Володимир Гуленко народився на Київщині, але з 1978 року мешкає в Білорусі, тепер викладає історію в мінському університеті. Родина пана Гуленка постраждала від Голодомору, тоді померли чотири сестри його матері. У їхньому селі Дибинці Богуславського району від голоду загинула кожна друга людина, каже пан Гуленко:
«Жах, коли приходили з рушницею, зі штик-ножем в опухлих від голоду дітей забирали останні півкіла квасолі, яблуко, сливи. Були плани заготовок такі, що щодня на кожному подвір’ї були обшуки».
У Білорусі також жили бідно, але голоду не було
Володимир Гуленко переконаний, що це дійсно був геноцид українського народу. При цьому він посилається не лише на спогади матері, але й на архівні джерела. У Білорусі в 1930-х роках селяни також жили бідно, але подібного голоду не було, каже пан Гуленко:
«У Білорусь хлинули сотні тисяч українців. Великій поклін, як кажуть, простим людям Білорусі, які на добровільно дали їм і дах над головою, і хліб, роботу, і можливість вижити».
Історик Володимир Гуленко стверджує, що партійна та державна влада Білорусі особливо не зупиняли руху українських біженців. Лише часом ОГПУ карало за порушення паспортного режиму, але депортацій біженців з Білорусі не було.
Тепер у Білорусі мало хто пам’ятає про Голодомор в Україні
Мало хто з білоруських науковців написав щось на тему українського Голодомору, не вийшла жодної книги про це. У шкільних та університетських підручниках про трагедію Голодомору є невеликі згадки, але через кому, каже мінський історик.
Володимир Гуленко: «Згадується сам факт. Він відомий. Але щоб його вивчати, акцентувати на ньому увагу – ні. У нас до жертв (це, мабуть, у колишньому Радянському Союзі загалом) ставлення вільне. Ті ж американці чи англійці поіменно знають усіх загиблих у Другій світовій війні. А в нас не можуть порахувати до мільйона. То ми казали, що загинув кожний четвертий білорус, зараз ми кажемо, що кожний третій».
За словами пана Гуленка, пересічний білорус тепер майже нічого не знає про Голодомор сусіднього народу, перш за все тому що місцеві ЗМІ нічого не пишуть про це. Не сприяють цьому і досить стримані відносини між Києвом та Мінськом на вищому рівні.
«Жах, коли приходили з рушницею, зі штик-ножем в опухлих від голоду дітей забирали останні півкіла квасолі, яблуко, сливи. Були плани заготовок такі, що щодня на кожному подвір’ї були обшуки».
У Білорусі також жили бідно, але голоду не було
Володимир Гуленко переконаний, що це дійсно був геноцид українського народу. При цьому він посилається не лише на спогади матері, але й на архівні джерела. У Білорусі в 1930-х роках селяни також жили бідно, але подібного голоду не було, каже пан Гуленко:
«У Білорусь хлинули сотні тисяч українців. Великій поклін, як кажуть, простим людям Білорусі, які на добровільно дали їм і дах над головою, і хліб, роботу, і можливість вижити».
Історик Володимир Гуленко стверджує, що партійна та державна влада Білорусі особливо не зупиняли руху українських біженців. Лише часом ОГПУ карало за порушення паспортного режиму, але депортацій біженців з Білорусі не було.
Тепер у Білорусі мало хто пам’ятає про Голодомор в Україні
Мало хто з білоруських науковців написав щось на тему українського Голодомору, не вийшла жодної книги про це. У шкільних та університетських підручниках про трагедію Голодомору є невеликі згадки, але через кому, каже мінський історик.
Володимир Гуленко: «Згадується сам факт. Він відомий. Але щоб його вивчати, акцентувати на ньому увагу – ні. У нас до жертв (це, мабуть, у колишньому Радянському Союзі загалом) ставлення вільне. Ті ж американці чи англійці поіменно знають усіх загиблих у Другій світовій війні. А в нас не можуть порахувати до мільйона. То ми казали, що загинув кожний четвертий білорус, зараз ми кажемо, що кожний третій».
За словами пана Гуленка, пересічний білорус тепер майже нічого не знає про Голодомор сусіднього народу, перш за все тому що місцеві ЗМІ нічого не пишуть про це. Не сприяють цьому і досить стримані відносини між Києвом та Мінськом на вищому рівні.
