«Рівні можливості»: Запорізька інклюзивна трупа представила свою нову роботу

ЗАПОРІЖЖЯ – Понад шість років діяльності та чотири оригінальні постановки – це творчий доробок унікальної театральної групи «Рівні можливості» з Запоріжжя. Вона має інклюзивний характер – серед акторів-волонтерів люди, що пересуваються на інвалідних візках та на милицях. Тексти для трупи спеціально пише її засновниця, а також за сумісництвом актриса і режисерка-постановник Маріанна Смбатян. Останню свою роботу «Рівні можливості» представили на публіку у листопаді, і зробили її у формі відеовистави. Напередодні Міжнародного дня людей з інвалідністю Радіо Свобода поспілкувалося з Маріанною Смбатян та розпитала про нову виставу і наступні творчі плани театральної групи «Рівні можливості».

– У листопаді презентували свою нову виставу. Про що вона?

– Вистава «3032» – це антиутопія та драма. Події відбуваються у 3032 році, тобто у далекому, далекому майбутньому, коли людство перебралося з нашої Землі на іншу планету в пошуках нового життя, нової цивілізації. Але так виявилось, що ми люди, такі створіння, що завжди шукаємо те, що нас відрізняє, і бажаємо якоїсь переваги культурної, економічної. Взагалі, переваги. Через це з’являються війни. І ось так трапилося, що до влади прийшла націоналістична партія і настала диктатура. І ця влада розрізняє людей: у них є певна елітна нація, елітна цивілізація, і в бажанні зробити елітну цивілізацію вони виштовхують з суспільства, так би мовити, небажаних людей. Це люди певних національностей і люди з інвалідністю. Їх відправляють у концтабори, де вони начебто працюють, але їм дуже важко вижити в тих умовах.

– Що наштовхнуло на таку тему? Бо ваша попередня п’єса була більш соціальної направленості, показувала побутові, повсякденні проблеми, з якими зтикаються люди з інвалідністю…

– Насправді, ця вистава теж соціальна. Я б навіть сказала, гостросоціальна тому, що я завжди мислила про те, що люди у нас відрізняються один від одного за будь-якими факторами – чи за фінансовими, чи за національністю, чи за релігією. «Ти такий як я чи не такий» – люди завжди так дивляться. «Якщо ти не такий як я, то ти проти мене, ти мій ворог». Зараз так глобально кажу. Але саме через це люди страждають. Замість того, щоб шукати те, що нас об’єднує, люди шукають те, що нас відрізняє.

Ця думка дуже довго була у моїй голові. Але я не знала, як це сказати, через що докричатися до суспільства. І якось, коли ми проводили репетицію попередньої вистави «Світло у темряві», я подивилася на одного з моїх акторів, а він так дивно рухається. Дивлюсь на нього і кажу «Ти наче нацист який…». Він так образився. І тут дивлюсь за його рухами і бачу його як персонажа. Потім дивлюсь на іншого актора і бачу як іншого персонажа. І цієї миті у мене в голові з’являються уривки цієї п’єси.

Маріанна Смбатян під час вистави «3032»

Мене багато питають, чому «3032»? Не повірите, але просто в голові з’явилися ці цифри. Саме ці. Навіть мій друг, коли я писала п’єсу, казав, що це занадто далеке майбутнє, що мені б було варто взяти якийсь більш близький період життя. Але я кажу «Ні». Не можу пояснити, але саме ця цифра була в моїй голові.

І цією гостросоціальною виставою ми з акторами закликаємо суспільство до людяності, до толерантності, щоб ми не розрізняли такий ти чи не такий, ти маєш бути в цьому суспільстві чи ні. Завжди кажу, щоб показати добро треба показати зло. На фоні зла більше можна показати добро. Тим паче, що слоган вистави звучить як «Тріумф зла – це байдужість добра».

– Скільки тривала робота над цією виставою?

– Менше пів року, на жаль. Професійні актори тільки перші три місяці роблять лише вичитку, тобто тільки читають сценарій, тільки потім приступають до рухів. А взагалі професійні актори близько року працюють над виставою. А у нас було небагато часу, бо ми виграли грант «Українського культурного фонду».

Грант має таку специфіку, що необхідно в певний час все зробити і здати звіт. Часу було небагато. Ми почали репетирувати коли лише декілька сцен було вже написано мною, як автором, але не весь сценарій. Більшість писалося саме в процесі. Це було досить важко. Актори навіть не знали, чим закінчиться п’єса, що буде в кінці, хто виживе, хто ні в цій п’єсі. Це було досить екстремально.

Крім того, ми шили костюми для вистави. Роботи було дуже-дуже багато. Потрібно було, по-перше, пошити костюми – військову форму та форму тих, хто сидить у концтаборі. В нашій виставі таких людей звуть «ізольованими». Необхідно було під кожного актора пошити костюм. Ми шукали деякі елементи одягу у сєконд-хенді, аби не дуже витрачати кошти – не дуже багато їх у нас було.

Необхідно було підготуватися, вивчити ролі, зробити реквізит. Акцент у п’єсі йде на почуття людей, але хотілось якось невеличкими елементами показати, що це майбутнє. Наприклад, за моїм баченням у головного героя має бути якийсь дуже незвичний смартфон – прозорий. Але як його зробити? Кажу своїм акторам, що може якесь скло взяти і намалювати на ньому щось. Виявилося, що чоловік однієї з актрис трупи має золоті руки. І він зробив такий крутий «смартфон». Він прозорий, але світиться. Він під’єднав такі малесенькі лампочки кольорові, і коли вмикаєш його, може або червоним світлом сіяти, або зеленим. Це реально виглядає дуже круто. Як я кажу, це IPhone 75.

– Це ваша фактично перша відеовистава. Чому звернулися до такого формату?

– У нас вже була відеовистава якось, коли знімав оператор, але то був не той рівень і суто для нас. Саме так вийшло, бо, по-перше, хотілось, щоб не тільки разочок чи два, чи три виступити, а щоб це залишилось в історії, якщо можна так сказати. Щоб це залишилось іншим людям з інших міст, з інших країн, бо ми, до речі, переклали на англійську мову, і в виставі йдуть субтитри англійською мовою. Тобто навіть ті люди, які розмовляють англійською мовою, зрозуміють спектакль. І хотілось би, що це було наче фільм.

Чесно кажучи, я з дитинства мріяла знімати фільми. Поки не маю такої фінансової можливості, щоб прямо фільм знімати художній. Але це напівфільм. Як я кажу, сценічне кіно, сценічний фільм. У нас було 4 кінокамери, 4 оператори і п’ятий – головний оператор, керівник знімальної команди. Підкреслюю, що знімали не камери телефонів, а на кінокамери, і знімали з різних кутів. Були ці бажані мною з дитинства слова «Камера пішла. Камера стоп», «Дубль такий-то…».

Ми дуже хвилювалися. Не тільки я, як режисер, а й мої актори дуже хвилювалися. І часу у нас на зйомку було дуже мало. Десь 4 години. Треба було за 4 години зняти п’єсу, яка триває 2 години, враховуючи моменти дублів, невдалих моментів. Наприклад, в когось телефон задзвонив чи ще щось, чи хтось забув слова. Це був такий стрес для всіх нас, але ми дуже раді цьому.

Вистава «3032»

– Наскільки розумію, презентація вистави у вигляді відеовистави пов’язана також з тим, що Запорізька область перебувала у «червоній зоні». Як карантин в інших аспектах вплинув на життя трупи?

– Ми планували, коли взагалі писали на грант, що це буде і відеовистава, і живий виступ. Але через «червону зону» живу виставу ми відкладаємо поки все не владнається.

А взагалі, через карантин стало важче добиратися, хоча все більше акторів роблять вакцинацію. Наприклад, один актор у нас не запорижанин, а з Марганцю приїжджає на кожну репетицію задля участі в театрі. Щоб мати змогу приїжджати до Запоріжжя, він зробив вакцинацію.

В театр глядачів не пускають – взагалі, театри закриті. На час зйомки нас пустили, але у всіх мали бути або сертифікати тих, хто зробив вакцинацію, або ПЦР-тести. Отож, частина акторів, хто ще не зробив вакцинацію, зробили тест за день до знімального процесу. Це було теж нелегко, бо деяким акторам важко дібратися до того місця, де можна зробити тест – хтось на візку, хтось з милицями ходить. Це насправді важко. І потім приїхати до театру… Не легко, вам скажу, це дається. Але бачу бажання в моїх акторах, і вони подолали це.

Але не всі виявились готовими діяти - один з акторів всього за тиждень сказав, що він боїться вийти з дому, що він не вийде, щоб зробити тест ПЦР. А без документу його не пустять на знімальний майданчик у театр. Тому було необхідно всього за тиждень підготувати іншого актора на цю роль. На щастя, це була неголовна роль, епізодична, але це все ж таки був певний стрес.

Ми репетируємо і онлайн, і наживо, бо дуже багато таких моментів, пов’язаних з рухами. Це дуже динамічна вистава. І кожен рух необхідно прорепетирувати, відточити, тим паче, що є сцени насильства, і щоб нікого не поранити з нами кілька разів займався фахівець з сценічного руху – Євген Дзига. Він показував нам як робити насильство, і при цьому нікому не нашкодити. Це необхідно було робити саме наживо, а не онлайн. Ще моїм акторам допомагала розкритися фахівець з риторики та акторської майстерності – Ілона Наникіна.

– Хто актори цієї вистави?

– Більшість акторів вже давно в нашій трупі. Десь половина. Взагалі-то, ця вистава найвеличезніша не тільки через епічний зміст, а й тому, що у нас 31 актор задіяний. Більше 30 акторів взяли участь у виставі. Це все волонтери і аматори.

Чесно кажучи, я дуже пишаюся тим, що у нас, в нашій трупі немає жодного професійного актора. І навіть дехто взагалі перший раз вийшли на сцену. Навіть виконавець головної ролі антагоніста вперше виступав у театрі, він завжди мріяв грати, але якось не ставалося. У нього немає акторської освіти, але він настільки класно зіграв цю роль, наче вона була створена для нього. Дуже багатогранний хлопець. Головне не освіта, а талант та бажання!

Дуже пишаюся тим, що нам багато людей кажуть навіть в театрі Магара (Запорізький академічний обласний український музично-драматичний театр, який надав свою сцену для зйомки відеовистави трупі – ред.), що ми граємо на професійному рівні. Дуже пишаюсь тим, що ми всі аматори, у нас в жодного не має театральної освіти, але ми всі так викладаємось, що дійсно можна сказати, що професійно.

Руйнуючи стереотипи: як люди з особливими потребами стають акторами

– Які подальші творчі плани вашої трупи?

– Зараз у нас наступна ціль – це виступити з «3032» наживо, перед живими глядачем. Тож ми продовжуємо репетиції. Ми подивилися прем’єру свого фільму, відеоверсії вистави – і побачили над чим потрібно попрацювати, виявили плюси та мінуси. Над цим тепер ретельно працюємо.

Крім того, я хочу, щоб навіть у тих, хто побачив відеоверсію, був сенс побачити виставу наживо. У живому виступі будуть додаткові сцени. Так би мовити, режисерська версія. Зараз я прописую ці додаткові сцени, вони будуть дуже душевні. Такі, знаєте, про почуття, про єдність людей. Отож, нам треба буде попрацювати не тільки над плюсами і мінусами, а ще й нові моменти вивчити та відіграти. Будемо навіть трохи співати там.

Тож хочемо виступити перед живим глядачем, побачити їх очі, відчути їх реакцію. Це дуже інтимно, коли ти виходиш на сцену і наче єднаєшся з глядачами. Нема з чим порівняти ці почуття, цей досвід. Так, перед камерою виступати прекрасно, але реальна вистава – це інше. Дуже цього хочеться, тим паче акторам, які наживо, ще ніколи не виступали. Вони хвилюються і дуже цього хочуть. Ми мріємо про це. І ще дуже надіємося, що якось небо пошле нам, продюсера. Бо дуже класно, щоб нам якось допомагали у розвитку нашої трупи, бо, я вважаю, що саме такої трупи нема в Україні. І було б класно, якби нам допомогли розвивати нашу творчість.