– Я був на радіо. Спочатку в нас був проголошений надзвичайний стан, тому що всі чекали відставки Дубчека. Потім його скасували, і я пішов додому і ліг спати. За 5 хвилин мені зателефонували з радіо, що нас окупували росіяни. Я швидко одягнувся і пішов до радіо. За півгодини нас там зібралось десь 200 осіб.
– Чи вас здивувало вторгнення військ Варшавського пакту до Чехословаччини?
– Знаєте, то складно. Ми знали, що це загрожує. Але не допустити цього ми могли тільки так, що самі власними силами мали б ліквідувати вільне середовище «празької весни». Тобто зробити те, що нам невдовзі зробила інтервенція. Вони знали, що країна не мала ніякої сили, здатної зупинити цей процес, через те і послали на нас танки.
– Пане Дінтсбір, ви є автором низки книг. Одна з них «Радіо проти танків» вийшла в 1988 році й розповідає про те, яку важливу мобілізаційну та інформаційну роль відіграло чехословацьке радіо в перші дні радянської окупації. Як гадаєте, чи може і нині радіожурналістика боротися з тоталітарними режимами, скажімо, в Білорусі?
– Радіо може виконувати цю роль.Упродовж першого тижня серпневого окупації нам вдалось зберегти програми радіо як загальнодержавного інформаційного каналу. Виходило, правда, багато газет, але вони були переважно місцеві. Саме радіо зберегло відчуття загальнонаціонального опору, інформувало весь народ про позицію, яку зайняла комуністична партія, різні гілки влади, парламент. Це вибивало ґрунт з-під ніг різних колаборантів. Але цю роль радіо може відіграти тільки за умови, що є єдність національного руху опору. У нас була «празька весна», всі 60-ті роки відкривався простір свободи, 68-ий рік був вершиною цього процесу.
– У 1986 році самвидавом вийшла ваша книжка «Мрія про Європу». Котра з ваших мрій про майбутнє Чехії, демократичної Європи не сповнилась, чи є щось, що вас розчарувало в розвитку вашої країни чи європейської спільноти?
– Тоді ніхто не вірив, що щось може змінитись. Тобто в книзі немає ніяких прогнозів. Я тільки аналізував ситуацію в Європі й світі і писав, що, на мій погляд, може статись, якщо буде повалена завіса, котра розділяє Європу. Це сталось через 4 роки, для мене це було вигідно тим, що, йдучи працювати до міністерства закордонних справ, я вже мав написану програму того, що потрібно буде зробити. Тобто я був готовий. Стосовно розчарувань, то, звичайно, ейфорія не може тривати вічно. Але шанс дійти до якогось розумного світового порядку у світі, той шанс ми маємо, залежить тільки, чи ми зуміємо його використати.
– Громадяни Чехії відзначають 40 років від дня радянської окупації. Якщо люди старшого покоління знають, що сталось 21 серпня 68-го, то молодь часто про ці події не знає. Вацлав Гавел недавно говорив, що стурбований нинішнім станом суспільної моралі. Що ви думаєте з цього приводу?
– Нинішнім станом справ ми б не мали бути задоволені. Це лише доводить, що боротьба за свободу і демократію є процесом, який ніколи не закінчується. Ніколи не буде так, що демократія й свобода автоматично забезпечуються без активної діяльності тих, хто хотів би її мати. Те, що ми спостерігаємо нині, та грубість сили будуть доти, доки люди не повстануть проти цього. Тиск на владу потрібний завжди і постійно. Тим і унікальний 68-й рік, «празька весна», що тоді громадянське суспільство визначало теми політичного розвитку, і це є той найважливіший заповіт, до якого ми маємо повернутись.
(Прага – Київ)
– Чи вас здивувало вторгнення військ Варшавського пакту до Чехословаччини?
– Знаєте, то складно. Ми знали, що це загрожує. Але не допустити цього ми могли тільки так, що самі власними силами мали б ліквідувати вільне середовище «празької весни». Тобто зробити те, що нам невдовзі зробила інтервенція. Вони знали, що країна не мала ніякої сили, здатної зупинити цей процес, через те і послали на нас танки.
– Пане Дінтсбір, ви є автором низки книг. Одна з них «Радіо проти танків» вийшла в 1988 році й розповідає про те, яку важливу мобілізаційну та інформаційну роль відіграло чехословацьке радіо в перші дні радянської окупації. Як гадаєте, чи може і нині радіожурналістика боротися з тоталітарними режимами, скажімо, в Білорусі?
– Радіо може виконувати цю роль.Упродовж першого тижня серпневого окупації нам вдалось зберегти програми радіо як загальнодержавного інформаційного каналу. Виходило, правда, багато газет, але вони були переважно місцеві. Саме радіо зберегло відчуття загальнонаціонального опору, інформувало весь народ про позицію, яку зайняла комуністична партія, різні гілки влади, парламент. Це вибивало ґрунт з-під ніг різних колаборантів. Але цю роль радіо може відіграти тільки за умови, що є єдність національного руху опору. У нас була «празька весна», всі 60-ті роки відкривався простір свободи, 68-ий рік був вершиною цього процесу.
– У 1986 році самвидавом вийшла ваша книжка «Мрія про Європу». Котра з ваших мрій про майбутнє Чехії, демократичної Європи не сповнилась, чи є щось, що вас розчарувало в розвитку вашої країни чи європейської спільноти?
– Тоді ніхто не вірив, що щось може змінитись. Тобто в книзі немає ніяких прогнозів. Я тільки аналізував ситуацію в Європі й світі і писав, що, на мій погляд, може статись, якщо буде повалена завіса, котра розділяє Європу. Це сталось через 4 роки, для мене це було вигідно тим, що, йдучи працювати до міністерства закордонних справ, я вже мав написану програму того, що потрібно буде зробити. Тобто я був готовий. Стосовно розчарувань, то, звичайно, ейфорія не може тривати вічно. Але шанс дійти до якогось розумного світового порядку у світі, той шанс ми маємо, залежить тільки, чи ми зуміємо його використати.
– Громадяни Чехії відзначають 40 років від дня радянської окупації. Якщо люди старшого покоління знають, що сталось 21 серпня 68-го, то молодь часто про ці події не знає. Вацлав Гавел недавно говорив, що стурбований нинішнім станом суспільної моралі. Що ви думаєте з цього приводу?
– Нинішнім станом справ ми б не мали бути задоволені. Це лише доводить, що боротьба за свободу і демократію є процесом, який ніколи не закінчується. Ніколи не буде так, що демократія й свобода автоматично забезпечуються без активної діяльності тих, хто хотів би її мати. Те, що ми спостерігаємо нині, та грубість сили будуть доти, доки люди не повстануть проти цього. Тиск на владу потрібний завжди і постійно. Тим і унікальний 68-й рік, «празька весна», що тоді громадянське суспільство визначало теми політичного розвитку, і це є той найважливіший заповіт, до якого ми маємо повернутись.
(Прага – Київ)
