Віктор Ющенко: «Я розкажу вам, як Путін дійшов до війни з Україною»

Як Віктор Ющенко намагався помирити Україну та Російську Федерацію? Як на перемовинах з тодішнім українським президентом себе поводив Володимир Путін? Та за що категорично відмовився вибачатися? Чи можна було запобігти війні ще у 2008 році? І хто цього не зробив? Чому третій президент України заговорив про інтернаціональну корупцію? І на що та на кого образився під час Бухарестського саміту НАТО, коли Україна так і не отримала план дій щодо членства в Альянсі?

В інтерв'ю Радіо Свобода третій президент України (2005-2010 рр.) ще розповів про те, чи намагався забрати Чорноморський флот РФ з Криму, вирішити проблему російської пропаганди в Україні, а також поділився оцінкою дій президента Володимира Зеленського та своїм баченням майбутнього України.

Віктор Ющенк і Джо Байден

«Україна не допустила жодної провокації, окрім однієї – Путін нас хоче вбити»

– «У найближчі два місяці, двадцять років на нас ніхто не нападе», – це цитата з Вашого інтерв'ю, оприлюдненого за 4 дні до повномасштабного російського вторгнення в Україну. Не думали, що воно може статися? Ви ж ще у 2008 році неодноразово, після нападу Росії на Грузію, застерігали, що Україна може бути наступною.

– Я виходив із того, що Путін у ситуації кінця 2021 року, початку 2022 року – це не Путін той всесильний, і найголовніше – у взаєминах зі світом. Він давно втратив ту місію російську для Заходу, яку він проводив останні 15 років.

Росію Путіна вигнали з усіх пристойних політичних платформ, сімей, клубів і так далі. Вигнали з «Великої вісімки», поставили питання перед різними світовим організаціями про вилучення звідти Росії...

І тому, ті війська, які ходять по лінії фронту, по лінії кордону від Білорусії до Чорного моря – це лінія у 2200 кілометрів – це була, на мою уяву, імітація сильної позиції, регіональної, континентальної. ​

Російська армія без мотивації і війна з Україною – ну це ідея, яка може прийти в голову нерозумній людині. Не було підстави цей крок робити. Тому що, якщо такий крок робиться, ти програєш навіть всередині. Не на короткій дистанції звісно, але з кожним місяцем ти все більше й більше й програєш. Ти йдеш не в той бік, ти робиш погану роботу Росії.

Україна не допустила жодної провокації, окрім лише однієї – Путін нас хоче вбити, а ми хочемо жити. І тому я сказав би так: для політики, іти на цей крок, не маючи підстав – ну, це зовсім нелогічно.

– Чимало українців теж не вірили в повномасштабне вторгнення, а інша частина навпаки готувалася. Збирала тривожні валізки. Ваша родина готувалася?

– Я Вам скажу, що моя дружина разів по 20 на день мене запитувала.
Я був переконаний, шо це блеф. Це гра м'язами, як любить Путін. З голим торсом щуку витягувати, аж груди підскакують, чи з тигром щось робити, чи в Байкал на три тисячі кілометрів занурюватися. Тобто це показушне.

Я був переконаний, що це така його позиція. Їхня політика. Якби не та російська пропаганда, я переконаний, що здоровій людині, психологічно врівноваженій, пустити в голову бажання воювати з українцем – це думка надзвичайно дурна, непродуктивна, неадекватна.

В мене не було валізи. В моєї сім’ї не було валізи (тривожної – ред.). Це сталося по-суті в день мого народження (23 лютого 2022 року – ред.) Я його 8 років не відзначав.

Президент України Віктор Ющенко і його литовська колега Даля Ґрібаускайте під час вшанування жертв Голодомору-геноциду в Україні 1932–33 років. Київ, 26 листопада 2009 року

Коли почався Майдан (Революція Гідності 20, мені було 60. Але мені й думки не було відзначати, коли кипить Київ, коли такий протестний гнів, і коли таке доленосне питання на порядок денний стало в кінці грудня 2013-го, на початку 2014 року: бути чи не бути.

А на цей раз до мене приїхала один музикант, як на мене, то герой України, який є музичною суттю того процесу, який відбувається в Україні. Я не можу його назвати ім'я, ви його добре знаєте, але не хотів би без його дозволу. І коли ця людина поїхала, мої хлопці приходять, і кажуть: «Вікторе Андрійовичу – війна!».

Я вийшов з будинку і дивлюся у бік Василькова – над моїм селом багато на низькій висоті було розворотів літаків військових, які так ніколи не літали. Оце було, знаєте, перше враження. Що Путін, ця біла моль (оригінальна вимова збережена – ред.), прийшов до точки, коли він розпочав свою війну з нескореною Україною, а друга думка, що прийшов час усвідомлювати оце лихо, яке приносить Росія.

Ця війна, яку проводить Путін, не була б такою жахливою, кривавою, аморальною, садистською, з усіма відтінками підлості, якби таку ж позицію не мали пересічні росіяни.

І тому, ми маємо проблему вождя як фюрера. А другу проблему – російського народу, який любить окупацію, який веде вічні війни.

Те банальне запитання Євтушенка (російського поета – ред.):
«Хотят ли русские войни»? Хочуть.

– 2 березня Ви у фейсбуці зверталися і до росіян, і до Володимира Путіна, якого в тому ж таки дописі, відправили, так би мовити, слідом за російським кораблем. Перше питання звідси – чи почув Вас хтось з росіян, чи Ви з кимось із росіян спілкувалися? Ну а друге питання: а який він, Володимир Путін? Навіть зараз, перед записом, Ви мені розповідали, що Ви з ним навіть дискутували неодноразово на тему української історії і не тільки.

– Путін, я думаю, нульових років, Путін сьогодні – це все-таки різні політичні фігури. Насправді, з одного боку, нам ще бракує відповіді на те, як сталося, що виник Путін, що виникла кривава Росія?

Нагірний Карабах, ви цю історію правильно читаєте? А Південна Осетія, ви цю історію правильно читаєте? Чи Абхазія, чи Крим, чи Придністров’я? Чи Донбас? Це ж всі історії з одним началом.

Нам чомусь кажуть, та то українське питання, то грузинське, то молдавське, чи азербайджанське. Вибачте, це питання російське. Воно виникло в останні 15-20 років?

Росія, якій хліб посилали, щоб вона 20-30 років назад вижила. Якщо в Канаді не вродив хліб, то в Росії голод. Росія, яка виживала на гуманітарці...

Як злиденна країна, на прапорі якої окупації, анексії виписані як державна політика, прийшла до того, що в 20-х роках ХХІ сторіччя вона починає формувати порядок денний. Порядок денний Європи, порядок денний світу?

Путін почав володіти партитурою, я не скажу – західної політики. Але політики з окремими державами, коли голос Європейської сім’ї був підмінений голосом трьох-чотирьох лідерів, які гарно пропагували «двохсторонку».

Президент Росії Володимир Путін і канцлер Німеччини Герхард Шредер (ліворуч). Єкатеринбург, Росія, 9 жовтня 2003 року

– Про них ми ще неодмінно поговоримо. З людьми, в яких російський паспорт є, хтось відгукнувся на цей Ваш заклик? Зупинити війну?

– В мене є список, якби я знав, що їм не стане гірше від мого дзвінка, при чому, на жаль, частина з них у в’язниці сьогодні російській, через політичні мотиви, я б перетелефонував би, я б сказав би оці слова.

Це високі прізвища і важливі люди. Найпевніше, моє головне послання було не до Путіна, і не до росіян. Я в них розчарований, я не вірю в їхню спроможність на аналіз. Я хочу зараз не емоційно говорити, з повагою до цього народу, але, на жаль, в мене цієї поваги немає.

Хотілося, щоб моя нація почула. Що ми на правильному боці. Ми на боці світла, ми на боці добра, те зло російське буде покорене, переможене. Тому я б сказав би, адресатом послання все-таки не був Путін, хоча я думаю, йому це дійшло.

Російський опозиційний лідер Олексій Навальний під час суду над ним у Москві. 25 липня 2021 року

– Ви знайомі з Олексієм Навальним? Знаєте, напевно, його фразу про «Крим – не бутерброд»?

– Мені не все подобається, очевидно. Очевидно, я йому цю фразу ніколи не прощу. Але як би сказати – тут шукає зараз енергію кожна людина, яка не є союзником Путіна, я вже хочу їй якийсь сигнал подати, що вона краща від тих, хто пасивно акцептує цю агресію. Тому я не ідеалізую.

Тут, знаєте, можна історію зробити, хто такі російські демократи. І можна не тільки Навального згадати. І ті, які сьогодні на політичній сцені Росії. Я думаю, при владі ми б отримали навіть від російських лібералів дуже багато сюрпризів до питань наших українських канонічних речей, починаючи від територіальної цілісності і політичного суверенітету.

Я не ідеалізую їх. Вони творіння того середовища, в якому і російська інтелігенція перебуває.

Загалом, як переконаний, що у тому, що відбувається, є велика провина росіян.​

«Я пропонував Путіну приїхати до Батурина, пропонував історичне примирення»

– З Вашого спілкування з Путіним, ще в каденцію президентства, яке він на Вас загалом враження справив?

– Перше враження, що ця людина ніколи не говорила «Ні». Наші розмови, якщо ми говоримо про протокольну частину, незалежно від того, чи я головою Національного банку, чи є прем’єром, чи я Президентом, оце мій протокол, оце поки я сам не напишу собі олівцем, принципово, на А4, воно біля мене завжди.

І ось оцей пакет я надиктовував Віктору Степановичу Черномирдіну, він тоді послом був. І Віктор Степанович, я знав, яким способом він передає президенту Путіну те, про що я хотів би переговорити. Повторюю, це два-три десятки питань.

І от коли починалася зустріч, чи в Києві, чи в Кремлі, президент Путін завжди просив, щоб я починав.

Путін тоді любив такі картки, і я думаю, що десь одна третина А4, які він носив в внутрішній кишені.

Пригадую, була одна сцена. Він бере ці картки, кіпу. На кожній картці якась тема, і він так відкидає в сторону, відкидає, відкидає, відкидає. Ну, там залишається аркушів можливо 5-6 наприкінці. Він тоді так все згрібає: «Віктор Андрійовичу, Ви, власне, все сказали». От оце, я б сказав, такий стиль.

Ніколи не каже «Ні». З більшості питань, я б сказав: поведінка на прийом інформації. І в ряді перемовин його дуже цікавила моя політика національного усвідомлення, національної пам'яті, національних героїв.

Це був 2008 рік, коли Росія почала готуватися до трьохсотріччя Полтавського битви. І воно це питання було, мабуть, чи не головним у відносинах російських до України. І в нас був такий обмін думками, я б сказав нейтральний.

Тоді ще не було війни в Грузії, і я пробував донести одну загальну позицію, в якій я був надзвичайно зацікавлений, поставити на порядок дня україно-російських відносин історичне примирення.

І я подав приклад – сюжет наших відносин із поляками. Я вважаю, що не так багато в Європі націй, де були більш криваві відносини, ніж відносини поляків і українців. І оцей блискучий фільм Гоффмана «Вогнем і мечем»...

Я тоді президенту Росії сказав: от якщо Ви хочете зрозуміти історію наших відносин з поляками, подивіться цей фільм. І перегорнули цю сторінку, вибачилися, прийняли вибачення один у одного, і йдемо далі.

Мені це хотілося зробити у 2008 році, і спонукати Росію поставить оцей порядок денний – історичне примирення. А Путін мені якось, довго так міркуючи, каже: «Вікторе Андрійовичу, Ви що хочете, щоб Росія за Царське правління вибачалася!?».

Я повторюю йому, що Україна хоче, щоб влада, яка представляла Росію, вибачилися за ті злочини, які вона здійснила щодо України. Незалежно від того, чи це червона влада, чи це імперська влада, чи це царська влада. Колір не має значення, має значення суть. І тоді, ми могли б вийти на політику прощення і примирення.

Ось була спалена, знищена російськими військами наша гетьманська держава, спалений Батурин. І я сказав президентові Росії, намагався скерувати Путіна на те, що якщо ми не приїдемо в Батурин, якщо ми не поклонимся українським захисникам, очевидно, що я на Полтавське поле не поїду. Бо поле Полтавської битви, це поле нашої поразки.

Як український президент може стоять біля тріумфального президента Росії? Бо то була перша імперська війна, з якої Росія, як імперія, почала свій відлік. Гетьман Мазепа програв, Карл ХІІ програв, Україна програла.

Для нас це була чутлива сторінка, і, на жаль, Росія не збагнула цю тему.

– А загалом – як мати справу з Володимиром Путіним? Домовленості, які Ви з ним досягали – вони виконувалися? На конкретному прикладі, можливо, поясните?

– Наприклад, от ми домовлялися в 2008 році, що ми покінчимо із практикою заключення газових договорів у грудні місяці. Ми підписали окремий меморандум, це окрема заява була двох президентів, бо в мене кожна клітина це відчувала, що найперша провокація в наших відносинах, вона з'явиться із газом.

Так ось, ми написали окрему заяву, яку підписали обидва президенти, що уряди з однієї і другої сторони зроблять все можливе, аби у червні місяці ми почали перемовини, і підписали відповідний базовий документ, який регулює відносини з поставок газу в Україну, умови його і транзит до Європи.

21 грудня 2008 року, я розмовляю із головою Єврокомісії, Баррозу, і кажу – дорогий друже, через 10 днів новий 2009 рік, у нас не те, що немає первинних документів про газові поставки, в нас немає первинного документу по транзиту до Європи, тому, будь ласка, поставте питання від Європейської комісії про невідкладний початок перемовин.

До переговорів Українська сторона прийшла тільки 24 грудня, уже коли «Газпром» лижі по коридорах ставив.

НАТО, газ, корупція і лідери європейських держав

– Я чув в інтерв’ю Вашої соратниці Валентини Руденко, що у 2008 році на Бухарестському саміті НАТО, скажімо, Ангела Меркель ледь не сахалася від Вас, коли Ви намагалися поговорити з нею про членство України в Альянсі. Натомість інші європейські політики Вам обіцяли, що двері НАТО для України відкриті, «але є низка але». А хто зараз із європейських політиків, на Вашу думку, проголошує обіцянки замість реальної допомоги Україні? І хто міг би запобігти війні, але цього не зробив?

– Коли в другій половині дня в Бухарест прилетів Путін, бо там була частина саміту присвячена відносинам НАТО-Росія, і коли Путін на тій частині саміту розказав, що ну взагалі Україна – це штучне утворення, Росія там віддала землі на Сході України, поляки на Заході – абсолютно брутально, нахабно, з неповагою, я б сказав би не тільки для України це було зроблено.

Та історія українського питання почалася з того, що я запросив резидента Сполучених Штатів, щоб за два дні до саміту, попрацювати в Києві з питань двосторонніх відносин, і, безумовно, одне із питань – це підтримка Сполученими Штатами набуття асоційованого членства – ПДЧ – для України.

Буш і Путін

Врешті ми з президентом Бушем закінчили цей його дводенний візит із повною підтримкою зробленого Україною. В мене особисто не було сумніву, що ця задача вже Україною пройдено. А коли ми зібралися уже на засідання, Сполучені штати й Україна сидять поруч за цим столом, нам принесли резолюцію, яку пропонується прийняти на саміті.

Я відверто скажу, коли я її прочитав, не вірив, що це документи сьогоднішньої наради. Не те, що дискусія щодо перспектив стосовно ПДЧ чи членства, там не було навіть зауважено, що Україна – європейська держава. Так цей кут був обійдений, що питання набирало ну такого абстрактного тлумачення – це було дуже образливо.

Ну, і звісно головними солістами були Франція й Німеччина в цьому питанні, я б сказав би – Німеччина.

Вони сиділи навпроти, Меркель і Саркозі. Як тільки почалася перерва, Саркозі зразу змило, і він пішов із зали, я б сказав: побіг із зали. А Меркель привстала, але побачила, що до неї йде гурт президентів – я показую, шо Україна таку резолюцію не може не те, шо ухвалити, ми її не можемо прочитати... Бо це неадекватно до тієї ситуації, у якій ми перебуваємо.

А вона мені каже: Пане Президенте, розумієш, на момент розгляду цього питання в Бухаресті, рівень підтримки українцями інтегрування до НАТО був 31%, це замало.

На що я їй кажу: Ангела, ми півтора роки назад мали 14 % підтримки членства в НАТО. Я вважаю, що за півтора роки, збільшення вдвічі динаміки підтримки, це гарна політична внутрішня робота. Тим більше, якщо враховувати московську пропаганду, яка десятикратно перевищувала ту розмову з українською нацією, яка вела українська сторона.

А по-друге, технічно ми виконали всі завдання. А по-третє, коли ми говоримо про політику клубу, я нагадав їй епізод, коли маючи 17% підтримки членства в НАТО, Іспанія була прийнята членом НАТО. Зараз ми говоримо про ПДЧ, повторюю, це не членство в НАТО, це предтеча.

Ну, й врешті, ми домовилися, що ми попрацюємо над резолюцією, шо резолюція виправлена, шо там з'явилася європейська перспектива Україна, знаменита ця фраза, що Україна буде членом НАТО.

Але звичайно, коли ми запитуємо: а як сталося, що через два з половиною місяці після цього Путін, отримавши карт-бланш в Бухаресті такого ставлення Альянсу до безпекового питання Грузії, України заводить через свої війська у Грузію, в серпні місяці, а через декілька місяців та сама Німеччина підписує з Путіним «Північний потік 1»?

То відповідь: це 2008 рік. От повний ланцюжок логічний, який показує яка західна політика була у той час.

– Нинішні європейські політики, на Ваш погляд, зробили висновки із цієї ситуації, про яку Ви говорите?

– Щось змінилося, але на мій погляд, ще далеко від того, що ми хотіли очікувати.

– До речі, з тим же газом що може бути взимку?

– Для мене великим подразником було, як з 2008 року Німеччина намагалася пояснити, що є економіка, що є комерція, а є політика. Так от те, що німецькі компанії підписували меморандуми по Північному потоку 1, по Північному потоку 2 – це є економіка, яка безвідносно до теми безпеки, політичного порядку денного і так далі? Ну це дуже наївно, це дуже помилково. Для Путіна кожен кубічний метр газу це політика.

Такого роду підходи заходу привели до того, що сам західноєвропейський покупець створив такі фінансові можливості для Росії, що кінець-кінцем Путін завів у європейську політику інтернаціональну корупцію, де крайні ліві, крайні праві, та навіть і провладні структури дуже часто були співробітниками такого каналу відносин.
Було прикро дивитися, коли канцлери, віце-канцлери, прем’єр-міністри європейських країн, закінчуючи свою каденцію, одразу їхали до Путіна з трудовою книжкою, ставали в чергу, щоб їм дали доходні посади у «Роснєфті», «Газпромі», «Ліс Кругляк» і так далі.

На це було гидко дивитися. Це «шредерезація», яка чистоту європейської політики відкинула на роки. І ми, я думаю, такої політики до сьогодні до кінця не позбавилися. Хоча, звісно, європейська реакція змінюється, особливо в останні пів року.

Шість місяців війни цієї показали, яка велика помилка зроблена Заходом, коли адекватно своєчасно не надана насамперед військова допомога. Бо не було розуміння, що Україна бореться зі світовим злом, яким є Росія. Що ведення війни на фронті більше двох тисяч кілометрів, це занадто виснажлива війна, яка потребує самих сучасних технологій її проведення.

Ми важко досягаєм адекватності поглядів, особливо політичного керівництва європейських країн. Оці вічні перемовини з Путіним, телефонні розмови Макрона, оці постійні розмови перші три місяці генсека НАТО про те, шо НАТО не буде робити. Навіть виступи американського президента про те, що Сполучені Штати не зроблять, що не дадуть.
Це як запрошення до гарячої фази Путіну. Це було прикро спостерігати.

Приємно змінилося за цей час – ну, наприклад, американська позиція серйозну ревізію зазнала.

І в мене немає сумніву, що навіть така консервативна німецька політика щодо України, і допомоги, особливо мілітарної, яка вже багато в чому змінилася, але вона ще неадекватна і несиметрична до тих викликів, які ставить Росія і Путін у цій війні, вона все-таки зміниться і змінюється.​

Донбас, Крим, деокупація, Зеленський і Бандера

– Питання є про Вашу каденцію. Свій перший візит у статусі Президента Ви зробили у Донецьк. Як Вас тоді зустріли, пригадайте, будь ласка. І яких кроків на державному рівні не вистачило, аби уникнути «накачування» Донеччини, Луганщини, Криму російською пропагандою? З відповідними наслідками.

– Я пригадую 2004 рік – аеропорт закритий, літаку не дають посадку. Ми там облетіли, приземлилися в аеропорту, нас зустрічає взвод, гарний взвод, солдатів в масках, касках, з автоматами. Аеропорт зачинений на замок. Ми підігнали вантажівку, я виліз на ту машину, переліз через паркан, і біля аеропорту, на площі, можливо тисяч 5 чомусь молодих людей. Всі кричать погане. Потім їду з аеропорту, кожні десь метрів 100-150, 200, височенний такий білборд, де я в «есовській формі», карта України, розділена навпіл – «розкольник» приїхав.

Там накачка така була пропагандистська, що та компанія московська, яка велася на центральних телеканалах – вона спускалася до всіх регіональних каналів.

Тут ще один момент, коли ми вже говоримо про це. Як президент я присвятив свій перший візит Донбасу. Я ставив за мету одне, що для мене Донбас такий же дорогий, як будь-яка частина України. Щоб вони не відчували, що вони сироти, що в них немає політичного лідера, який там їх не представляє, чи він їх не розуміє.

І от, пам'ятаю, що біля адміністрації на площі, можливо, ну, не менше людей стояло, ніж в аеропорту.

Юлія Тимошенко, Віктор Ющенко, Володимир Литвин, Петро Порошенко. 17 квітня 2005 року

Підхожу буквально впритул і кажу: «Ну чого ви кричите? От в мене нормальний слух. Я вас чую. Ми з вами, здається, перший раз бачимося. Ви знаєте з моєї біографії, чи з моєї практики чи з моєї роботи, шо я є речі, які я зробив, які вам принесли шкоду, шо я не чесно з вами поступав, шо я не професійний? Не кричіть!».

І оцей феномен, мене він дуже вразив, люди заспокоїлися, і це шоу вже більше не продовжувалися.

Я скажу, чого мені бракувало, як і з точки зору відносин з Донбасом, так і взагалі у політиці...

От для того, щоб Україні робить зміни, при чому, я наголошую, в Україні парламентського типу, бо будь-яке питання, яке суттєве знакове для організації життя суспільства – це питання, яке акцептується лише парламентом.

Так ось, коли я в 2005 році перший раз зайшов в парламент, чия більшість була в парламенті? Леоніда Даниловича Кучми. Ця більшість – «ЗА ЄДУ».

Президент без парламенту і уряду, який поділяє його політику – звісно, малоефективний. Коли через півтора роки відбулися вибори до парламенту, ви не пам'ятаєте, скільки місць завоювала партія «Наша Україна» в парламенті? 72. Але через три місяці з неї виходить 37 людей, очолюваних Луценком, і йдуть до Тимошенко.

– Якщо повернутися до нашої теми все ж таки. Механізмів, аби зупинити російську пропаганду ще за часів Вашої каденції: на Донеччині, Луганщині, Криму не було? Чи були? Що могла зробити Україна, як держава, за цей час, аби боротися з російською пропагандою?

– Найбільше, що я міг зробити – це поставити питання національного усвідомлення на перше місце внутрішнього діалогу в Україні, коли українська нація повинна побачить себе іншою. Адже взяти 2004 рік чи 2005 рік, питання, про які я зараз Вам кажу – вони так яскраво не стояли. Все-таки серед різних політичних сил – і регіональних, і загально-національних була колосально велика присутність 5-ї колони, проросійських сил.

Але те, що це питання вже ввійшло в естафету політики, уже інші президенти. за винятком Януковича, це питання ставили на порядок дня, як одне із перших питань, це вже говорить, що із 2005 року Україна вибрала продуманий європейський курс, курс національного усвідомлення, курс, який привів до того, що у розв'язаній Росією війні ми виступаємо як нація.

Тому загально я скажу, що національне питання в Україні за ці 15 років – це одне із питань, яке очевидно було успішно вирішено.

– ​Питання Чорноморського флоту в Криму Ви намагалися вирішити цілком конкретно. Я читав Ваші неодноразові заяви. А були юридичні механізми, аби справді забрати російський флот з України до 2014 року, скажімо?

– Юридичний механізм був один – в 2017 році закінчується десятилітній документ, підписаний попереднім президентом, про розміщення російського флоту у Севастополі. І документ передбачав, що якщо одна із сторін бажає його розторгнення, вона повинна за це повідомити, мені здається, за один рік.

Я даю вказівку Міністерству закордонних справ, щоб у 2007 чи 2008 році був направлений офіційний лист від імені української держави про те, що Україна не бачить за можливість продовжити після 2017 року дислокацію російського флоту. Тобто це сигнал, щоб російська сторона не мала аргументів, що не було часу підготувати інші порти – Новоросійськ, малось на увазі. Це абсолютно законний спосіб виведення російського флоту з України.

Він не втілився в життя, бо, по-перше, я вважаю, позиція, яка на порядок дня про безпекове питання поставила несумісну паралель із торгами – це була газова угода, підписана Тимошенко, в 2009 році, 17 січня. (Прем'єр-міністр України з 2007 по 2010 роки – ред.)

Із січня 2009 року Україна за цей газ повинна платити 480 доларів. Німеччина, той самий газ, з тієї самої труби отримує за 175 доларів, в мене був з цього приводу розмова із Ангелою Меркель: що це за конкурентний ринок такий?

Ціна за газ, а я наголошую, що це ще й рік виборів президента України, була несумісна навіть з ринковими умовами, далеко несумісна, і тоді Тимошенко домовилася окремо із Путіним, що Путін робить поступку Україні на сто доларів, і Україна буде платити 380 доларів, і це буде коментуватися, як велика політична перемога уряду у роботі з Путіним.

Тодішні прем'єр-міністри України і Росії, ЮліяТимошенко і Володимир Путін. Москва, 29 квітня 2009 року

Коли змінилася влада, і до влади приходить Віктор Янукович, знову тема торгів за газ поставлена паралельно із торгами безпековими.

Давайте ми продовжимо, скасуємо той лист, який Президент Ющенко направив Кремлю, вийдемо на нову маніпуляцію щодо ціни на газ, знову починаються торги, аби ми на сто доларів знову вийшли на дешевшу ціну, а за цей час, щоб уряд, Президент України, продовжили до 2036 чи 2040 року розміщення Чорноморського флоту. Це так звані «Харківські угоди».

Спікер парламенту Володимир Литвин під парасолею, обкиданий яйцями, оголошує результати голосування за ратифікацію Угоди про подовження терміну перебування Чорноморського флоту Росії в Криму. 27 квітня 2010 року

– Вікторе Андрійовичу, але ж дуже часто під Вашими дописами в фейсбуці пишуть, що фактично Ви посприяли приходу Віктора Януковича до влади, відповідно сталося те, про що Ви щойно розповіли.

– Я можу ще раз прокоментувати. Я президент країни до 2009 року. На моїй відповідальності проведення чесних виборів. Закінчилися вибори 2010 року. Всі західні спостерігачі кажуть – вибори чесні. Всі східні спостерігачі кажуть – вибори чесні.

Який докір? У чому претензія до президента України 2009 року, з точки зору забезпечення проведення чесних виборів?
Те, шо 14 мільйонів, а левова частина – це Донбас і Крим, 14 мільйонів громадян України сказали, що вони бажають такий вибір.

Що мені треба було робити? Я мільйон разів казав, що політика Януковича і політика Тимошенко – це два валянки з однієї пари. Що я ще повинен додати?

– ​Що робити з окупованими територіями нині, і зокрема після того, як офіційний Київ відновить над ними контроль?

– Ну одноходовки немає звичайно, але те, що найкращу перспективу може дати тільки Україна, українська політика – в мене в цьому сумнівів немає.

Це найкращий спосіб, як цим землям повернути якнайшвидше спокійне, нормальне динамічне і комфортне життя. Це якраз українська політика.

Ми знайдемо способи, я переконаний, у відповідях на всі клопоти, на всі ті запити, які сьогодні залишаються не реалізовані. Я розумію, що мова йде про руїну, що мова йде про те, що дуже часто треба буде з білого аркушу паперу починати життя міст, містечок, яким по 700 років, по 1000 років.

Коли ми говоримо сьогодні про Україну і її підтримку на міжнародному рівні, нас підтримують більше 50 країн, тому у нас така міжнародна солідарність, що мудро керуючи стратегією відновлення, ми дуже швидко, за декілька років можем запропонувати найкращу реалізацію і для плану економічного відновлення країни, і соціального відновлення країни.

Я великий оптиміст сьогодні.

– ​А як загалом зараз Ви оцінюєте президента Зеленського?

– Я думаю, шо президент Зеленський робить гарну роботу. В умовах війни дуже гарно, що з одного боку українське суспільство стає таким монолітним, починає говорити одним голосом. В нас національна тема і національне усвідомлення наскільки є глибоке, що такого супротиву ні російська сторона, ні сам Путін, такого не очікували.

Такий рівень підтримки, який є президента Зеленського, їх не мав жоден президент України. Це ті можливості, які можна дуже ефективно реалізовувати. І я, наприклад, дивлюся, як тема мови – з місця, яке вона займала там, скажімо, два роки тому, і сьогодні, коли ти рухомий рядочок читаєш (на телебаченні – ред.): «Російська мова і література не викладаються з першого класу».

Нам треба було 30 років до цього йти.

– Ви надали очільникові Організації українських націоналістів Степанові Бандері звання Героя України. Тоді реакції українських політиків на це були полярними. А як Ви гадаєте, на 31 рік незалежності України, чи є постаті, на які реакція суспільства, політиків, не буде полярною? Які об’єднають увесь український народ?

– Для нас питання суверенності й незалежності – це перше питання нашого порядку денного. Ми весь час повинні думати над тим, як дати відповіді про вічність нашої незалежності, вічність нашого буття.

Безпекові питання – це завжди питання номер один. Потім про все решту можна говорити. Але якщо Ви на безпекове питання відповіді не дали, можна порядок дня на цьому й закінчувати.

І коли ми говоримо про ту силу духу, на якій формується кожне національне питання, то хто насамперед його формує? Безумовно національні герої.

І тут ми приходимо до нашого героя – Степана Андрійовича Бандери.

У мене серед іншого й з російськими представниками влади чимало сутичок і чимало полемік було. Мене менше цікавила їхня реакція, мене більш цікавило, як це вплине на українську націю.

Національний герой є той, хто дбає – незалежно від того, чи вторглась Росія, чи не вторглася Росія, – дбає про те, щоб наша нація була вільна, наша країна була незалежна.

Якщо ви знаходите людину, яка відповідає за те, як зберегти і примножити нашу незалежність, як зберегти наші свободи, або як українці історично люблять говорить – як зберегти нашу волю? – це мій герой.

Сьогодні нація українська в зборі, ми маємо дуже ясний і цільний план перемоги. Все решта – це другорядне. Перемога наша очевидна. З нами гарні друзі, гарні партнери. Наша ціль благородна.

Я думаю, шо президент Байден дуже глибоко і далеко бачив, коли говорив, які цілі цієї війни. Перше – це українська перемога. Друга – щоб віднині Росія ніколи не була джерелом окупацій і агресій.

Якщо вона не розпадеться, то я думаю, що людство не знає відповіді, як завтрашній день організувати, коли поряд з тобою Путін, путінська диктатура фашистського типу.
І тому з ним майбутнього не може бути.