Фінський щоденник «Helsingin Sanomat» бачить зв’язок між подіями 1968 року і сучасною політикою в Європі: «Тоді окупували не ворожу країну, а державу-союзника. Поставили під загрозу віру в можливість «соціалізму з людським обличчям» й майбутнє всієї «соціалістичної спільноти»…
Окупація, продовжує фінське видання, стала шоком для решти Європи… Західний оборонний союз НАТО не бачив ніяких можливостей вжити контрзаходи… Сьогодні Варшавський пакт уже не існує, але НАТО не розпустили. Навпаки, альянс почав розширюватися на Схід і навіть виявив готовність співпрацювати з Росією, однак розвиток подій у європейській системі безпеки суперечить порядкові денному російського керівництва.
Газета вважає, що нова стратегія російської зовнішньої політики є повторенням ворожого ставлення до розширення НАТО… 1968 року Радянський Союз проголосив своє право просувати власне бачення соціалізму, а нині Росія надала собі право захищати своє населення від небезпеки у сусідніх країнах. Різниця між цими двома підходами є небезпечно малою, наголошує фінське видання.
А воєний історик Корреллі Барнетт вважає, що паралелі з 1968 роком не є виразними. Він пише на сторінках британської газети «Daily Mail», що «ці російські керівники хочуть, щоб Росія мала політичний і економічний зиск від величезних нафтових і газових багатств. І вони нещадно застосовуватимуть важіль, який дають ці ресурси, до всіх країн, які залежать від трубопроводів. Але це не зводиться до нової ідеологічної «холодної війни», лише до дуже старомодного суперництва могутніх держав, що здійснюється з хитрістю й обережністю. Наприклад, немає подібності між нинішніми діями Росії у Грузії та радянською окупацією Угорщини 1956 року та Чехословаччини 1968. У тих двох випадках радянське керівництво наказало Червоній армії здійснити окупацію, щоб «захистити соціалізм». Мислення людей у Кремлі сьогодні є дуже далеким від таких доктрин, як і від роздмуханих ідеологією емоцій та віри у велику моральну справу, що живлять яструбів у Вашинґтоні».
На шпальтах чеського тижневика «Respekt» німецький письменник Дітер Зеґерт, який є автором книги про «Празьку весну», висловлює в інтерв’ю жаль із приводу розриву у сучасній Чехії зв’язку зі спадщиною 1968 року.
Окупація, звичайно, пише Зеґерт, була травматичним досвідом і є таким навіть донині. Чеське суспільство так і не змогло до кінця дати собі з цим раду. Ці проблеми також пов’язані зі зміною політичної еліти 1989 року. По 20-ти роках «нормалізації» колишні реформатори були застарими для того, щоб знову грати активну роль. Нові ж представники, що прийшли до влади із сірої зони, не мали інтересу до напруженої конфронтації з минулим… Те, що ми тут бачимо, це черговий приклад чеського способу інтерпретації власної історії. Замість того, щоб пишатися, що мали мужність реформувати соціалізм, чехи занурюються у жаль до самих себе. Вони не хочуть бачити себе нічим іншим, як маленькою нацією, яка завжди була жертвою своїх більших сусідів», – пише Зеґерт.
Окупація, продовжує фінське видання, стала шоком для решти Європи… Західний оборонний союз НАТО не бачив ніяких можливостей вжити контрзаходи… Сьогодні Варшавський пакт уже не існує, але НАТО не розпустили. Навпаки, альянс почав розширюватися на Схід і навіть виявив готовність співпрацювати з Росією, однак розвиток подій у європейській системі безпеки суперечить порядкові денному російського керівництва.
Газета вважає, що нова стратегія російської зовнішньої політики є повторенням ворожого ставлення до розширення НАТО… 1968 року Радянський Союз проголосив своє право просувати власне бачення соціалізму, а нині Росія надала собі право захищати своє населення від небезпеки у сусідніх країнах. Різниця між цими двома підходами є небезпечно малою, наголошує фінське видання.
А воєний історик Корреллі Барнетт вважає, що паралелі з 1968 роком не є виразними. Він пише на сторінках британської газети «Daily Mail», що «ці російські керівники хочуть, щоб Росія мала політичний і економічний зиск від величезних нафтових і газових багатств. І вони нещадно застосовуватимуть важіль, який дають ці ресурси, до всіх країн, які залежать від трубопроводів. Але це не зводиться до нової ідеологічної «холодної війни», лише до дуже старомодного суперництва могутніх держав, що здійснюється з хитрістю й обережністю. Наприклад, немає подібності між нинішніми діями Росії у Грузії та радянською окупацією Угорщини 1956 року та Чехословаччини 1968. У тих двох випадках радянське керівництво наказало Червоній армії здійснити окупацію, щоб «захистити соціалізм». Мислення людей у Кремлі сьогодні є дуже далеким від таких доктрин, як і від роздмуханих ідеологією емоцій та віри у велику моральну справу, що живлять яструбів у Вашинґтоні».
На шпальтах чеського тижневика «Respekt» німецький письменник Дітер Зеґерт, який є автором книги про «Празьку весну», висловлює в інтерв’ю жаль із приводу розриву у сучасній Чехії зв’язку зі спадщиною 1968 року.
Окупація, звичайно, пише Зеґерт, була травматичним досвідом і є таким навіть донині. Чеське суспільство так і не змогло до кінця дати собі з цим раду. Ці проблеми також пов’язані зі зміною політичної еліти 1989 року. По 20-ти роках «нормалізації» колишні реформатори були застарими для того, щоб знову грати активну роль. Нові ж представники, що прийшли до влади із сірої зони, не мали інтересу до напруженої конфронтації з минулим… Те, що ми тут бачимо, це черговий приклад чеського способу інтерпретації власної історії. Замість того, щоб пишатися, що мали мужність реформувати соціалізм, чехи занурюються у жаль до самих себе. Вони не хочуть бачити себе нічим іншим, як маленькою нацією, яка завжди була жертвою своїх більших сусідів», – пише Зеґерт.
