Ялта-1945: символом чого стала конференція «великої трійки»?

75 років тому у Криму перетнулися геополітичні силові лінії найвищого рівня. Там із 4 по 11 лютого у Лівадії під Ялтою проходила зустріч т.зв. «великої трійки» – Рузвельта, Сталіна та Черчилля. Президент США, генсек ВКП(б) (він же голова уряду СССР) і прем’єр Великої Британії домовлялися про шляхи до перемоги у Другій світовій війні та про повоєнний устрій Європи й усього світу.

«Ялтинська система» ‒ таким поняттям оперували політики і політичні аналітики чимало років по тому, вкладаючи в нього одні позитивні, інші – суто негативні сенси. А «Ялта-1945» стала важливим символом повоєнного світу.

Отже: на Ялтинській (Кримській) конференції кожна зі сторін переслідувала передусім власні цілі. Проте надто різними були ці цілі і надто відмінними стали долі Західної і Східної Європи (і не лише їх) унаслідок створення Ялтинської системи, щоб говорити про тодішні події в обтічній тональності. Отож: Велика Британія намагалася зберегти максимум колишньої могутності (відтак – і своєї колоніальної системи), і для цього готова була йти на серйозні поступки з другорядних у порівнянні з цим питань.

Сполучені Штати прагнули закріпити свою роль як одного зі світових лідерів, але після двох десятиліть ізоляціонізму почувалися у новій ролі не надто впевнено. СССР же провадив свою традиційну лінію на світове панування, замасковану як завжди пишними словесами про «інтереси народів», тому прагнув «нагнути» партнерів, але так віртуозно, щоб вони, з одного боку, виконували забаганки Кремля, з іншого боку, ретельно постачали Червону армію озброєнням, боєприпасами, транспортом (передусім – автомобільним) і харчуванням, а промисловість – стратегічною сировиною й устаткуванням.

Разом із тим Сталін однією з головних цілей вважав домогтися згоди на вступ до створюваної Організації Об’єднаних Націй усіх союзних республік, щоб мати там не один, а 17 голосів (СССР + 16 тодішніх совєтських квазідержав).

Те, що конференція «великої трійки» (а кожного з лідерів, ясна річ, супроводжували урядовці, знані військовики та десятки експертів) відбулася на совєтській території, вже само по собі було перемогою Сталіна. Останній заявив, що, мовляв, хід воєнних дій «не дозволяє йому відлучитися за межі СССР».

В’ячеслав Молотов, посол США в СССР Вільям Гарріман та Йосиф Сталін, 1945 рікд

Справжня мотивація була іншою: нашпигувати призначені для британської й американської делегацій приміщення пристроями для підслуховування, щоб знати кожен крок «союзників», усі їхні плани. На попередній зустрічі «великої трійки» у Тегерані наприкінці 1943 року таке вдалося проробити лише з американською делегацією (Сталін тоді запросив Рузвельта переселитися до посольства СССР, бо, мовляв, нацисти запланували замах на американського президента, тому краще жити купно) – на Черчилля ці аргументи не подіяли, бо ж британська розвідка діяла ефективніше за совєтську, з ходу «розколюючи» німецькі шифри та знаючи наперед про плани Гітлера, Герінга, Гіммлера й К^о.

Тепер же Сталін хотів знати про плани Рузвельта і Черчилля геть усе, адже надто великими були ставки у геополітичній грі, в якій Кремль відверто блефував, не маючи насправді економічних і військових сил для гри на рівних із провідними демократіями Заходу. І Сталіну це вдалося, адже, по-перше, вибирати приміщення для проживання і нарад американці та британці не мали змоги, по-друге, президент Рузвельт почувався не надто добре. не маючи сили прораховувати дієві контрзаходи, по-третє, в оточенні лідера США були наявні ліві інтелектуали, що грали більше на боці Кремля, ніж Білого дому…

Я не буду переповідати перебіг конференції – детальної інформації про це вистачає в Інтернеті. Відзначу лише деякі її цікаві моменти. Скажімо, Сталін так представляв західним співрозмовникам Берію: «А це наш Гіммлер», тим самим відверто, хай і напівжартома, прирівнюючи свій режим до нацистського. Втім, з деяких питань сталінізм випереджав гітлеризм: так, під час Ялтинської конференції технічні засоби совєтських спецслужб сягнули такого рівня досконалості, що записували не тільки все. що діялося в усіх приміщеннях, а й на відкритій місцевості на відстані 50-100 метрів (цим займався син очільника НКВД Серго, про що згодом з гордістю розповів у мемуарах).

Лавретій Берія

А ще совєтська сторона просила Британію та США завдати масовані авіаудари по Берліну та Лейпцигу, щоб утруднити посилення німецьких військ на Східному фронті; повітряне командування союзників так заходилося догоджати Сталіну, що перевиконало прохання: воно додало до списку об’єктів таких ударів і третій стратегічний залізничний вузол – Дрезден, наслідком чого стала безглузда – нацистський режим розвалювався – руйнація значної чистини міста (зайве свідчення того, що війна надто серйозна справа. щоб усе доручати військовикам).

Дрезден після бомбардування, 1945

І, нарешті, Ялтинська конференція – це перша фотографія Рузвельта в інвалідному візку; навіть нацистська розвідка не знала до цього, що лідер США практично не може ходити – на карикатурах художники відомства Геббельса зображували його стоячи з товстим ціпком…

Але головне, звісно – це результати конференції. Була підписана угода про поділ Німеччини (яка на той момент ще вела напружені оборонні бої) на зони окупації: СССР отримував зону на захід від річки Одер, Великобританія – Північно-Західну Німеччину, США – Південно-Західну Німеччину, Франція – два територіальні анклави поряд із британською та американською зонами.

За угодою про контрольний механізм режиму окупації, верховна влада у Німеччині мала здійснюватися головнокомандувачами Збройних сил СССР, США і Великобританії – кожним у своїй зоні. «Великий Берлін» мав увійти до совєтської зони окупації, але як місце перебування Контрольної ради союзників, підлягав окупації усіх чотирьох вище названих держав. Сторони досягнули принципової домовленості про репарації, які мали включати вилучення промислового обладнання і товарів на користь переможців.

Західні демократії погодилися з тим, щоби східний кордон відновленої Польської держави брав за основу визначену ще Антантою «лінію Керзона», а в якості територіальної компенсації ця держава отримала б значні території на схід від Одеру, та фактично санкціонували урядування у Польщі совєтських ставлеників. Навзамін СССР обіцяв допустити в польський уряд некомуністів і провести в цій країні «демократичні вибори».

Джордж Керзон

Черчилль, щоправда, протестував проти совєтського втручання у внутрішні справи Польської держави і наголошував: «Піднявши меч, щоб захистити Польщу, яка зазнала брутального нападу з боку Гітлера, ми ніколи не погодимося з ухвалою, яка не забезпечуватиме перетворення Польщі на вільну та суверенну державу». Але тиск з боку певних лівих інтелектуалів з оточення Рузвельта на президента призвів до того, що США, бодай позірно, висловили свою довіру «демократичним інтенціям» кремлівського диктатора. Адже Сталін підписав «Декларацію про звільнену Європу», яка передбачала проведення вільних виборів і формування демократичних урядів у всіх країнах Центральної і Східної Європи, де стояла Червона армія! Ця декларація мала стати, зокрема, і гарантією справедливого розв’язання «польської проблеми»…

Звичайно, лише дуже наївна людина могла повірити у щирість таких дій Сталіна, який визнавав тільки свій варіант «вільних виборів». Але політично наївних людей на той час на Заході вистачало… З іншого боку, Сталіну не вдалося «протиснути» членство в ООН для всіх союзних республік, але він забезпечив це для Радянської України та Совєтської Білорусі (щодо першої це стосувалося не тільки здобуття додаткового голосу для СССР, а й угамування настроїв на користь більшої самостійності цієї республіки серед місцевої номенклатури).

Окрім цього, Сталін домігся значних поступок від США і Британії, розігравши цілу комедію навколо питання щодо вступу СССР у війну проти Японії. Насправді така війна була потрібна Кремлю і планувалася ним, бо ж ішлося не тільки про встановлення контролю за рядом територій, які Сталін називав «давніми російськими» (Курильські острови, Південний Сахалін, Порт-Артур), а і про поширення совєтського впливу на Китай, де у той час змагалися між собою комуністи Мао Цзедуна і націоналісти Чан Кайши. Але все було обставлено так, наче СССР знехотя дає згоду на вступ у війну проти Японії, на підписання спеціального таємного протоколу про це), відтак західні держави мають чимось істотним заплатити це. І, як бачимо з історичної перспективи, заплатили. І дуже істотним.

На загал, позитивне значення Ялтинської конференції звелося до тактичних чинників – передусім у демонстрації єдності очільників антигітлерівської коаліції, що сприяло деморалізації німецького фронту та тилу. Стратегічно негативне її значення куди більш масштабне. Мають рацію політики та мас-медіа країн Східної та Центральної Європи, хто у ці дні називає Ялтинську конференцію таким собі «Мюнхеном-2». Власне, Ялта була чимось значнішим за Мюнхен. Якщо останній знаменував собою цинічний обмін Британією і Францією чеської території з населенням у три мільйони осіб, переважно судетців, на Гітлерову обіцянку не чіпати рештки Чехії та самі ці країни, то у Ялті Британія і США погодилися віддати Сталіну близько 100 мільйонів європейців у повне розпорядження за його підтримку західних держав у війні з Японією та за неукладання сепаратного миру з Гітлером (а цього західні демократії боялися, бо саме вони висунули гасло «беззастережної капітуляції» гітлерівської Німеччини, натомість СССР упродовж Другої світової війни спершу пішов на угоду про дружбу з нацистами, а потім намагався у 1941-42 році досягнути сепаратного замирення з Третім Райхом).

Ялта легітимізувала розкол Європи й залізну завісу на 45 років між її Заходом і Сходом. Придушення національно-визвольного руху українців, литовців, естонців, латишів, криваві розгроми польського Опору, берлінського повстання 1953 року й угорської революції 1956 року, совєтські танки у Празі в 1968 році тощо – це наслідки Ялти.

І ще один символ. Ялтинська конференція відбулася там, звідки минулого року совєтський режим здійснив депортацію корінних народів Кримського півострова, передусім кримських татар.

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції