«Мене 2-річну витягнули з-під мертвої мами». Радіо Свобода побувало в селі Угли, що пережило Волинську трагедію

Сарни ‒ Український інститут національної памʼяті отримав звернення від польської громадянки Кароліни Романовської щодо можливості проведення пошуку та ексгумації останків членів її родини, яких убили 12 травня 1943 року. УІНП погодив ці пошукові роботи в селі Угли Рівненської області на 2025 рік.

Радіо Свобода поїхало в село Угли, що у Сарненському районі Рівненщини, щоб дізнатися, що там нагадує про трагедію 81-річної давнини? Що залишилося у пам’яті місцевих жителів про ті страшні часи в роки Другої світової війни?

Вісім кілометрів від траси по бездоріжжю серед краси поліських лісів, де швидше можна зустріти лосів, аніж якийсь транспорт...і потрапляєш у село Угли. Раніше його назва була Неклюквин.

Зараз тут з пів сотні хат, у яких мешкають більше 200 селян.

Де жили польські родини в 1920-1940-ві роки, люди знають і вказують напрямок у кінець села. Знайти це місце ‒ нескладно.

Угли

Стара груша, що самотньо стоїть посеред пустки, можливо ще пам'ятає, що до 12 травня 1943 року тут були фруктові сади, будинки, в яких мешкали польські і польсько-українські родини.

Вони уміло господарювали. Ще тут була цегельня.

Стара груша на місці, де були обійстя польських і польсько-українських родин

Неподалік грушки стояла хата Марії Наливайко, з роду Абрамовичів і Залізків. Її мама Надія була українкою, тато Альбін ‒ поляком. Тоді, у травні 1943 року Марії Наливайко було 2 роки і 3 місяці. Вона дивом вижила. Що сталося, знає із розповідей дідуся Василя (маминого батька ) і вуйка (дядька, маминого брата), а також літніх людей, яких уже немає в живих.

Сама нічого не пам’ятає, надто була маленька.

Нині Марії Наливайко – 83 роки. Вона проживає з донькою у Сарнах. Часто гостює у сина в сусідньому від Углів селі Кричильськ, де Радіо Свобода і поспілкувалося із нею.

«Мене просто Бог боронив. Прийшли і били поляків з Углів, палили хати, стріляли. Люди втікали. Моя мама забрала мене і ще була тітка – мамина сестра – і батькова двоюрідна сестра. Вони мене взяли і бігли в болото. Але і туди прийшли шукати людей і повбивали. Коли почали бити, мій дід втік у ліс. Маму розстріляли в голову, а я спала під нею. Поранена тітка, батькова сестра, вона була полькою, поворушилася і заговорила, я теж вже говорила. І вона витягла мене з-під мами. Коли все стихло, дід почав нас шукати», – розповіла Марія Наливайко те, що чула роками від рідних, які стали очевидцями Волинських подій 1943 року.

Марія Наливайко єдиний живий свідок в Україні, яка вижила під час нападу 12 травня 1943 року

На запитання про те, що дід розповідав про нападників, хто це був і чому вбивали людей, польське населення, пані Марія відповіла:

«Те, що маму вбили, я знала ще маленькою. Чи це були «бандерівці»? То були ті, які зараз вбивають українців. «Енкаведе» прийшло бити людей. Чи були переодягнені якісь люди? Виганяли поляків, щоб звільнили село. Якби мама не втекла, то могла лишитися живою. Так мені казали. Нашу хату спалили в Углах і я більше там не жила»

У цьому місці братська могила, де поховані жертви села Угли, яких вбито 12 травня 1943 року

Про те, хто саме наскочив на село, щоб вбити поляків і її рідних Марія Наливайко чула різні версії, що від діда, вуйка, тітки, селян з Углів, від родичів, які втекли у Польщу.

Говорили їй, що то могли бути «бандерівці», енкаведисти, які у час спецоперацій перевдягалися у форму УПА, банди, які грабували людей задля наживи, радянські партизани.

Як і Марія Наливайко, з розповідей своїх тіток, які народились в Углах і їм теж вдалося дивом вижити, про цей трагічних день знає і полька Кароліна Романовська, яка й звернулася з проханням про ексгумацію. Вона чула від рідних лише одну версію того, що сталось в Углах: «це зробили упівці».

«Мої дід і прадід, який був старостою села (в які роки Кароліна Романовська не вказала – ред.), жили неподалік тої грушки. Хата була велика, бо там розташовувалася школа. Туди приїздив ксьондз на богослужіння. До прадіда приходили українці і казали йому втікати, бо буде напад. Він не хотів, бо знав, що українці і поляки живуть у злагоді. 18 осіб з моєї родини вбиті в селі Угли. Більшість прізвищ мені відома. Моя тітка Валя вже не живе, а тоді вона мала 21 рік і мій вуйко Петро був поранений під час того нападу УПА на село Угли. Моя тітка була з польсько-української родини. Після цього вони втекли у Польщу.

Мій прадід Александр Мосейчук поховав як поляків, так і українців. Він говорив, що братська могила була між чотирма дубами, за капличкою. Ще живе моя тітка, яка там народилась місяць після цих подій. Її мама була на 8 місяці вагітності у день нападу і чудом вижила. А її родина майже вся була вбита. По будинках через тиждень після нападу вже не було сліду, що там жили поляки. Про це моя тітка дізналась від мешканців, з якими вона товаришувала. А могилу зрівняли», – таку історію зберегла родина Кароліни Романовської.

Із чотирьох дубів на місці поховання залишились три. Там поляки встановили хрест із написом: «Пам’яті поляків, давніх мешканців с. Угли».

Родина Марії Наливайко поруч поставила меморіальну плиту з викарбованим 51 іменем поляків і українців, які були вбиті 12 травня 1943 року.

Інститут Національної пам’яті Польщі говорить про кількість жертв в Углах – від 60 до 104 убитих.

Є сподівання, що запланована ексгумація дозволить встановити точніші цифри. Зараз є розбіжності і щодо кількості будинків поляків у цьому селі.

Угли, як інші села у тодішньому Волинському повіті з 1921 року польський уряд почав заселяти осадниками (польських колоністів переселяли на західні терени України і у три воєводства східної Галичини). Осадники, як стверджують історики, переважно були резервістами польської армії або ж учасниками українсько-польської війни. Польська держава надавала їм пільги для ведення господарства, надавала землі в оренду на роки чи продавала. В Углах була одна з польських колоній.

Поблизу місця поховання родина Марії Наливайко встановила меморіальну плиту

Нині у селі Угли немає нікого, хто був би свідком трагічних подій весни 1943 року, а саме 12 травня. Селяни знають лише якісь фрагменти з розповідей своїх батьків чи дідусів і бабусь. І не все, що кажуть, збігається. Є чимало розбіжностей і домислів.

Більшість із тих, хто живе у селі зараз, були переселені сюди вже після нападу в 1943 році.

За цими дубами поховання

Харитя Клевак народилась в 1936 році в селі Кричильськ, недалеко від Углів. Про те, що відбувалося по селах у 1943 році тодішнього Волинському повіту, що був під німецькою окупацією, пам’ятає. У той час їй було 7 років.

«Вдень було нічого, але вночі така стрілянина була. Як починали стріляти, то мама казала всім падати на землю і не підіймати голови. Багато шкоди було зроблено. Коли я вийшла заміж, то перебралась в Угли. Люди знали, де була польська земля, боялися, що прийдуть поляки. Село було спалене, будинків не було, лишились печі і ми їх розбирали для себе. Затоптані були могилки, не загороджені», – пригадує Харитя Клевак.

Харитя Клевак, мешканка Углів

Світлана Заєць розповіла Радіо Свобода, що її тато почав будувати будинок в Углах у середині 60-х років минулого століття. Він теж переїхав сюди. Будинок розташований навпроти місця масового поховання жертв Волинської трагедії.

Всі, хто приїжджає в Угли вшанувати пам'ять убитих, спілкуються зі Світланою Заєць. Але вона теж знає про ті події тільки розповідей інших людей.

«Дерев’яний хрест уже був в 1966 році, як ми поставили хату. І на ньому польською написано. На цьому місці, де поховали жертв вбивства, був німецький цвинтар. Були хрести, вже нема. У кінці села в лісі ще була плита з прізвищами. Але нема її, час зруйнував. У 1943 році в селі були три вулиці. Тут було велике село. Цегельня стояла. Тут землі були бідні. Ці землі полякам дали в користування з 1921 року. Старші люди казали, що українці попереджали поляків, що буде «різанина» і про це говорили ті поляки, які вижили, які приїжджали сюди в село. Заможні поляки тоді втекли, а бідні залишились», – каже Світлана Заєць.

Світлана Заєць, мешканка села Угли

На своєму подвір’ї Світлана Заєць в землі знайшла чорнильницю з часів Польщі. Її мама в полі викопала фрагмент статуетки. На місці, де проживали рідні Кароліни Романовської, знайшли шматок кадильниці. Всі ці речі Світлана Заєць передала Кароліні Романовській.

Такі речі були у польських помешканнях

Серед місцевих є свої «чорні археологи», які мають старі мапи і займаються пошуками чогось цінного. То стару праску знайдуть, то польські злоті. Про ці розкопки є багато оповідок та легенд.

В Углах селяни не вельми розуміють, для чого турбувати людські останки, але кажуть, це питання не до них. Якщо вирішує влада, то нехай шукають і ховають людей, напишуть прізвища і нехай поляки приїжджають вшановувати рідних, а ще б, мовляв, дорогу зробили в село, то б було б добре. Такі думки можна почути у розмовах з місцевими жителями.

Водночас Кароліна Романовська зауважила Радіо Свобода, що хоче «закрити болючий етап для її родини» і лише поховати рідних.

«Цей біль маємо пережити разом і це нас поєднає. Не можемо більше допустити такого, щоб нас ділило. Я розумію, що Україна у стані війни. І потрібно всім говорити, що росіяни грають на цій темі. Є маса інформації, російських ботів, які оплачуються Москвою. Вони весь час цю тему використають проти єднання українців і поляків», – говорить Кароліна Романовська.

Що відомо про події в селі Угли?

Про село Угли Сарненського району одним коротким реченням згадано в «Літописі УПА», у 4 томі. Це спогад учасника похідної групи ОУН на Рівненщині, упівця Василя Левковича на псевдо «Вороний». Він був командиром УПА «Буг», який протягом 1943 року діяв у складі групи УПА «Заграва» на Волині та Поліссі. Василь Левкович для легалізації вступив у народну міліцію в Дубно. Після її розформування, виконуючи завдання ОУН, перебував у «Шуцманшафті» (відділ, що виконував функції поліції під керівництвом німецької жандармерії), про це інформує Український інституту національної пам’яті.

У березні 1943 року він, згідно з наказом ОУН, прийшов в УПА. Тоді почалась відкрита боротьба з німецькими окупантами.

Ось що пише Василь Левкович:

«Доволі складне питання було тоді з поляками. Під впливом пропаганди санаційного уряду Польщі для поляків кожний українець – це був русін‑кабан, проти якого вони всіма можливими засобами вели боротьбу і донощицтво німцям, а також де тільки могли контактувалися з червоними партизанами і при їх помочі виступали проти нас. Були випадки, і навіть дуже часто, базування в польських населених пунктах боївок АК (Армія Крайова) десь навіть з Варшави, які чинили немало шкоди нашому народові, винищуючи в першу чергу нашу інтелігенцію. Одним словом, довели нас до того, що довелось їм сказати: вибирайтеся геть з нашої землі, раз не можете жити в згоді з нами. Довелося і моїм двом чотам враз з вищезгаданою боївкою очищувати від поляків село Пняки. Фактично, ми не старалися їх знищувати, а просто виганяли з села, піднявши стрілянину для постраху. У Пняках, наприклад, не було ні одного вбитого, а всіх вигнано за межі їхнього села. Звичайно, вони подавалися на захід за Буг, тобто на корінні польські землі»

А ось і про Угли:

«Також ми очистили від поляків с. Угли. Десь, здається, в кінці травня ми зробили спробу захопити поїзд на залізничній лінії Сарни-Костопіль, де надіялися здобути зброю і боєприпаси»

У Польщі наголошують, що саме УПА і вбили поляків у селі Угли, а саме сотня Никона Семенюка («Яреми»).

Історик, народний депутат України Володимир В’ятрович зауважив, що невідомо, що саме Левкович мав на увазі у слові «очистив».

Карта 1937 року, Волинь

Радіо Свобода не знайшло ґрунтовні дослідження українських істориків щодо подій саме в селі Угли. Невідомо, яка точно кількість поляків була в Углах на день 12 травня 1943 року, скільки людей встигли виїхати перед нападом і яка кількість врятувалася.

А у Рівненському державному обласному архіві Радіо Свобода повідомили, що у них немає актів цивільного стану села Угли, з яких можна було б дізнатися про те, скільки народжувалось людей у селі, вмирали, одружувались до 1943 року.

За даними дослідників, масові вбивства на Волині розпочалися у тих регіонах, де перед Другою світовою війною був дуже сильний вплив комуністів, а це Сарненський і Костопільський повіти. СРСР як у міжвоєнний час, так і в роки Другої світової він антипольську пропаганду серед переважно православних українців і сіяла ненависть між поляками і українцями, щоб зіштовхнути людей, вдаючись до різних диверсій.

Карта Волині, 1939 рік

Роки німецької окупації: кожен мав інтерес свій

У 1943 році німецька адміністрація обрала роль спостерігача, Кремль діяв через своїх агентів, яких закинув у ці регіони.

Кожен мав свій інтерес на Волині: ОУН прагнула Української держави; польський еміграційний уряд у Лондоні Волинь бачив у складі Польщі; СРСР позбутися поляків і Сталін, реалізовуючи свої плани про окупацію цієї території, обіграв і Польщу, і Німеччину, використавши давню ворожнечу поляків та українців, прорахунки окупаційної політики німців, закинувши туди диверсійні групи, які здійснювали терористичні акти.

«Перші вбивства на цих теренах були в 1939 році, коли Польща переживала останні дні і місцеве населення перед приходом радянської армії зрозуміло, що може бути безнаказаним, тому почались напали на тих урядовців, які залишалися на місцях. Це було пов’язано з нагнітанням, яке було перед тим, бо щонайменше 20 років перебували під іншою державою. У Сарненській місцевості неодноразово згадуються акти ополячення. Жахливі події в 1943 році сталися під керівництвом вертикалі, коли показували, що можна вбивати один одного і тобі нічого не буде за це. Ліси Сарненщини, ця місцевість була перенасичена різними рухами опору, озброєними людьми. У лісах були не тільки українці озброєні, але й різноманітні партизанські з’єднання, які керувалися офіцерами, які пройшли певну школу в Москві і їхня мета була, насамперед, посіяти розбрат між двома націями, які тривалий час жили у мирі і запобігти виникненню націоналістичного руху, який пізніше відбувався на цих теренах», – говорить старший науковий працівник Сарненського історико-етнографічного музею Василь Кушнір.

Посадовці, які формували владу тоді у Сарненському повіті, отримували зарплату за рахунок державного бюджету. Вони були з території Польщі. Поляки у Сарненському повіті збудували школи, адміністративні будівлі, житло. Почала розвиватись деревообробна промисловість і сільське господарство.

Василь Кушнір, старший науковий працівник Сарненського історико-етнографічного музею

Про причини, які довели до кривавих подій на Волині, і про впливи різних чинників – багато поітиків у Польщі не хочуть чути. Усю відповідальність за «Волинську різанину», як назвивають трагічні події на Волині в 1942-1944 роках, у Польщі покладають на УПА. Адже селянські маси почали цю ситуацію розкручувати восени 1942 року. А все стишилось лише в 1944 році.

Згідно зі спогадами та архівними документами, 28 червня 1941 року у селі Немовичі Сарненського Рівненської області Тарас Бульба-Боровець, керівник УПА «Поліська Січ», видав наказ створити невеликі загони для диверсійних дій у тилу Червоної армії, а ще захопити владу у місцях, звільнених від радянського партапарату. Адже Червона армія залишала Рівненську область через наступ німецьких військ. У звільнених від радянської влади місцях українці мали організувати народну міліцію, встановити порядок. В околицях міста Сарни Тарас Бульба-Боровець перебував у підпіллі рік. 11 липня 1941 року у Сарнах проголосили українську державність. Тарас Бульба-Боровець розбудовував підпільну мережу окремих сотень свого загону. Німецька окупаційна влада стежила за бульбівським рухом. Згідно з різними дослідженнями, загони Тараса Бульби-Боровця проводили збройні операції саме на теренах Костопільського та частині Рівненського округу.

Паралельно на цих теренах діяв розвідувально-диверсійний загін НКДБ СРСР, який з літа 1942 року очолював Дмитро Медвєдєв, російський чекіст, який довгий період очолював операції проти українського повстанського руху. І німецька влада, і радянські партизани намагались переманити на свій бік Бульбу-Боровця. З березня 1943 року малочисельний загін Боровця почав здійснювати напади у різних місцях на німецькі об’єкти.

Боровець діяв самостійно, відмежувався від УПА та Організації Українських націоналістів (крило Бандери) (ОУН (б)).

Кінний підрозділ УПА на Волині

25 квітня 1943 року в лісі на Костопільщині 500 осіб присягнули на вірність Україні у присутності командира УПА-Північ Дмитра Клячківського («Клим Савур»). Серед них був і загін Василя Левковича, який став чотовим у сотні Никона Семенюка («Ярема»).

«Найбільша хвиля польського населення на землі Сарненщини була після Ризького мирного договору, коли ця територія відійшла до Речі Посполитої у 1921 році. Сарни і Сарненський повіт, де село Угли, було частиною Поліського воєводства і адміністративним центром був Брест. З 1930 року Сарненський повіт відійшов до Волинського воєводства з центром у Луцьку. Багато земель, які були націоналізовані польською владою, були передані військовим осадникам на певних умовах. Це були резервісти польської армії, які були озброєні. Вони почали масово заселятись на ці землі і будувати величезні колонії, господарство було чимале і добротне. Вони тривалий час жили в мирі з українським населенням. Допоки не відбулись жахливі події в 40-ві роки.

У 1941 році з приходом німців на землі Полісся тут встановилась українська влада, яка сподівалась на відновлення незалежної України. Це відбувалося до кінця 1941 року. А тоді українці почали поступово переходити у ліс. Німецька окупаційна влада передала полякам владу. Бо українці були частково дискредитовані, не діяли в унісон з німецькою владою. Поляки, які були при владі, очолювали адміністрації, формували свою політику, яка була спрямована на те, що з початку січня 1944 року буде відновлена велика Польща у межах кордону 1939 року. Не так сталось. Сталін всіх переграв і зіштовхування українців і поляків призвело до того, що почалось масове винищення з однієї і другої сторін», – каже Василь Кушнір.

Тема Волинської трагедії вимагає ретельного дослідження, вивчення архівних матеріалів по кожному окремому селі нинішніх Волинської, Рівненської і частково Тернопільської областей, де відбулись збройні напади на мирне населення. А це серйозна робота, яка вимагає об’єктивності, групи істориків по обидва боки кордону.

Однак тема історичної пам’яті, кажуть експерти, стала маніпулятивною та політичною у Польщі ще задовго до президентських виборів, на відміну від України, де триває російсько-українська війна і події на Волині понад 80 років тому поступаються проблемам щоденного ризику для життя громадян.

Український інститут національної пам’яті дозволив проведення ексгумації у селі Угли приватній особі з Польщі. І повідомив, що взаємодіятиме з Державною міжвідомчою комісією з увічнення пам'яті учасників антитерористичної операції, жертв війни та політичних репресій і Міністерством культури та стратегічних комунікацій України, до повноважень яких належать питання видання дозволів на проведення пошукових робіт, ексгумацій та облаштування пам’ятників, пам’ятних знаків, меморіалів, а також зі спеціалізованими організаціями, які мають право на проведення таких робіт в Україні.

До слова, Інститут національної пам’яті Польщі повідомив Кароліні Романовській, що подавати заявки на пошукові роботи в Україні це виняткове право саме цієї державної інституції. І приватне звернення громадянки Польщі не можна вважати офіційним. Також ця польська установа нагадала своїй громадянці про необхідність провести детальні додаткові питання щодо визначення імен найбільшої кількості потерпілих та їхніх родичів.

Чи розставлять крапки у питанні Волинської трагедії численні ексгумації в Україні?

Що це змінить у відносинах України і Польщі?

Поки, здається, політика домінує над питанням історичної правди.

• Волинська трагедія – одна з найтрагічніших сторінок в спільній історії українців та поляків. Історичний та політичний погляд на причини масових взаємних убивств у 1942-1944 роках в Україні і Польщі різняться.
• У Польщі це називають «геноцидом» і «різаниною», звинувачуючи у масових вбивствах поляків УПА. В Україні наголошують, що відповідальність за масові вбивства поляків і українців на Волині несуть обидві сторони, а також окупаційна адмінстрація нацистської Німеччини та радянські партизанські загони.
• Число жертв теж називають різне. Польський Інститут національної пам'яті каже про 100 тисяч убитих поляків і 5 тисяч убити українців. Українські історики називають інші цифри: до 20 тисяч жертв серед українців і 35-40 тисяч серед поляків.