Слухати:
Надія Степула: Книги доповнюють світ людей безліччю інших світів, які несуть у собі. Від шумерських часів, від глиняних табличок і папірусних згортків до Гутенберга і Федорова – творення книг сприяє людському поступові вперед. Але між світами книг і життям людей існують новітні проблеми, зокрема, і в Україні, де нині триває Рік книги.
Щойно оголошено переможців всеукраїнського рейтингу «Книжка року – 2006» за версією журналу «Книжник-ревю». У столичному палаці мистецтв «Український дім» відбулося багатолюдне і барвисте дійство.
Нагороди отримали книги Івана Дзюби, Мирослава Поповича, Василя Герасим’юка, Миколи Гоголя, Ернста Дрейка, Леоніда Плюща і багатьох інших авторів. Серед них як наші сучасники, так і класики, зокрема, зарубіжні у перекладі українською мовою.
Але гран-прі нікому не присудили. За словами директора конкурсу Галини Родіної, жодне з номінованих видань в силу різних причин на найвищу нагороду «не тягне».
Що ж, як і будь-який конкурс, «Книжка року» не претендує на всеосяжність. 107 експертів розглянули до 3000 книг, а за минулий рік їх видано значно більше. Можливо, саме та, котра могла б отримати гран-прі, на очі експертів чомусь і не потрапила…
Але конкурс висвітлив і ряд проблем, які існують в українському книговиданні та розповсюдженні книг.
Аналізує деякі з цих проблем кандидат філософських наук Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський: За даними Асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів, в країні функціонує 300 стаціонарних книгарень. Для порівняння, у Польщі їх три тисячі.
За минулий рік уряд недодав з бюджету заплановані на підтримку цільових програм (у тому числі на закупівлю бібліотеками дитячих книжок) 23,5 мільйони гривень.
2007 року на цільову програму „Українська книга” у держбюджеті закладені 20 мільйонів гривень. На 2007 рік запланована масова приватизація державних видавництв та друкарень.
За словами президента Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександра Афоніна, всі підприємства “Укрполіграфії” оцінені у 200 мільйонів гривень, тоді як їхня реальна ціна — мільярди й мільярди.
А, може, книговидавці неправі, можливо, книга сьогодні справді перетворюється на розкіш? Адже підвищені щонайменше удвічі тарифи на житлово-комунальні послуги, знижені (внаслідок зростання податків) зарплати, інфляція (2007 року вона, за прогнозом МВФ, становитиме понад 10%), хіба вони залишать людям можливість вільно купувати книжки і час ходити до бібліотек? Треба ж бо заробляти на забезпечення елементарних потреб?
А тим часом ще жодна нація як спільнота вільних громадян не ставала на ноги без участі національного книговидання.
Надія Степула: Міністр культури Юрій Богуцький висловлює свій погляд на причини та пошук шляхів поліпшення в ситуації, що складається в українській культурі загалом, невід’ємною складовою якої є книжка, література, книговидання.
Юрій Богуцький: Україна має багату мережу і багату культурну спадщину, і багаті сучасні будови – усього у нас 44 тисячі закладів культури і мистецтв загальнодержавного і місцевого рівня.
Не секрет, що сільська рада не може забезпечити утримання клубу, бібліотеки, школи, медпункту, тої соціально-культурної сфери, яка є.
Ми зараз намагаємося стимулювати цю підтримку іншими шляхами, ну те, що спроможне Міністерство культури. Ми маємо зробити так, щоб спрацьовували економічні та інші чинники, які би забезпечували розвиток, сталий розвиток культури.
Приходить той час у суспільстві, коли суспільство починає замилюватися: «камо грядеш»? І що буде з нашими дітьми? Надходить той час, коли ми займемось серйозно самоорганізацією.
10 – 15 років для розвитку культури, культурного шару – це дуже мало.
Надія Степула: Певною ілюстрацією до роздумів міністра культури Юрія Богуцького може послужити репліка працівниці міської бібліотеки міста Ніжина Олени Єкименко.
Олена Єкименко: Поки що від держави ми не чуємо… Тільки бачимо по телебаченню і у газетах, що Рік української книги. Бібліотеки поки що не відчувають, що саме цей 2007 рік є Роком української книги.
Надія Степула: Можна багато говорити про брак української книжки, про відсутність видань українських класиків, повне зібрання І.Франка наприклад, чи праць історичних постатей... Але все пізнається у порівнянні.
Ще якихось 10-15 років тому, годі було й мріяти про твори В.Липинського чи Д.Донцова. А на передплату на твори М.Грушевського черги стояли не менші, ніж в продуктових крамницях. В ній стояла і моя київська колега, кореспондент Радіо Свобода, Ірина Біла, яка розповідає...
Ірина Біла: Найпопулярнішою книгарнею наприкінці 80-х вже минулого століття для багатьох стала “Наукова думка”. І якщо до початку достопам’ятної перебудови її відвідували, здебільшого, високочолі науковці або студентська юнь, то з початком епохи гласності книгарня стала популярною для всіх, хто цікавився ще не рецензованою історією України.
Особливий ажіотаж біля входу в “Наукову думку” виник, коли оголосили про передплату багатотомника Михайла Грушевського.
Згадує продавець книгарні з майже тридцятирічним стажем Галина Григорівна.
Галина Григорівна: Ажіотаж був великий. Черги стояли на підписку. Ось тут у нас у дворі була черга на 12-томник Грушевського. Потім була підписка на Ентомологічний словник. Була підписка на класиків української літератури.
Ірина Біла: Серед охочих поповнити власну бібліотеку творами Михайла Грушевського був і перекладач Олекса Негребецький. Він досі пам’ятає незвичні для дня сьогоднішнього поштівки, котрі нагадували про видання чергового тому. Ось його пояснення величезних черг за творами українського історика:
Олекса Негребецький: Тому, що не було жодних книг з історії України. Хотілося знати правду, тоді й всі кидалися за тією правдою, за цими книгами кидалися, записувалися.
Грушевського кілька томів я передплачував, поштівки приходили: прийдіть і викупіть...
Ірина Біла: Нині книгарня поповнилася новими відділами. Тут вже можна купити і художню літературу. Щоправда, лише сучасних українських авторів.
Взагалі українське – це те, що визначає і до сьогодні особливість “Наукової думки”. Сучасні прагматичні реалії вкупі з конкуренцією на книжковому ринку її не змінили. Тому нинішні книжкові супермаркети “Науковій думці” не конкуренція. Так каже заступник директора книгарні Павло Поліщук.
Павло Поліщук: Вони в основному орієнтовані на “ширпотреб”, на російську книгу, яка лежить на Петрівці, щоб швидко продати.
Ми ж притримуємося українського напрямку, української книги. У нас тільки українські видання, тому такої конкуренції від них не відчуваємо.
Ірина Біла: І насамкінець. На запитання, яку літературу найчастіше запитують у книгарні, почула від продавців несподівану відповідь.
Продавець: Запитують Грушевського. Але ми вже його розпродали. Його вже немає.
Надія Степула: Київське видавництво “Темпора”, яке спеціалізується на історичній, військово-історичній та мемуарно-архівній літературі, існує 5 років. За цей час світ побачили “Спогади” і два томи “Щоденників” Євгена Чикаленка, “Щоденник” Дмитра Донцова, листування Євгена Коновальця та інші книжки на маловідомі теми.
Останнім на сьогодні є 600-сторінкове дослідження Михайла Ковальчука “Забута війна 1919 року. Українсько-білогвардійське збройне протистояння”.
З директором видавництва “Темпора” Юлією Олійник про видавничу справу і Рік української книги розмовляв кореспондент Радіо Свобода Тарас Марусик.
Тарас Марусик: Від самого початку, як каже Юлія Олійник, видавництво “Темпора” розраховує на власні сили — це замовлення на друк тих книжок, які відповідають видавничій політиці “Темпори”, доходи від виконання рекламних замовлень і безпосередньо від реалізації готової книжкової продукції.
До проголошеного Указом Президента України 2007 року Роком української книжки Юлія Олійник ставиться скептично.
Юлія Олійник: Мені здається, що сама постановка питання, себто Рік української книги в Україні – це і абсурдно, і смішно.
Я, чесно кажучи, не можу зрозуміти сенсу цієї справи. Хтось би хотів, щоб ми тепер мали один рік української книги, а все, що після, то зовсім інше буде. Я так розумію, що 2008 рік має бути роком якоїсь неукраїнської книги.
Про те, що було до 2007 року, ми, очевидно, так само маємо розуміти, що це був час неукраїнської книги.
Тарас Марусик: І все ж, чи в зв’язку з Роком української книжки Ви розраховуєте на якусь допомогу з боку держави, якісь пільги чи полегшення?
Юлія Олійник: Ніяких пільг і полегшень у зв’язку з Роком української книжки не буде, тому, що, по-перше, невідомо, чи будуть виділені ці гроші, а по-друге, хто традиційно мав доступ до бюджетного пирога, той його і матиме.
Оскільки політика держави і в цьому аспекті так само відсутня, то ніяким чином на українській книжці і загалом на книговиданні Рік української книги в Україні не позначиться.
Тарас Марусик: Видавництво “Темпора” двічі намагалося брати участь у закупівлі книжок для бібліотек України, яку здійснює Міністерство культури і туризму та Тендерна палата України, але попри рідкісні видання з історії та мемуарно-архівної і військово-історичної літератури, які побачили світ у “Темпорі”, пробитися не вдалося.
Я запитав Юлії Олійник, що вона змінила б у цій сфері, якби мала на це відповідні важелі?
Юлія Олійник: Перше, що я запропонувала б зробити, то це ліквідувати держзамовлення на всі книги, крім підручників.
Друге – це ввести жорсткі протекціоністські заходи щодо захисту української книги. Я переконана, що достатньо дати українським видавцям працювати вільно на ринку, і ця галузь значно б зміцнилася. Достатньо перекрити потік російської літератури, який масово йде сюди з Росії, то ситуація на ринку вирівнялася б.
Україна має повне право і економічне, і юридичне вводити протекціоністські заходи проти російської книги на захист української.
Наразі ж книжкового ринку в Україні як такого немає. Боротьба кількох державних видавництв за державний пиріг – це не є ринок, це є “Госплан”. Доки конкуренція лежить у площині боротьби ліктями за більший шматок пирога, не буде українського ринку і не буде повноцінної української книжки.
Тарас Марусик: На уточнююче запитання, що вона має на увазі під виразом “українська книжка”: всю книжкову продукцію, видану в Україні, чи українськомовну книжку, Юлії Олійник сказала:
Юлія Олійник: Мені важко уявити, що українська книжка може бути російськомовна, англомовна чи іспаномовна. Такого немає ніде у світі! Не існує англійської франкомовної книжки, не існує іспанської німецькомовної книжки.
Для чого ми будемо вигадувати те, що вже давно відомо, і те, чого немає у світі?
Надія Степула: Очевидно, варто надати слово і самим письменникам, що вони думають про Рік книги і Книгу року.
З поетом і експертом «Книжки року» Станіславом Бондаренком та прозаїком, куратором проекту «Інша література» Борисом Гуменюком розмовляв кореспондент Радіо Свобода Павло Вольвач.
Павло Вольвач: Яка тенденція з книжкою? Чи такі заходи, на якому ми зараз перебуваємо, якимсь чином відображають процес літературний в країні?
Борис Гуменюк: Насправді ті люди, які сьогодні тут зібралися, навряд чи сьогодні можуть претендувати на те, щоб уособлювати собою і, скажімо так, відображати ці літературні процеси, які сьогодні відбуваються в країні.
Насправді тут модна тусовка, модні люди. Але література не тут і літературний процес не тут.
Станіслав Бондаренко: Звичайно, такі книжки є. Один приклад. Давно немає серед живих Льоні Кисельова, який писав між іншим двома мовами, але “Факт” видав його книжку, гарно видав. Це один, так би мовити, зі стержнів. Ми менше розвиваємося (я маю на увазі літературний процес), ми оглядаємося назад і то доволі епізодично.
Мені здається, що нашій літературі не вистачає честі, чесності і глибини погляду. Література зводиться до підміни справді художньої літератури белетристикою, бо вона втрачає контекст, вона втрачає зв’язок з часом, з простором, вона не має другого «дна», чим завжди справжня література виділялася.
Борис Гуменюк: Прийшов роман «Піхва», роман «Фалос», роман «Фалоімітатор»... Тобто, якщо хтось хоче це називати літературою – на здоров’я. Але просто хотілося б за тим всім не загубити, власне кажучи, літературу у значенні мистецтва.
Павло Вольвач: Назвіть, на Вашу думку, кращі книжки минулого року.
Борис Гуменюк: Я сам пишу прозу, але мені більше подобається поезія, бо поезія чесніша.
Мені дуже подобається Мар’яни Савки “Квіти цмину”, мені дуже подобається книжка Малковича “Вірші на зиму”.
Станіслав Бондаренко: Як експерт номінації “Красне письменство”, наймасовішої і, мабуть, найголовнішої номінації, я визначив би в такому порядку: перше місце – “Квіти цмину”, друге – Леонід Кисельов, третє – Василь Герасим’юк “Папороть”, четверте, здається, Іван Малкович “Вірші на зиму”.
Надія Степула: «Книги – морська глибина, хто в них пірне аж до дна, той, хоч труду мав досить – дивнії перли виносить», — писав Іван Франко.
У пошуках «дивних перлів» поринають у світ книги маленькі діти і дорослі, шукаючи там цікавих сюжетів, дивовижних історій, насолоди пізнання – всього, що несе світ книг світові людей.
Надія Степула: Книги доповнюють світ людей безліччю інших світів, які несуть у собі. Від шумерських часів, від глиняних табличок і папірусних згортків до Гутенберга і Федорова – творення книг сприяє людському поступові вперед. Але між світами книг і життям людей існують новітні проблеми, зокрема, і в Україні, де нині триває Рік книги.
Щойно оголошено переможців всеукраїнського рейтингу «Книжка року – 2006» за версією журналу «Книжник-ревю». У столичному палаці мистецтв «Український дім» відбулося багатолюдне і барвисте дійство.
Нагороди отримали книги Івана Дзюби, Мирослава Поповича, Василя Герасим’юка, Миколи Гоголя, Ернста Дрейка, Леоніда Плюща і багатьох інших авторів. Серед них як наші сучасники, так і класики, зокрема, зарубіжні у перекладі українською мовою.
Але гран-прі нікому не присудили. За словами директора конкурсу Галини Родіної, жодне з номінованих видань в силу різних причин на найвищу нагороду «не тягне».
Що ж, як і будь-який конкурс, «Книжка року» не претендує на всеосяжність. 107 експертів розглянули до 3000 книг, а за минулий рік їх видано значно більше. Можливо, саме та, котра могла б отримати гран-прі, на очі експертів чомусь і не потрапила…
Але конкурс висвітлив і ряд проблем, які існують в українському книговиданні та розповсюдженні книг.
Аналізує деякі з цих проблем кандидат філософських наук Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський: За даними Асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів, в країні функціонує 300 стаціонарних книгарень. Для порівняння, у Польщі їх три тисячі.
За минулий рік уряд недодав з бюджету заплановані на підтримку цільових програм (у тому числі на закупівлю бібліотеками дитячих книжок) 23,5 мільйони гривень.
2007 року на цільову програму „Українська книга” у держбюджеті закладені 20 мільйонів гривень. На 2007 рік запланована масова приватизація державних видавництв та друкарень.
За словами президента Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександра Афоніна, всі підприємства “Укрполіграфії” оцінені у 200 мільйонів гривень, тоді як їхня реальна ціна — мільярди й мільярди.
А, може, книговидавці неправі, можливо, книга сьогодні справді перетворюється на розкіш? Адже підвищені щонайменше удвічі тарифи на житлово-комунальні послуги, знижені (внаслідок зростання податків) зарплати, інфляція (2007 року вона, за прогнозом МВФ, становитиме понад 10%), хіба вони залишать людям можливість вільно купувати книжки і час ходити до бібліотек? Треба ж бо заробляти на забезпечення елементарних потреб?
А тим часом ще жодна нація як спільнота вільних громадян не ставала на ноги без участі національного книговидання.
Надія Степула: Міністр культури Юрій Богуцький висловлює свій погляд на причини та пошук шляхів поліпшення в ситуації, що складається в українській культурі загалом, невід’ємною складовою якої є книжка, література, книговидання.
Юрій Богуцький: Україна має багату мережу і багату культурну спадщину, і багаті сучасні будови – усього у нас 44 тисячі закладів культури і мистецтв загальнодержавного і місцевого рівня.
Не секрет, що сільська рада не може забезпечити утримання клубу, бібліотеки, школи, медпункту, тої соціально-культурної сфери, яка є.
Ми зараз намагаємося стимулювати цю підтримку іншими шляхами, ну те, що спроможне Міністерство культури. Ми маємо зробити так, щоб спрацьовували економічні та інші чинники, які би забезпечували розвиток, сталий розвиток культури.
Приходить той час у суспільстві, коли суспільство починає замилюватися: «камо грядеш»? І що буде з нашими дітьми? Надходить той час, коли ми займемось серйозно самоорганізацією.
10 – 15 років для розвитку культури, культурного шару – це дуже мало.
Надія Степула: Певною ілюстрацією до роздумів міністра культури Юрія Богуцького може послужити репліка працівниці міської бібліотеки міста Ніжина Олени Єкименко.
Олена Єкименко: Поки що від держави ми не чуємо… Тільки бачимо по телебаченню і у газетах, що Рік української книги. Бібліотеки поки що не відчувають, що саме цей 2007 рік є Роком української книги.
Надія Степула: Можна багато говорити про брак української книжки, про відсутність видань українських класиків, повне зібрання І.Франка наприклад, чи праць історичних постатей... Але все пізнається у порівнянні.
Ще якихось 10-15 років тому, годі було й мріяти про твори В.Липинського чи Д.Донцова. А на передплату на твори М.Грушевського черги стояли не менші, ніж в продуктових крамницях. В ній стояла і моя київська колега, кореспондент Радіо Свобода, Ірина Біла, яка розповідає...
Ірина Біла: Найпопулярнішою книгарнею наприкінці 80-х вже минулого століття для багатьох стала “Наукова думка”. І якщо до початку достопам’ятної перебудови її відвідували, здебільшого, високочолі науковці або студентська юнь, то з початком епохи гласності книгарня стала популярною для всіх, хто цікавився ще не рецензованою історією України.
Особливий ажіотаж біля входу в “Наукову думку” виник, коли оголосили про передплату багатотомника Михайла Грушевського.
Згадує продавець книгарні з майже тридцятирічним стажем Галина Григорівна.
Галина Григорівна: Ажіотаж був великий. Черги стояли на підписку. Ось тут у нас у дворі була черга на 12-томник Грушевського. Потім була підписка на Ентомологічний словник. Була підписка на класиків української літератури.
Ірина Біла: Серед охочих поповнити власну бібліотеку творами Михайла Грушевського був і перекладач Олекса Негребецький. Він досі пам’ятає незвичні для дня сьогоднішнього поштівки, котрі нагадували про видання чергового тому. Ось його пояснення величезних черг за творами українського історика:
Олекса Негребецький: Тому, що не було жодних книг з історії України. Хотілося знати правду, тоді й всі кидалися за тією правдою, за цими книгами кидалися, записувалися.
Грушевського кілька томів я передплачував, поштівки приходили: прийдіть і викупіть...
Ірина Біла: Нині книгарня поповнилася новими відділами. Тут вже можна купити і художню літературу. Щоправда, лише сучасних українських авторів.
Взагалі українське – це те, що визначає і до сьогодні особливість “Наукової думки”. Сучасні прагматичні реалії вкупі з конкуренцією на книжковому ринку її не змінили. Тому нинішні книжкові супермаркети “Науковій думці” не конкуренція. Так каже заступник директора книгарні Павло Поліщук.
Павло Поліщук: Вони в основному орієнтовані на “ширпотреб”, на російську книгу, яка лежить на Петрівці, щоб швидко продати.
Ми ж притримуємося українського напрямку, української книги. У нас тільки українські видання, тому такої конкуренції від них не відчуваємо.
Ірина Біла: І насамкінець. На запитання, яку літературу найчастіше запитують у книгарні, почула від продавців несподівану відповідь.
Продавець: Запитують Грушевського. Але ми вже його розпродали. Його вже немає.
Надія Степула: Київське видавництво “Темпора”, яке спеціалізується на історичній, військово-історичній та мемуарно-архівній літературі, існує 5 років. За цей час світ побачили “Спогади” і два томи “Щоденників” Євгена Чикаленка, “Щоденник” Дмитра Донцова, листування Євгена Коновальця та інші книжки на маловідомі теми.
Останнім на сьогодні є 600-сторінкове дослідження Михайла Ковальчука “Забута війна 1919 року. Українсько-білогвардійське збройне протистояння”.
З директором видавництва “Темпора” Юлією Олійник про видавничу справу і Рік української книги розмовляв кореспондент Радіо Свобода Тарас Марусик.
Тарас Марусик: Від самого початку, як каже Юлія Олійник, видавництво “Темпора” розраховує на власні сили — це замовлення на друк тих книжок, які відповідають видавничій політиці “Темпори”, доходи від виконання рекламних замовлень і безпосередньо від реалізації готової книжкової продукції.
До проголошеного Указом Президента України 2007 року Роком української книжки Юлія Олійник ставиться скептично.
Юлія Олійник: Мені здається, що сама постановка питання, себто Рік української книги в Україні – це і абсурдно, і смішно.
Я, чесно кажучи, не можу зрозуміти сенсу цієї справи. Хтось би хотів, щоб ми тепер мали один рік української книги, а все, що після, то зовсім інше буде. Я так розумію, що 2008 рік має бути роком якоїсь неукраїнської книги.
Про те, що було до 2007 року, ми, очевидно, так само маємо розуміти, що це був час неукраїнської книги.
Тарас Марусик: І все ж, чи в зв’язку з Роком української книжки Ви розраховуєте на якусь допомогу з боку держави, якісь пільги чи полегшення?
Юлія Олійник: Ніяких пільг і полегшень у зв’язку з Роком української книжки не буде, тому, що, по-перше, невідомо, чи будуть виділені ці гроші, а по-друге, хто традиційно мав доступ до бюджетного пирога, той його і матиме.
Оскільки політика держави і в цьому аспекті так само відсутня, то ніяким чином на українській книжці і загалом на книговиданні Рік української книги в Україні не позначиться.
Тарас Марусик: Видавництво “Темпора” двічі намагалося брати участь у закупівлі книжок для бібліотек України, яку здійснює Міністерство культури і туризму та Тендерна палата України, але попри рідкісні видання з історії та мемуарно-архівної і військово-історичної літератури, які побачили світ у “Темпорі”, пробитися не вдалося.
Я запитав Юлії Олійник, що вона змінила б у цій сфері, якби мала на це відповідні важелі?
Юлія Олійник: Перше, що я запропонувала б зробити, то це ліквідувати держзамовлення на всі книги, крім підручників.
Друге – це ввести жорсткі протекціоністські заходи щодо захисту української книги. Я переконана, що достатньо дати українським видавцям працювати вільно на ринку, і ця галузь значно б зміцнилася. Достатньо перекрити потік російської літератури, який масово йде сюди з Росії, то ситуація на ринку вирівнялася б.
Україна має повне право і економічне, і юридичне вводити протекціоністські заходи проти російської книги на захист української.
Наразі ж книжкового ринку в Україні як такого немає. Боротьба кількох державних видавництв за державний пиріг – це не є ринок, це є “Госплан”. Доки конкуренція лежить у площині боротьби ліктями за більший шматок пирога, не буде українського ринку і не буде повноцінної української книжки.
Тарас Марусик: На уточнююче запитання, що вона має на увазі під виразом “українська книжка”: всю книжкову продукцію, видану в Україні, чи українськомовну книжку, Юлії Олійник сказала:
Юлія Олійник: Мені важко уявити, що українська книжка може бути російськомовна, англомовна чи іспаномовна. Такого немає ніде у світі! Не існує англійської франкомовної книжки, не існує іспанської німецькомовної книжки.
Для чого ми будемо вигадувати те, що вже давно відомо, і те, чого немає у світі?
Надія Степула: Очевидно, варто надати слово і самим письменникам, що вони думають про Рік книги і Книгу року.
З поетом і експертом «Книжки року» Станіславом Бондаренком та прозаїком, куратором проекту «Інша література» Борисом Гуменюком розмовляв кореспондент Радіо Свобода Павло Вольвач.
Павло Вольвач: Яка тенденція з книжкою? Чи такі заходи, на якому ми зараз перебуваємо, якимсь чином відображають процес літературний в країні?
Борис Гуменюк: Насправді ті люди, які сьогодні тут зібралися, навряд чи сьогодні можуть претендувати на те, щоб уособлювати собою і, скажімо так, відображати ці літературні процеси, які сьогодні відбуваються в країні.
Насправді тут модна тусовка, модні люди. Але література не тут і літературний процес не тут.
Станіслав Бондаренко: Звичайно, такі книжки є. Один приклад. Давно немає серед живих Льоні Кисельова, який писав між іншим двома мовами, але “Факт” видав його книжку, гарно видав. Це один, так би мовити, зі стержнів. Ми менше розвиваємося (я маю на увазі літературний процес), ми оглядаємося назад і то доволі епізодично.
Мені здається, що нашій літературі не вистачає честі, чесності і глибини погляду. Література зводиться до підміни справді художньої літератури белетристикою, бо вона втрачає контекст, вона втрачає зв’язок з часом, з простором, вона не має другого «дна», чим завжди справжня література виділялася.
Борис Гуменюк: Прийшов роман «Піхва», роман «Фалос», роман «Фалоімітатор»... Тобто, якщо хтось хоче це називати літературою – на здоров’я. Але просто хотілося б за тим всім не загубити, власне кажучи, літературу у значенні мистецтва.
Павло Вольвач: Назвіть, на Вашу думку, кращі книжки минулого року.
Борис Гуменюк: Я сам пишу прозу, але мені більше подобається поезія, бо поезія чесніша.
Мені дуже подобається Мар’яни Савки “Квіти цмину”, мені дуже подобається книжка Малковича “Вірші на зиму”.
Станіслав Бондаренко: Як експерт номінації “Красне письменство”, наймасовішої і, мабуть, найголовнішої номінації, я визначив би в такому порядку: перше місце – “Квіти цмину”, друге – Леонід Кисельов, третє – Василь Герасим’юк “Папороть”, четверте, здається, Іван Малкович “Вірші на зиму”.
Надія Степула: «Книги – морська глибина, хто в них пірне аж до дна, той, хоч труду мав досить – дивнії перли виносить», — писав Іван Франко.
У пошуках «дивних перлів» поринають у світ книги маленькі діти і дорослі, шукаючи там цікавих сюжетів, дивовижних історій, насолоди пізнання – всього, що несе світ книг світові людей.
