для нинішнього російського керівництва «здійснити похід» не лише до Криму, а й до Закарпаття, навіть із танками, адже вже є досвід їхнього перекидання літаками з СРСР до Праги в 1968 році. Не дивно, що про це вже ведуть мову і нинішній віце-спікер російської Думи Володимир Жириновський, і Костянтин Затулін. Подібні їм діячі неодноразово здійснювали «вояжі» до Ужгорода, нібито для «захисту інтересів національних меншин в області».
Чи причетний до політичних ігор з русинством нинішній керівник Секретаріату Президента Віктор Балога? Про це, очевидно, краще знають у Президента. Бо симпатії Балоги до русинства ні для кого не є секретом. Він же й контролює більшість в обласній раді, яка 72-ма голосами проти двох навесні 2007 року «ухвалила» національність «русин», хоча це до компетенції облради за українськими законами не входить.
Яка мета русинських ініціатив Закарпатської обласної ради? Про це варто запитати у брата Віктора Балоги — Івана, який очолює обласну організацію «Нашої України» і є першим заступником голови облдержадміністрації. Чимало людей, які добре знають родину Балоги і їхнє оточення, свідчать, що ця громада далека від «відновлення історичної справедливості» і вона «дуже прагматична, навіть утилітарна». У її середовищі є навіть проект створення русинської політичної партії. І не виключено, що Віктор Балога має наміри таким чином «консолідувати» певні політичні сили і диктувати свою волю Києву, лякаючи «відокремленням» Закарпаття від України.
Політологи кажуть, що з точки зору нестабільності і проявів сепаратизму Закарпаття на другому місці після Криму. В умовах політичного розколу в Києві і проросійських тенденцій у значної частини української політичної еліти це може стати реальною небезпекою для територіальної цілісності України.
(Прага – Київ)
Але події ці все ж стали формальною підставою для проведення 1 грудня 1991 року місцевого референдуму, разом зі всеукраїнським референдумом про незалежність, щодо бажання жителів Закарпатської області жити «окремішньо» в складі України. Точніше, ставилося питання про так звану «спеціальну самоврядну територію в складі України».
Відомо, що Леонід Кравчук, тоді Голова Верховної Ради, доклав рук до автономних тенденцій в Україні. Цього разу, на відміну від Криму, він «переконав» місцевих компартійних колег не гратися з «автономією». Щось тоді вже зламалося у стосунках між комуністичними лідерами Москви і Києва, і тому, за намовлянням Кравчука, слово «автономний» у проекті питання на місцевий референдум замінили на «самоврядний». Такі референдуми можна було тоді провести в кожній області України і мати підтримку в 70-80 відсотків. Бо була тоді в народі така собі повсюдна ейфорія «незалежництва» і прагнення до абсолютної свободи. За «самоврядний статус області» 1 грудня 1991 року проголосувало в Закарпатті 78 відсотків виборців. Але якихось правових наслідків це не мало. Дивно лише, чому Леонід Кравчук і його команда дозволили цей фарс проводити. Адже тоді варто йому було лише пальцем ворухнути і ніякого референдуму і проекту автономії в Ужгороді не було б. Однак комуністичні «русинські» плани мають набагато давнішу історію.
Слов’янські рухи і «русинство» здавна використовували імперії
Ще в царській Росії за ініціативи Третього відділення, поліції і царської охранки в першій половині 19-го століття було ініційовано всіляку фінансову підтримку слов’янським рухам у Центральній Європі. Російська імперія намагалася використовувати і болгар, і чехів, і словаків, і сербів, їхні національно-визвольні прагнення у боротьбі проти турецького, австрійського гніту. Були національні діячі, які бачили, чого насправді хоче Росія від слов’янських національних товариств у Празі, Белграді чи Софії.
Відомий факт, коли російський історик Сергій Соловйов привіз до Праги в середині 19-го століття російські грошові «премії», царські ордени та роздавав їх місцевим слов’янським діячам, то на відміну від Ганки й інших, котрі взяли ці ордени й гроші, відомий вчений-славіст Павло Шафарик гордо відмовився від цих «царських подачок». Саме тоді Росія активно фінансувала «русофільство» серед русинів Угорщини, Чехії та Словаччини, які потерпали від денаціоналізації.
Це використовувалося царським режимом у його інтересах – утвердження в Центральній Європі і на Балканах. Частина з проросійськи налаштованих русинів-інтелігентів – Кімаки, Грабарі, Балудянські, Лодії, які потерпали від мадяризації, виїхали до Росії. Української незалежної держави тоді не було, але на той час були й справжні патріоти русинства-українства як от Олександр Духнович, котрий у 1850-ті роки писав на Словаччині про русинів та їхніх братів на Схід від Карпат:
Бо свої то за горами – не чужі:
Русь, єдина, мисль одна у всіх в душі;
То і Пастир, що для всіх там єсть отцем,
Помнит, що ми также братя – Русь жієм!
А жієм тут тим же серцем і душой,
З тим же словом і во вірі той самой,
Так, що єсли хто боліє як-нибудь,
Нашой братьи біль такий же тисне грудь.
Русини в Сербії – це окреме питання. Але відомо також, що вони є в своїй більшості нащадками русинів, які десятками тисяч втікали на Балкани із Закарпаття від голоду і мадяризації у 18-му столітті. Тобто, сама по собі історія русинства цікава і важлива. У культурно-історичному плані це дуже серйозна тема. Але коли до цього із наближенням 20-го століття все більше припліталися різні політиканські тенденції, від цього все більше починало нести не культурою, не справжнім прагненням до свободи, а елементарними «зрадами», «прислужництвом» і «агентурними» інтересами. Цим не гребували владні кола не лише в Москві, але й у Будапешті, Берліні та Празі, коли «підплачували» відповідні тенденції серед слов’ян – чехів, словаків і тих же русинів Карпатської України у Центральній Європі.
Москва не забувала про свої «інтереси» у Європі і в часи Сталіна, який кляв Карпатську Україну та її русинів у 1939 році, і в часи розвалу СРСР, коли Михайло Горбачов, який ще очолював наприкінці 80-х Компартію СРСР та дорікав своїм колегам у Києві, що вони не можуть щось придумати, як удар у спину «клятим націоналістам-галичанам».
І ось партійні бюрократи Михайло Волощук, Іван Мигович, який повернувся з Москви з посади у ЦК КПРС, хвацько «виконали» у 1989-90 роках вказівку Горбачова і створили політичне русинське товариство в Ужгороді. Відтоді саме найбільш радикальна, промосковська частина русинських активістів («Сойм Підкарпатських русинів») в Ужгороді ставить питання про окрему націю і окрему державу – Підкарпатську Русь, під міжнародним контролем, відомо, яким – московським.
Відомо також, що отець Російської православної церкви в Ужгороді Дмитрій Сидор, який і очолює отих «промосковських» русинів, давно «співпрацював» із радянськими спецслужбами. Він за фахом електронік і довгий час працював на оборонних підприємствах у Мукачеві на Закарпатті, в Сєверодвінську, Сєвероморську і Гаджієво в Росії, де велося і ведеться оснащення атомних підводних човнів. Про військову підготовку і фах неодноразово йшлося на військових зборах в Ужгороді, існують також документи і свідчення щодо цього в СБУ в Києві. У 1982 році, в часи Андропова, Сидор закінчив Московську духовну академію. Також не таємниця, що й «хресний батько» політичного русинства американський професор-славіст Пол Маґочі також вільно їздив до СРСР, на Закарпаття, під супроводом КДБ. Документи про співпрацю Маґочі з філією КДБ в Чехословаччині (СТБ) були оприлюднені під час процесу люстрації в Чехії. Чи варто ще щось говорити про політичні русинські демарші і робити цим людям додаткову рекламу?
Свого часу «делегатів» від політичних русинів Закарпаття розпізнали й у Брюсселі. Комісар ЄС з питань національних меншин Макс ван дер Стул розпорядився не пускати цих «діячів» навіть на поріг цієї європейської установи.
Інша справа, коли йдеться про культурно-наукову сторону історії закарпатського русинства. Тут Ужгород має надзвичайно багату традицію, науковців, ентузіастів. Адже ще у 1940-і роки, одразу після Другої світової війни, етнографи України були вражені розмаїттям мовних діалектів Закарпаття, законсервованими народними традиціями, які своїми коренями сягали ще часів Київської Русі.І сьогодні культурна різноманітність області вражає, це може стати своєрідною «Меккою» міжнародного туризму. Але місцевій владі й Києву варто працювати над цим, а не над пошуком нових «націй», бо сьогодні в області масштабне безробіття – щонайменше 300 тисяч закарпатців вимушені поневірятися на заробітках у ближньому і далекому зарубіжжі.
Для чого потрібна Москві «русинська карта»?
Перепис населення в Україні у 2001 році, коли вільно можна було записатися у русини, показав що таких у Закарпатській області до 10 тисяч. Хоча вони надзвичайно різні за своїми культурними і етнічними уподобаннями. Але, судячи з агресії Росії в Грузії, варто, щоб про російські паспорти чи про захист з боку Москви в Закарпатській області заявили 100 чи й 10 осіб. Не виключено, що це може стати формальним приводом для нинішнього російського керівництва «здійснити похід» не лише до Криму, а й до Закарпаття, навіть із танками, адже вже є досвід їхнього перекидання літаками з СРСР до Праги в 1968 році. Не дивно, що про це вже ведуть мову і нинішній віце-спікер російської Думи Володимир Жириновський, і Костянтин Затулін. Подібні їм діячі неодноразово здійснювали «вояжі» до Ужгорода, нібито для «захисту інтересів національних меншин в області».
Чи причетний до політичних ігор з русинством нинішній керівник Секретаріату Президента Віктор Балога? Про це, очевидно, краще знають у Президента. Бо симпатії Балоги до русинства ні для кого не є секретом. Він же й контролює більшість в обласній раді, яка 72-ма голосами проти двох навесні 2007 року «ухвалила» національність «русин», хоча це до компетенції облради за українськими законами не входить.
Яка мета русинських ініціатив Закарпатської обласної ради? Про це варто запитати у брата Віктора Балоги — Івана, який очолює обласну організацію «Нашої України» і є першим заступником голови облдержадміністрації. Чимало людей, які добре знають родину Балоги і їхнє оточення, свідчать, що ця громада далека від «відновлення історичної справедливості» і вона «дуже прагматична, навіть утилітарна». У її середовищі є навіть проект створення русинської політичної партії. І не виключено, що Віктор Балога має наміри таким чином «консолідувати» певні політичні сили і диктувати свою волю Києву, лякаючи «відокремленням» Закарпаття від України.
Політологи кажуть, що з точки зору нестабільності і проявів сепаратизму Закарпаття на другому місці після Криму. В умовах політичного розколу в Києві і проросійських тенденцій у значної частини української політичної еліти це може стати реальною небезпекою для територіальної цілісності України.
(Прага – Київ)
