Індивідуальний терор чекістів проти українських достойників

У прицілі – політики і поети

Інколи індивідуальний більшовицький терор мав оболонку судових вироків.

«По відношенню до колишнього члена Генерального Секретаріату, Голови Директорії та головного отамана, члена франкмасонської ложі України, члена світової франкмасонської ложі, члена Української соціал-демократичної пар¬тії Симона Васильовича Петлюри – застосувати вищу міру покарання, але позаяк він не заарештований, оголосити Симона Васильовича Петлюру поза законом».

Це слова зі звинувачувального висновку на судовому процесі проти членів уряду Української Народної Республіки та лідерів соціалістів-революціонерів і соціал-демократів. Суд відбувся 1921 року – одразу після остаточної окупації Наддніпрянщини Червоною армією і відтак поразки Української революції. Вислови «франкмасонська ложа України» та «світова франкмасонська ложа» є зайвим свідченням того, що більшовицькі слідчі та судді самі не знали, у чому вони звинувачували підсудних. Насправді цих лож ніколи не існувало. Та кого цікавила реальність, якщо треба було звинуватити «ворогів народу»?

Утім, виконання вироку щодо Симона Петлюри більшовикам довелося відкласти аж на 5 років. Він був застрелений о 14-й годині 12 хвилин 25 травня 1926 року на розі вулиці Расіна та бульвару Сен Мішель у Латинському кварталі Парижа. Вбивцею став колишній учасник спецгрупи ГПУ Самуїл Шварцбард, що мешкав у Парижі як агент спеціального призначення «на консервації» – був такий термін у чекістів.

Симон Петлюра став не першою жертвою індивідуального терору, розв’язаного більшовиками в Україні. Згадаймо художника Олександра Мурашка, вбитого на київській вулиці у червні 1919 року, чи науковця Левка Симиренка, застреленого чекістами Різдвяної ночі 1920 року, або композитора Миколу Леонтовича, застреленого у батьківській хаті у січні 1921 року. Зрештою, хоча поет Василь Чумак офіційно вважався вбитим денікінцями 1919 року, його молодші сестри були переконані, що боротьбист Чумак був знищений більшовиками як «націоналіст».

Отрута і вибухівка

В одному зі своїх досліджень механізму комуністичного індивідуального терору історик Сергій Білокінь зробив припущення, що чекісти вбивали тих, з ким не могли домовитися. Звісно, більшовики напевно не змогли б домовитися, приміром, з колишнім командиром корпусу Січових Стрільців, лідером ОУН Євгеном Коновальцем. Він теж був заочно засуджений радянським судом до смерті, а вирок 1938 року виконав агент НКВД Павло Судоплатов – за походженням українець, родом із Мелітополя.

Ось як описував сам Судоплатов обставини того терористичного акту:

«23 травня 1938 року після дощу, що пройшов, погода була теплою та сонячною. Час – за десять дванадцята.

Прогулюючись провулком біля ресторану «Атланта», я побачив Коновальця, що сидів за столиком біля вікна і очікував мого приходу. Я увійшов до ресторану, підсів до нього, і після нетривалої розмови ми домовилися знову зустрітися у центрі Роттердама о 17:00.

Я вручив йому подарунок – коробку шоколадних цукерок, – і сказав, що зараз мені треба повертатися на судно.

Уходячи, я поклав коробку на столик поруч із ним».

Керівництво «пролетарської гільйотини», як називали НКВД партійні ідеологи, гідно оцінило професійні здібності Судоплатова. Він отримав нагороду і зробив успішну кар’єру і впродовж багатьох років очолював диверсійну службу НКВД-МҐБ, яка спеціалізувалася на підготовці та здійсненні терористичних актів.

Судоплатов керував убивством Лева Троцького та інших політиків, але спеціалізувався він на індивідуальному терорі проти українців.

Цікаво, що наказ про знищення Троцького Сталін віддав лише тоді, коли «червоний Лев» наприкінці 1930-х років виступив за проголошення незалежності робітничо-селянської України і її вихід зі складу Совєтського Союзу. Збіг обставин чи принциповий момент?

Чекісти спрямовували індивідуальний терор не лише проти українських націоналістів та троцькістів. Так, 18 вересня 1946 року вони вбили у Саратові колишнього наркома освіти і члена ЦК компартії України, а згодом в’язня Соловків і «спецпоселенця» у Красноярську Олександра Шумського. Свого часу він очолював так званий «націоналістичний ухил» в компартії України, який за його прізвищем отримав назву «шумськізм». По дорозі зі сибірського заслання до України важко хворий Шумський опинився у лікарні у Саратові. Його вбивством особисто керував тодішній міністр державної безпеки Совєтського Союзу, генерал-полковник Віктор Абакумов.

Знову згадує Павло Судоплатов.

«Абакумов сказав, що направить до Саратова спецгрупу, щоб ліквідувати Шумського, а до моєї задачі входить улаштувати все так, щоб його прихильники не здогадалися, що його ліквідували.

Майрановський, на той час начальник токсикологічної лабораторії МҐБ, був терміново викликаний до Саратова, де у лікарні лежав Шумський. Отрута з його лабораторії зробила свою справу: офіційно вважалося, що Шумський помер від серцевої недостатньості».

Таємна токсикологічна лабораторія МҐБ, якою керував полковник медичної служби Григорій Майрановський, знаходилася у Варсоноф’євському провулку у Москві. Там лікар Майрановський власноручно ставив експерименти з отрутами на засуджених до страти в’язнях. Втім, на відміну від доктора Менгеле, його ім’я світовому загалові фактично невідоме.

Результати лабораторних досліджень полковника Майрановського чекісти негайно впроваджували у практику. Так, 1 листопада 1947 року за ініціативи Микити Хрущова в Ужгороді був убитий Мукачівський греко-католицький єпископ Теодор Ромжа, який відмовився приєднатися до Російської православної церкви. Підготовкою терористичної акції керував той самий міністр Абакумов, а її здійсненням – Судоплатов та міністр внутрішніх справ совєтської України, генерал Савченко.

Незнищенність визвольного руху

12 жовтня 1957 року у Мюнхені був убитий професор Лев Ребет – один із провідних теоретиків і практиків українського націоналізму. Теракт здійснив агент совєтської держбезпеки Богдан Сташинський, а знаряддям убивства був виготовлений у московській токсикологічній лабораторії пристрій, який вистрілював струмінь синильної кислоти.

Як відомо, пари синильної кислоти при вдиханні потрапляють до крові жертви і спричиняють закупорку судин її головного мозку. Смерть настає за кілька хвилин, а ще за деякий час в організмі жертви не залишається жодних слідів отрути. У таких випадках медики причиною смерті найчастіше вважають серцеву недостатність або якісь інші серцеві хвороби.

Через два роки і три дні Сташинський теж у Мюнхені вбив одного з лідерів Організації Українських Націоналістів Степана Бандеру. Для цього теракту фахівці спецлабораторії МҐБ виготовили вдосконалений, двоствольний револьвер, який так само стріляв струменем синильної кислоти.

Чи досягла компартія поставленої мети шляхом індивідуального терору?

З позицій сьогодення бачимо, що московські вожді безпідставно сподівалися шляхом фізичного знищення окремих політичних та громадських діячів призупинити формування цілої української нації. Національний рух ніколи не зводиться до діяльності окремих «буржуазних націоналістів» чи «сепаратистів». І хоч якою б великою не була вага тієї чи іншої постаті, загальний напрямок руху, однак, зупинити практично неможливо.

Доктор історичних наук Сергій Білокінь:

Для того, щоб провести терор масовий, потрібні певні заходи. Передусім, треба державі організувати таку джерельно-інформаційну управлінчу базу, мати на кожного громадянина (передусім міське населення, в перше чергу, чоловіче населення) справу. Після того вже приймалося політичне рішення про пропускання певної соціальної групи через оцю саму м’ясорубку: через терор, через арешти.

А коли ще цього не було, коли вони тільки одержали в свої руки владу, вони могли тільки імпульсивними якимись, рвучкими, але резонансними заходами досягти на тому етапі якихось результатів. Як казав один слідчий в справі СВУ, нам треба поставити всіх на коліна.

Індивідуальний терор був обумовлений готовністю силових структур, спецслужб, «чрезвичайки» до виконання тих завдань, які ставили перед ними партія і «правітєльство».

Агент КҐБ Богдан Сташинський, вбивця лідерів ОУН Лева Ребета і Степана Бандери

«Ми зустрілися біля дверей. Бандера тримав у правій руці торбу чи якийсь пакунок з червоними помідорами. Я зробив вигляд, ніби зав’язую шнурівку на черевикові. Бандера нічого не зауважив, не підозрівав. Я спустився вниз, пройшов біля нього і запитався: «Щось не функціонує?». Бандера здивовано повернувся до мене і сказав: «Вже в порядку». В цю хвилину я направив йому револьвера прямо в обличчя і натиснув спуск обох цівок. Негайно повер¬нувся, закрив за собою двері і пішов геть».