Чому? – спитала мене знайома німкеня, приголомшена знімками з Бучанської різанини. – Чому вони це роблять?
У цьому питанні, як дерево в бруньці, криються томи книжок, які невдовзі, можна не сумніватися, заповнять ринок, – книжок, присвячених докорінній ревізії минулого століття європейської історії. Без цього годі збагнути, як Захід міг виявитись настільки культурно дезорієнтованим, що 20 з гаком років уперто іґнорував просто-таки підручниковий казус росту й дозрівання в Росії оновленого, версія 2.0, тоталітаризму, і мов навмисне повторював усі ті поведінкові паттерни з 1930-х, за якими свого часу було «вирощено» Гітлера.
Навіть після Бучі у мене в фб-стрічці продовжує бовтатися реклама статті Дж. Міршгаймера в The Economist про «Ukraine Crisis» (за цією логікою, у вересні 1939 року в Європі стався Polish Crisis!) із проапдейченими порадами, як «умиротворити Гітлера» – відмовити Україні у вступі в НАТО, щоб Путін не хвилювався – й наглухо відімкненою здатністю автора (і редакції) до розпізнавання історичних аналогій.
І, при всій моїй відразі до Міршгаймера, котрий із свого чикаґського далеку повчає світ, чому мене й 40 мільйонів моїх співвітчизників треба покинути на поталу серійному вбивці, та симпатії до моєї німецької приятельки, людини бездоганного смаку й тонкої душевної організації, мушу визнати, що мислять вони подібно – як люди, виховані тою самою культурою, з тими самими перевагами й «вадами зору».
Моя знайома знає з перших рук, від своєї мами, про звірства Червоної Армії в Берліні 1945-го: про сафарі на цивільних утікачів, про середньовічного розмаху мародерство і тонни награбованих килимів та годинників, составами слані в Росію, про матерів, ґвалтованих на очах у дітей, і дівчаток з розірваними піхвами – все те саме, себто, що нині, макабричним копіпейстом, відкрилося світу у звільнених від російської окупації підкиївських містечках (недарма ж перемогу в ДСВ в Росії відзначувано, навсупір європейському «Ніколи знову», гаслом «Можем повторить!» – ну от і повторюють, ціла Путінова чекістська імперія – це колосальних розмірів реконструкторська гра…).
Але, як всі німці, моя знайома має щодо росіян комплекс вини і знаходить їхнім злочинам в Європі 1945-го якщо й не виправдання, то пояснення, мовляв, «ми з ними поводились не краще», - а українців же за що?! Адже ж вони не те що на Росію не нападали, а взагалі росіянам «братній народ зі спільною історією», так досі пишуть у підручниках. Звідки ж раптом цей новий Голокост, ця лавина розпаношеного садизму, ці накази командирів у перехоплених СБУ розмовах - «х…те всєх!», та дитячі прохання таточкові «чимшвидше повбивати всіх українців» і вертатись додому?
Як і в Міршгаймера, в цих міркуваннях очевидна базова потреба західної людини – раціоналізувати зло. Стати на точку зору злочинця, зрозуміти його мотиви й цілі, зайняти, як схоласти, позицію «адвоката диявола» (незлічимі потуги картезіанськи школених умів розшифрувати, «чого хоче Путін», – це й є схоластика неомодерну!) – все це, в кінцевому підсумку, означає зі злом хоч якось порозумітися, вступити в діалог: саме діалог-бо є «повітрям» західної культури від двох з половиною тисяч років, і вирослим в атмосфері багатовікової «агори» складно уявити, що поруч можуть так само віками існувати культури, в яких люди дихають під водою – і банально ненавидять тих, у кого замість зябер легені.
Що це не обов’язково девіація, яку дасться виправити «демократичними реформами». Що таким підводним диханням – монолог, тотальний монолог, насаджуваний по вертикалі згори донизу, ландшафтний, архітектурний, мовний, ідеологічний, однакові міста й вулиці, фільми й телепрограми, однакові пам’ятники, в ідеалі, «від Лісабона до Владивостока», однакова всепланетна тюремна камера з жорсткою ієрархією всередині, – можуть бути заражені цілі країни.
Що з відкладеного сталінським СРСР «яєчка»-анклаву – Північної Кореї (а такі «яєчка» РФ безперешкодно відкладала всі 30 років після розпаду СРСР уже і в Європі, від Придністров’я й Абхазії до «республік Донбасу»!), – може через три покоління вилупитись готова, зріла модель для оновленого сталінізму в масштабі (поки що!) цілої Росії (з Білоруссю в додатку). Що Буча – не ексцес, а закономірність.
Можна називати десятки причин, які роблять західну свідомість сліпою до російського тоталітаризму. Найочевидніша - це, розуміється, невивчені уроки СРСР, зокрема брехливий дискурс Другої світової війни, в якому всі злочини проти людяности за мовчазною згодою приписувано було тоталітаризму переможеному, а переможний тим часом знай пів століття міцнів і пухнув без суду й осуду, так що, коли на чолі Росії став офіцер КГБ (Володими Путін – ред.) – організації, прямо відповідальної, від 1918 року, за найбільш масово чинені злочини проти людяности за найдовший період в модерній історії, ніхто на Заході не вжахнувся так, як коли б це був офіцер ґестапо. І не подумав про те (я принаймні не знайшла таких виступів), що за чотири покоління державний терор починає сприйматись суспільством за норму, бо чотири покоління – це вже за межами живої пам’яті («так було завжди»!), і чого ж чекати від такого суспільства після того, як цю «норму» буде виставлено йому, в особі лідера нації, за зразок до наслідування?
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Російський нацизм: чи усвідомив Захід небезпеку і що робитиме?Ні морально, ні інтелектуально Захід не був готовий до такого виклику. Повоєнна колаборація західних еліт із Кремлем досі не заслужила собі на скільки-небудь вичерпне дослідження: ну Сартр, з’ясували, був аґентом КҐБ, ну Гемінґвея чекісти завербували ще в Іспанії й зрештою довели до психозу, ну зі славістичними кафедрами по західних університетах теж неприємних історій було чимало, а гуру американської славістики, 91- літня Сюзанна Массі, авторка бестселлера «Земля Жар-птиці», з якого вчився любити Росію Рональд Рейґан і його наступники, взагалі цієї зими отримала російське громадянство, вочевидь зваживши, що краще доживати у власній квартирі в Петербурзі, ніж у в’язниці за державну зраду, – але це все поодиничні інсайти, а цілісної картини послідовного, кількапоколіннєвого збезчещення Заходу Кремлем, як Катюші Маслової Нехлюдовим у «Воскресінні» Льва Толстого, ми не бачимо й досі.
І мова не тільки про ті форми колаборації, що зафіксовані в недоступних нам архівах ФСБ, а про дещо субтильніше – про довготривале розмивання в культурі Заходу меж прийнятного, поступовий перехід від європейської раціоналізації – до російської нормалізації зла.
Я невипадково згадала Толстого. Це його спостереження: людська свідомість пластична і прекрасно вміє працювати на самовиправдання. Коли Катюша Маслова стала проституткою, її картина світу змінилася таким чином, щоб віддавати чоловікам своє тіло для зґвалтування за гроші могло здаватись якщо й не почесним, то цілком нормальним заняттям. У принципі, це досить універсальна метафора для цілої російської літератури, котру досі заведено вважати європейською й гуманістичною: подібно Катюші Масловій, вона 200 років працювала над картиною світу, в якій злочинця слід не судити, а жаліти. Співчувати йому, бо ж «нема в світі винуватих» (це також Толстой!) – кожен готовий зарізати ближнього свого, питання тільки в ціні. Це і є «гуманізм по-російськи». І якщо ви приймаєте цю тезу, вітаю – ви готові до приходу російських військ.
Авжеж, час новими очима перечитати російську літературу: «маскувальну сітку» для російських танків значною мірою виплела саме вона.
Я вчилася в СРСР, де російська література була в школі обов’язковим предметом, і пам’ятаю свій дитячий шок від оповідання Тургенєва «Муму»: німий кріпак, добра душа, за наказом пані вбиває єдину близьку йому істоту, вірного цуцика. Оповідання мало викликати в дітях співчуття до героя і ненависть до лихої пані. Сьогодні я впізнаю людей, вихованих цією школою, в тих, хто клене Путіна і співчуває сердешним російським солдатикам, яких Путін вирядив в Україну вбивати вже не тільки цуциків, а все живе, вогнем і мечем: бідні хлопчики, як же вони страждають.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Фільтраційні табори, вивезення до Росії та зґвалтування. Інформація від омбудсмена УкраїниКоли і як російська література, ця безсоромна «Катюша Маслова», зуміла спокусити Захід, видавши себе за ув’язнену жорстоким режимом прекрасну принцесу, і непомітно заразити своєю інфантильно-пасивною невідпірністю до зла, видавши її за чесноту (пам’ятаєте, як у «Війні і мирі» Наташа Ростова, палко закохана в свого нареченого, за його відсутности покірно біжить за першим же негідником, що її поманив, і автор їй також дуже співчуває?), – з цим мала би розбиратись фахова русистика.
На жаль, вона, за нечисленними винятками, переважно підтримувала міф про європейський характер російської культури, – і в той міф досконало вписався й підполковник КГБ, тільки-но вільно заговорив по-німецьки і прийшов на шоу до Ларрі Кінґа. Цього вистачило, щоб західні еліти погодились визнати його «одним із нас», замість бачити за ним у відомчому бекґраунді розрізані животи вагітних з Львівської тюрми НКВД 1941-го та розтрощені черепи українських митців і мислителів, від Києва-1918 до пермського табору-1985, – нинішні розстріли української інтеліґенції в окупованих містечках (так загинув у Бучі перекладач Таціта Олександр Кислюк) є простим механічним продовженням того, що КГБ робив з Україною ще цілком на пам’яті живих поколінь, просто мало кого те, поза Україною, обходило.
Так що вся підготовча робота для перемоги Путіна над Заходом була проведена раніше. Коли в 1985 році Мілан Кундера опублікував у NYRB есе «An Introduction to a Variation», в якому виніс російську літературу за європейські «дужки», пояснивши, чим йому нестравний Достоєвський (культом емоцій, при відвертій зневазі до раціо), то на захист російської літератури левом кинувся Йосиф Бродський, з інтонаціями політрука тлумачачи, «Why Milan Kundera Is Wrong About Dostoevsky» (sic!), – і заткнув опонента, як агресивний бот у мережевій дискусії: продовження такого «діалогу» нікому не хотілось.
Тимчасом, годі заперечити, що путінська офензива 24 лютого була якраз чистою «достоєвщиною» – в тому, кундерівському сенсі, і тільки так її можна поправно зрозуміти: як вільний не то від Декарта з Кантом, але вже й від Клаузевіца вибух чистого, дистильованого зла, довготамованої історичної ненависти й заздрости («Чому ви маєте жити краще за нас?» – казали українцям російські солдати), помноженої на почуття абсолютної безкарности.
І так, все це можна було вичитати значно раніше, і не тільки в Достоєвського – якщо не відділяти російську літературу від російської держави (як мені було запропоновано в одному гламурному запрошенні на Russian Days у Брюсселі, «the painful moments of Russian history» – від «the beauty of Russian literature»), а чесно визнати, що література є плоть од плоті того суспільства, для якого і про яке пише.
Що люди, які в Бучі ґвалтували 11- літнього хлопчика, прив’язавши його маму до стільця, щоб дивилась, – це й є герої прекрасної російської літератури: звичайні росіяни, ті самі, що й сто, і двісті років тому.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Граблі російських звірств»: як путінська Росія продовжує трьохсотлітній терор проти УкраїниІ що ця література так само причетна до того, якими вони виросли. Можливо, якби Бродський (і вся його російська «команда») на культурній мапі слов’янських мов не «перекричав» Кундеру (та інших «неросіян»), то й західні експерти не сіли б тепер в калюжу, – спочатку твердячи, що Путін «is all too smart» нападати на Україну, бо це ж геть нераціонально, а після нападу даючи Україні максимум 96 годин спротиву, бо куди ж їй, якомусь там «задньому двору Росії», – проти такого гіганта?
Досі я зустріла тільки одного європейського славіста, який у 2014 році, доглибно вражений відкритим тоді нео-орвелівським обличчям Москви, попросив в українців пробачення за те, що все життя дивився на Київ «крізь російські окуляри»: як на «третє місто Російської імперії», – і впритул не бачив столицю тисячолітньої культури, до якої Російська імперія має той самий стосунок, що російська армія до Бучі: що могла вкрасти – вкрала, що не могла – знищила…
Є шанс, що таких прозрілих тепер стане більше. Бо дорогу бомбам і танкам завжди прокладають книжки, і зараз ми стали прямими свідками того, як долю сотень мільйонів вирішує вибір лектури. Час зробити ревізію на своїх книжкових полицях.
Скорочена версія цього есе вперше з’явилася в перекладі англійською мовою у Times Literary Supplement.
Оксана Забужко – письменниця
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Звичайний рашизм»: Путін відверто і послідовно наслідує Гітлера
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Злам» агресора чи «стримування»: що приведе до перемоги? ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Війна Росії проти України. Відсіч. Усі новини на цей час