Чи можна назвати ту боротьбу за владу, що відбувається останнім часом в Україні, політичним процесом? І взагалі, чи існує політика як така в Українській державі? На перший погляд, такі запитання видаються абсурдними. Адже хіба політика – це щось інше, ніж змагання за здобуття і втримання влади? Хіба метою політиків не є перемога над конкурентами і здобуття всієї повноти влади?
Ба більше: ніхто ж в Україні не протестує проти того, що певні публічні персонажі звуть себе політиками, що вони створюють і реєструють політичні партії, аби пройти до Верховної Ради, що навколо них вистрибують політологи, котрі коментують їхні дії – і таке інше. Тож як можна сумніватися, що політика в Україні буяє ясним цвітом, коли все як у людей – і партії, і депутати, й урядовці?
Але от лихо: безтрепетно сказати «так, українська політика – це не хвіст собачий, а справжня політика» людям, обтяженим знанням світової політичної класики і практики заважає це саме знання.
Класика проти метушні
Мислителі минулого визначали політику по-різному: як «царське мистецтво» управляти всіма іншими мистецтвами (ораторським, військовим, судовим тощо) і вміння «охоронити всіх громадян і за можливістю зробити їх із гірших кращими» (Платон); як знання про правильне і мудре правління (Макіавелі); як провідництво державного апарату чи вплив на це провідництво (Макс Вебер), як відкриту боротьбу класових інтересів (Маркс).
У часи Античності політикою зазвичай вважали мистецтво успішно здійснювати спільні справи, співіснувати громадою, керувати державою – полісом. Сучасні ж науковці визначають політику як цілеспрямовану діяльність у царині відносин між різними суспільними групами, державами й народами, пов’язану із боротьбою за здобуття або утримання державної влади, як знаряддя регулювання і формування зазначених відносин. «Політика, з одного боку, узгоджує багатоманітні інтереси різних суб’єктів, з іншого – це боротьба таких інтересів, постійні конфлікти між нерівними суб’єктами», – зазначено у виданому у Львові словнику «Політична наука». «Політика існує там, де люди не доходять згоди щодо слушності аргументів і мають принаймні деякі процедури для розв’язку своєї незгоди», – наголошує «Короткий Оксфордський політичний словник».
Трапляються, звичайно, і визначення властиво «технологічного» характеру, як-от: політика – це сукупність засобів (інструментів) та методів (технік) для реалізації певних інтересів, тобто, для досягнення визначених суб’єктом політичного процесу цілей в певному соціальному середовищі; – але вони стосуються, якщо уважно вчитатися, лише політичної діяльності певних соціальних сил чи партійних утворень, а не всієї сукупності політичних відносин у суспільстві чи міждержавних взаємин.
Іншими словами, і класичне, і сучасне розуміння політики (навіть марксистське, бо інтереси різних класів, за Марксом, часом можуть збігатися) поєднує ідею боротьби з ідеєю компромісу й узгодження, а передусім вбачає в політичній діяльності дотримання певних правил. Звичайно, у новітній історії чимало прикладів брутального порушення цих правил, але ж не випадково задля покарання цих порушників були засновані трибунали у Нюрнбергу та Гаазі...
Муляжі «суверенної демократії»
А тепер подивімося на українську політику (точніше, на те, що зветься українською політикою) з іншого боку, з огляду на досвід сусідів. Скажімо, у Білорусі номінально витримуються практично всі демократичні процедури. Регулярно проводяться президентські і парламентські вибори, ба, навіть усенародні референдуми з найважливіших питань; діють політичні партії та організації, існує опозиція та опозиційна преса. А якщо у парламенті немає жодного представника опозиційних сил, то влада відповідає – ви ж подивіться, народ за них не голосує. І справді, попри увесь славетний «адміністративний ресурс», за білоруських опозиціонерів на виборах голосує абсолютна меншість, а переважна більшість електорату стабільно підтримує чинну владу, що б там не трапилося.
Отож за формою демократія у цій країні начебто наявна, але чи існує вона змістовно? Білоруські інтелектуали вважають, що ні. І передусім тому, що аморфною, недоформованою масою лишається саме народонаселення, яке ще не стало власне народом, нацією – «демосом», який відчуває потребу власноруч здійснювати «кратос», тобто владарювання у своїй країни, а не віддавати цю владу ледь не довічно якомусь вождеві чи кланові – навіть в обмін на певні блага.
І хоча більшість білорусів, за даними соціологічних опитувань, вважає свою державу демократичною, а економіку – ринковою (хоча і з неодмінним епітетом «гуманна» чи «спеціальна»), у наявності в цій державі істинної демократії, яка ґрунтується на компетентності й поінформованості громадян, серйозні сумніви існують не тільки у самих білоруських інтелектуалів. Адже хіба може у справді добре інформованого народу у центрі Європи чільним соціальним страхом (який, до речі, торік був дещо меншим) бути острах не перед економічною кризою чи безробіттям, а перед «військовим нападом»?
Нація – окремо, її «вожді» – окремо
Видається, схожим чином варто оцінювати і те, що в Україні зветься «політикою». На початку 2000-х років політика у власному розумінні цього слова в країні, безумовно, була. Діяла ціла низка політичних партій, передусім опозиційних, які мали не позірну, а реальну й популярну серед тих чи інших груп населення ідеологію, професійні політики брали участь у масових акціях нарівні з рядовими партійними активістами, влада змушена була реагувати на виступи ЗМІ (інколи, щоправда, така реакція виливалася у переслідування та вбивства журналістів, проте замовчування тих чи інших негараздів було радше винятком, аніж нормою. Соціальна активність громадян була досить високою; там чи там постійно відбувалися демонстрації чи пікетування, на які більшість учасників виходила добровільно, не за гроші чи інші блага. Парламентське життя було вельми динамічним; але, попри всі баталії між партіями, у критичні моменти, як-от 2003 року під час конфлікту навколо острова Тузла чи в ситуації з участю українських миротворців в розв’язанні іракського вузла, всі головні політичні сили і гілки влади демонстрували вміння домовитися і спільно обстоювати інтереси держави.
У 2004-2006 роках політичне життя в Україні продовжувало буяти. І раптом вже на весну 2008 року, коли у Києві проходили дострокові вибори столичного міського голови, все якщо не закінчилося, то перетворилося на порожню форму. Що принагідно засвідчила і вкрай низька явка виборців на дільниці для голосування – українська столиця ніколи до цього не демонструвала такого абсентеїзму. Що ж трапилося? Можна висувати різні гіпотези, але, очевидно, їхня суть так чи інакше буде в констатації простої істини: політика, яке б її визначення ми не взяли, – це спосіб суспільної самоорганізації, це те, що за Античності мало у своїй основі поліс, а сьогодні – вільну націю, її громадянське суспільство.
Нині ж українське громадянське суспільство різко дистанціювалося від партійно-політичних сил, а ті, у свою чергу, воліють спиратися на оплачувані масовки, а не на добровільну активність громадян. І ця дистанція, схоже, зростає ледь не щодня. Нація переймається своїми інтересами, живе своїм життям, а її «керманичі» ведуть нещадну боротьбу за владу – між собою і в інтересах себе самих. Ця боротьба дійсно нагадує політику, копіює й імітує її – так, як на початку ХХ століття китайські ремісники вручну копіювали новітню європейську вогнепальну зброю – до маузерів і кулеметів включно. Все те начиння навіть якось стріляло, але китайські війська все одно зазнавали страшенних поразок у кожному бою, – аж поки їхні генерали не зрозуміли, що треба не імітувати ефективну зброю, а її купувати у добрих виробників або побудувати на основі сучасних технологій власні зброярні.
Відмінність нинішньої України від тодішнього Китаю в тому, що тут існувала справжня політика, поки політики не вирішили замінити її саморобною імітацією – бо ж надто норовливий народ їм дістався, зі своєю власною думкою й інтересами. Народ, який поки що знизує плечима, спостерігаючи за метушнею тих, хто зве себе політиками.
Ба більше: ніхто ж в Україні не протестує проти того, що певні публічні персонажі звуть себе політиками, що вони створюють і реєструють політичні партії, аби пройти до Верховної Ради, що навколо них вистрибують політологи, котрі коментують їхні дії – і таке інше. Тож як можна сумніватися, що політика в Україні буяє ясним цвітом, коли все як у людей – і партії, і депутати, й урядовці?
Але от лихо: безтрепетно сказати «так, українська політика – це не хвіст собачий, а справжня політика» людям, обтяженим знанням світової політичної класики і практики заважає це саме знання.
Класика проти метушні
Мислителі минулого визначали політику по-різному: як «царське мистецтво» управляти всіма іншими мистецтвами (ораторським, військовим, судовим тощо) і вміння «охоронити всіх громадян і за можливістю зробити їх із гірших кращими» (Платон); як знання про правильне і мудре правління (Макіавелі); як провідництво державного апарату чи вплив на це провідництво (Макс Вебер), як відкриту боротьбу класових інтересів (Маркс).
У часи Античності політикою зазвичай вважали мистецтво успішно здійснювати спільні справи, співіснувати громадою, керувати державою – полісом. Сучасні ж науковці визначають політику як цілеспрямовану діяльність у царині відносин між різними суспільними групами, державами й народами, пов’язану із боротьбою за здобуття або утримання державної влади, як знаряддя регулювання і формування зазначених відносин. «Політика, з одного боку, узгоджує багатоманітні інтереси різних суб’єктів, з іншого – це боротьба таких інтересів, постійні конфлікти між нерівними суб’єктами», – зазначено у виданому у Львові словнику «Політична наука». «Політика існує там, де люди не доходять згоди щодо слушності аргументів і мають принаймні деякі процедури для розв’язку своєї незгоди», – наголошує «Короткий Оксфордський політичний словник».
Трапляються, звичайно, і визначення властиво «технологічного» характеру, як-от: політика – це сукупність засобів (інструментів) та методів (технік) для реалізації певних інтересів, тобто, для досягнення визначених суб’єктом політичного процесу цілей в певному соціальному середовищі; – але вони стосуються, якщо уважно вчитатися, лише політичної діяльності певних соціальних сил чи партійних утворень, а не всієї сукупності політичних відносин у суспільстві чи міждержавних взаємин.
Іншими словами, і класичне, і сучасне розуміння політики (навіть марксистське, бо інтереси різних класів, за Марксом, часом можуть збігатися) поєднує ідею боротьби з ідеєю компромісу й узгодження, а передусім вбачає в політичній діяльності дотримання певних правил. Звичайно, у новітній історії чимало прикладів брутального порушення цих правил, але ж не випадково задля покарання цих порушників були засновані трибунали у Нюрнбергу та Гаазі...
Муляжі «суверенної демократії»
А тепер подивімося на українську політику (точніше, на те, що зветься українською політикою) з іншого боку, з огляду на досвід сусідів. Скажімо, у Білорусі номінально витримуються практично всі демократичні процедури. Регулярно проводяться президентські і парламентські вибори, ба, навіть усенародні референдуми з найважливіших питань; діють політичні партії та організації, існує опозиція та опозиційна преса. А якщо у парламенті немає жодного представника опозиційних сил, то влада відповідає – ви ж подивіться, народ за них не голосує. І справді, попри увесь славетний «адміністративний ресурс», за білоруських опозиціонерів на виборах голосує абсолютна меншість, а переважна більшість електорату стабільно підтримує чинну владу, що б там не трапилося.
Отож за формою демократія у цій країні начебто наявна, але чи існує вона змістовно? Білоруські інтелектуали вважають, що ні. І передусім тому, що аморфною, недоформованою масою лишається саме народонаселення, яке ще не стало власне народом, нацією – «демосом», який відчуває потребу власноруч здійснювати «кратос», тобто владарювання у своїй країни, а не віддавати цю владу ледь не довічно якомусь вождеві чи кланові – навіть в обмін на певні блага.
І хоча більшість білорусів, за даними соціологічних опитувань, вважає свою державу демократичною, а економіку – ринковою (хоча і з неодмінним епітетом «гуманна» чи «спеціальна»), у наявності в цій державі істинної демократії, яка ґрунтується на компетентності й поінформованості громадян, серйозні сумніви існують не тільки у самих білоруських інтелектуалів. Адже хіба може у справді добре інформованого народу у центрі Європи чільним соціальним страхом (який, до речі, торік був дещо меншим) бути острах не перед економічною кризою чи безробіттям, а перед «військовим нападом»?
Нація – окремо, її «вожді» – окремо
Видається, схожим чином варто оцінювати і те, що в Україні зветься «політикою». На початку 2000-х років політика у власному розумінні цього слова в країні, безумовно, була. Діяла ціла низка політичних партій, передусім опозиційних, які мали не позірну, а реальну й популярну серед тих чи інших груп населення ідеологію, професійні політики брали участь у масових акціях нарівні з рядовими партійними активістами, влада змушена була реагувати на виступи ЗМІ (інколи, щоправда, така реакція виливалася у переслідування та вбивства журналістів, проте замовчування тих чи інших негараздів було радше винятком, аніж нормою. Соціальна активність громадян була досить високою; там чи там постійно відбувалися демонстрації чи пікетування, на які більшість учасників виходила добровільно, не за гроші чи інші блага. Парламентське життя було вельми динамічним; але, попри всі баталії між партіями, у критичні моменти, як-от 2003 року під час конфлікту навколо острова Тузла чи в ситуації з участю українських миротворців в розв’язанні іракського вузла, всі головні політичні сили і гілки влади демонстрували вміння домовитися і спільно обстоювати інтереси держави.
У 2004-2006 роках політичне життя в Україні продовжувало буяти. І раптом вже на весну 2008 року, коли у Києві проходили дострокові вибори столичного міського голови, все якщо не закінчилося, то перетворилося на порожню форму. Що принагідно засвідчила і вкрай низька явка виборців на дільниці для голосування – українська столиця ніколи до цього не демонструвала такого абсентеїзму. Що ж трапилося? Можна висувати різні гіпотези, але, очевидно, їхня суть так чи інакше буде в констатації простої істини: політика, яке б її визначення ми не взяли, – це спосіб суспільної самоорганізації, це те, що за Античності мало у своїй основі поліс, а сьогодні – вільну націю, її громадянське суспільство.
Нині ж українське громадянське суспільство різко дистанціювалося від партійно-політичних сил, а ті, у свою чергу, воліють спиратися на оплачувані масовки, а не на добровільну активність громадян. І ця дистанція, схоже, зростає ледь не щодня. Нація переймається своїми інтересами, живе своїм життям, а її «керманичі» ведуть нещадну боротьбу за владу – між собою і в інтересах себе самих. Ця боротьба дійсно нагадує політику, копіює й імітує її – так, як на початку ХХ століття китайські ремісники вручну копіювали новітню європейську вогнепальну зброю – до маузерів і кулеметів включно. Все те начиння навіть якось стріляло, але китайські війська все одно зазнавали страшенних поразок у кожному бою, – аж поки їхні генерали не зрозуміли, що треба не імітувати ефективну зброю, а її купувати у добрих виробників або побудувати на основі сучасних технологій власні зброярні.
Відмінність нинішньої України від тодішнього Китаю в тому, що тут існувала справжня політика, поки політики не вирішили замінити її саморобною імітацією – бо ж надто норовливий народ їм дістався, зі своєю власною думкою й інтересами. Народ, який поки що знизує плечима, спостерігаючи за метушнею тих, хто зве себе політиками.
