Травми та пам’ять: «інтимна документалістика» режисерки з Маріуполя Зої Лактіонової

«Люди тихо помирають не від осколків і снарядів, але внаслідок стресу» – такий опис має документальна стрічка «Територія пустих вікон» режисерки з Маріуполя Зої Лактіонової. Показ цього фільму відбувся у 2021 році в межах 50-го кінофестивалю «Молодість» і увійшов до національної конкурсної програми фестивалю. За словами авторки, війна і занедбана екологія – дві теми, якими пронизана буденність жителів Маріуполя. Чому саме Маріуполь та історії його жителів є у фокусі документального дослідження Зої Лактіонової, режисерка розповіла в ефірі програми «Новини Приазов’я» на Радіо Свобода.

До світу документального кіно Зоя Лактіонова прийшла у 2017 році у ролі однієї з героїнь фільму «Ма» Марії Стоянової. Фільм здобув гран-прі конкурсу My Street Films Ukraine 2017. Наступного року Зоя Лактіонова взяла участь у цьому фестивалі вже як режисерка й виграла конкурс зі своїм першим фільмом «Діорама». Він розповідає про маріупольське море та проблему його замінування.

Як пише видання YourART про наступний фільм Лактіонової – «Територія пустих вікон», в цій картині вже відчувається особливий стиль авторки: головним героєм стає не людина, а місце, а за допомогою закадрового голосу та образів передається його історія.

В описі стрічки сказано, що «Територія пустих вікон» – це документальний фільм про людей, які з різних причин залишаються жити в «сірій зоні» і стають «невидимими жертвами війни». Їх немає в офіційній статистиці. Історію цих людей авторка розповідає через інтерв'ю з мамою. Друга світова війна і завод стають причиною переїзду родини мами Зої до Маріуполя. «Війна України з Росією та екологічні наслідки роботи заводу відіграють ключову роль в її подальшому житті», – зазначається в описі стрічки. Саме за цей фільм режисерка отримала спеціальний приз від кінофестивалю документального кіно у Чехії. Картину відзначили через її поетичність, сміливе дослідження естетичної форми й разом із тим донесення до глядача важливості теми.

– У вас переплітаються сімейні історії з вашою особистою та професійною історією. Як з’явилася документалістика у вашому житті?

– Документалістика з’явилася у моєму житті, коли я стала героїнею фільму «Ма». Моя подруга Марія Стоянова знімала фільм про мої відносини з мамою. Після цього фільму ми стали ближчими з мамою, і я зрозуміла, що документальне кіно має для мене терапевтичний ефект. Через рік я усвідомила ще одну тему, яку б хотіла пропрацювати через кіно. Це сталося, коли я дізналася, що море в Маріуполі заміноване. На той час були заміновані поля, бо Маріуполь був поруч з лінією розмежування. Коли я дізналася, що і море потрапило у цю війну, я зрозуміла, що мені треба це пропрацювати психологічно за допомогою кіно. Тож я подалася на фестиваль «86» в лабораторію з темою цього замінування. Так я зробила свій перший фільм вже як режисерка. Він виявився доволі успішним. Я вирішила на цьому не зупинятися.

– Наскільки тематика життя у Маріуполі є фокусом вашої професійної уваги?

– Три роки для мене це була головна тема. Але все змінюється. Мабуть, вже зараз я знаю теми, з якими я хочу працювати, крім Маріуполя. Сталося те, що сталося – це тема мого другого фільму. Ми переїхали з Маріуполя, зараз батько живе в Києві, а мати померла. Зараз я маю менше зв'язків з цим містом та менше розумію, що там відбувається. Я маю тільки спогади і можу працювати лише з ними. Моя тема – це травми та пам’ять. І це буде не тільки Маріуполь, і не тільки мої травми.

– Оскільки головними героями ваших стрічок є, в тому числі, представники вашої родини, розкажіть про вашу сімейну історію. Ви писали, що три покоління жили саме в Маріуполі. Розкажіть про людей, історії яких ви досліджуєте.

– В Маріуполі ми з’явилися, коли мого дідуся забрали із Вінницької області на відбудову зруйнованого заводу «Азовсталь». Цього літа я робила дослідження для повнометражного фільму і дізналася, що це було примусово. Я дізналася, що дідусь зовсім не підтримував Комуністичну партію, що дивно для того часу. Але для мене це була приємна знахідка. Це було примусово, він був на той час єдиним годувальником у своїй родині. Він не мав одного ока, тому не був на війні, але виявився гарною робочою силою, яку можна використовувати для фізичної праці та відбудови заводу. У 1944 році він потрапив у Маріуполь. Як я з’ясувала, він відбудовував «Азовсталь», а потім залишився там працювати.
Мама розповідала, що це теж сталося не зовсім з його волі, але він там залишився. З села, з якого він був родом, він привіз свою дружину – так там і з’явилася наша сім’я.

– У вас у 2021 році була експедиція, пов’язана з виробництвом повнометражного документального фільму «Прах, що осідає шаром на поверхні». Розкажіть, які місця відвідали та що досліджували?

– Це було дослідження за підтримки Українського культурного фонду. Я досліджувала архіви: передивлялася все, що пов’язане з Маріуполем, починаючи з 1920-х років. І я дивилася, як війна та відбудова заводу виглядає на відео, а потім я розпитувала у людей, як це було по факту. Цікаво, що на пропагандистських радянських відео ми бачимо таких гарно одягнених, задоволених людей, які відбудовують все це. А на практиці вони працювали босоніж, жили у землянках, дехто прямо на заводі. Вони працювали по 12 годин і явно були не такі красиві, як на відео. Потім я була в селі, звідки родом мій дідусь, та досліджувала історії людей радянських часів.

– Забрали тільки вашого дідуся, чи когось ще із того села?

– Так, забирали й інших. Не всіх до Маріуполя, наскільки я знаю. Людей забирали на підприємства в Донецьку, Луганську та Дніпропетровську область, на великі об’єкти, які треба відбудовувати дуже швидко. Така доля спіткала не тільки мого дідуся. Я розпитувала, як жилося тим, хто залишився: це було нелегке життя. Я зрозуміла, чому дідусь не повернувся в село. На заводі тоді платили гроші, і він ці гроші відправляв своїм родичам в село на Вінниччині. Це була така можливість забезпечувати родину.

– «Інтимна документалістика» – саме так критики та оглядачі називають вашу творчість. Розкажіть, з чим це пов’язано, чому саме таке формулювання?

– Так мою творчість назвав Алекс Малишенко, дякую йому. Він влучно висловився, бо це дійсно про мене. Я розказую про дуже особисте, про що, мабуть, розмовляють тільки у сімейному колі. Але я зрозуміла, що це допомагає мені прожити якісь ситуації, які вже є в моєму житті, але вони досить складні. Ці проговорювання допомагають мені, і не тільки мені, а й багатьом іншим людям, які потрапляють у подібні ситуації, людям з Маріуполя, з Донецької області.

– Ви розповідали, що запитували вінничан про життя за часів Другої світової війни та Голодомору. Чи були історії, які вас особливо вразили?

– Історії прибережу для фільму, бо я не хочу все розповідати. Але мене вражає те, що я дізнаюся.

– Як далі складатиметься доля виробництва цієї стрічки? Чи вистачає фінансових ресурсів?

– Саме сьогодні у мене була зустріч з продюсеркою, і ми проговорювали наші дії та плани на 2022 рік. Ми будемо подаватися на різні програми, щоб отримати фінансування. Попереду багато роботи. Влітку я була в експедиції одна, але мені потрібна команда: оператор, звукорежисер. Для її створення будемо подаватися в різні фонди, Держкіно в тому числі.

– Виходячи з вашого професійного досвіду, наскільки в Україні достатньо можливості, аби знімати фільми? Наскільки прискіпливо відбирають сценарії для вкладення коштів? Які теми є затребуваними або потенційно комерційно привабливими зараз?

– З приводу комерційно привабливих – це не про моє кіно. Можливостей не так і багато: наразі в Україні – це Держкіно та Український культурний фонд. Є теми більш актуальні – це щось на кшталт патріотичного кіно, я не буду це коментувати. Я також розраховую на міжнародну співпрацю. Я думаю, можливостей в Україні для мого кіно недостатньо.

– Навколо патріотичного кіно постійно точиться дискусія. Ви вже стикалися з тим, що ваше кіно, наприклад, недостатньо патріотичне?

– Я думаю, у мене це все попереду, бо це мій перший повнометражний документальний фільм, який я буду робити, і вперше отримаю коментарі від Держкіно з приводу цього. Поки я з цим стикаюся на етапі заявок. Коли я читаю теми, які більш бажані, я аналізую і розумію, що не завжди мій фільм потрапляє в ці теми.

– Ви – режисерка, яка народилася в Маріуполі, а це прифронтове місто, тому не можу не запитати: наскільки тематика війни може бути цікавою?

– Я думаю, в цьому повнометражному фільмі я відійду від тематики війни. Попередні роботи були суто про війну, але цей повнометражний фільм буде трохи ширший. Він буде про травми, але не тільки від війни. Однак від війни ми нікуди не подінемося – вона триває. Я думаю, це буде тематика і Другої світової, і сучасної, але я скоріше хочу поговорити про травматичні наслідки, аніж про конкретні події.

– Деякі режисери стримують себе від того, щоб працювати над стрічками про війну на Донбасі, бо не хочется цією тематикою спекулювати або маніпулювати. Коли немає, що сказати, то краще промовчати, краще нічого не знімати на цю тему. Як ви ставитеся до таких думок?

– Тема спекуляції для мене дуже близька і болюча. Коли я і мої друзі з Маріуполя дивимося фільми про Маріуполь від режисерів, які не з цього міста і не з України, то іноді стає боляче. Я відчуваю цю спекуляцію. Фільм Аліни Горлової (фільм «Цей дощ ніколи не скінчиться», який розповідає про вiйну на Донбасі – ред. ) – просто прекрасний, я вважаю. Вона якраз та людина, яка не спекулює, а проживає весь цей біль. Саме тому вона і втомилася: дуже важко стільки болю через себе пропускати. Ми відчуваємо тему спекуляції, коли відбувається ескалація конфлікту. Зараз знов буде можливість поспекулювати, але я не хочу цього робити.

– Якщо відійти від теми війни, які ще історії вам би хотілося показати глядачам?

– У вересні я була на резиденції у Словаччині. Там я робила історію про ромів. Я зрозуміла, що ця тема мені близька. До речі, це теж тема, якою можна спекулювати. Але я думаю, що найближчим часом я ще попрацюю у цьому напрямку.

– Коли ми зможемо побачити стрічку «Прах, що осідає на поверхні»?

– Десь за чотири-п’ять років.

– Я очікувала почути десь за чотири-п’ять місяців. Це перспектива не близька. А з чим пов’язані такі довгі терміни?

– Це пов’язано з фінансуванням та з багатьма етапами, які ще треба зробити. Наразі у мене етап development-у (розвитку, розробки – ред.). Це та стадія, яку в Україні часто пропускають і починають знімати, тобто переходять на стадію production. Тому що дуже складно знайти гроші на development, щоб пропрацювати тему. Я вирішила, що я хочу дуже змістовно підійти до фільму, через це так довго.

– Те, що фільм стосується вашої родини, зокрема дідуся, це якось допомагає працювати чи, навпаки, додає певні переживання?

– Це залежить від людини. Це мій спосіб створювати кіно. Я йду туди, де мені боляче, щоб мені перестало бути боляче. Зараз я хочу зрозуміти, чому все так сталося з нашою родиною. І не тільки з родиною, а й з країною.

– Як до такого дослідження ставиться ваша родина? Чи підтримують вас?

– Тато і мама мені допомагали, їм це подобалося. Тобто, найближче коло мене підтримувало. Зараз я пішла трохи далі. Я спілкувалася з не такими близькими родичами, але вони теж мене підтримали. Виявляється, вони всі дуже любили дідуся. І всі дуже хочуть, щоб я зробила про нього фільм.

– Трохи моторошний факт: ваш дідусь загинув під краном, яким керувала його донька.

– Так, моя мама.

– Як вона це переживала?

– Вона до кінця з цим не змирилася. Їй було дуже боляче про це розповідати. Декілька років тому я знімала з нею інтерв'ю на цю тему – і в неї були сльози, хоча минуло вже 30 років з того моменту, але вона це не прожила. Я зроблю це за неї.

Збройний конфлікт на Донбасі триває від 2014 року після російської окупації Криму. Україна і Захід звинувачують Росію у збройній підтримці бойовиків. Кремль відкидає ці звинувачення і заявляє, що на Донбасі можуть перебувати хіба що російські «добровольці».

За останніми даними Збройних сил, від 14 квітня 2014 року станом на 17 жовтня 2021 року на території Донецької та Луганської областей загинули 2 719 військових, отримали поранення чи ушкодження 10 368 військовослужбовців ЗСУ.

За даними Управління верховного комісара ООН із прав людини, станом на липень 2021 року загальна кількість загиблих внаслідок бойових дій на Донбасі становила понад 13 тисяч: щонайменше 3 3901 цивільних осіб, приблизно 4 200 українських військових та близько 5 800 членів незаконних збройних угруповань.