30 років тому: як УНР возз’єдналася з Україною

30 років тому, в серпні 1992 року, відбулася дуже символічна в українській історії подія. У першу річницю Незалежності президент УНР в екзилі Микола Плав’юк передав регалії УНР першому всенародно обраному президенту України Леоніду Кравчуку. Таким чином відбулося символічне з’єднання української історії з українським сьогоденням, української еміграції з незалежною Україною.

Більше про цю символічну і по-своєму значущу подію «Історична Свобода» розмовляла зі свідком того, як все відбувалося, істориком Олександром Кучеруком.

– Пане Кучерук, можна сказати, ви були учасником тих подій...

– Ну, учасником я був відносним, але я був тоді в колі співчуваючих і учасників.

Подія складалася з двох частин, з двох днів: 22 і 24 серпня. Спочатку 22 серпня на відзначення першої річниці проголошення незалежності України відбувся великий урочистий захід в палаці «Україна». Основним доповідачем був президент України Леонід Кравчук, а другим доповідачем – останній президент УНР в екзилі Микола Плав’юк. А друга частина відбувалася 24 серпня в Маріїнському палаці, на той час вже резиденції президента України.

Так от, в палаці «Україна» тільки проголосили, що Державний центр УНР в екзилі, який вів свою тяглість від УНР 1917-1921 років, зважаючи на те, що Україна відновила державну незалежність, ухвалив рішення про припинення діяльності еміграційного уряду і передачі повноважень. Тим самим замкнувся ось цей історичний ланцюжок – від незалежності 1917-1921 років до незалежності 1991 року.

– А що було 24 серпня, в День незалежності?

– Після параду і всіх цих урочистостей на вулиці, в Маріїнському палаці було чоловік із п’ятдесят: представницька делегація від УНР в екзилі та тодішні очільники української держави керівництво сучасної України. Одну делегацію очолював Микола Плав’юк, уже як експрезидент, а другу – Кравчук.

Микола Плав'юк (1927–2012) – український політичний і громадський діяч в еміграції, останній президент УНР в екзилі (1989–1992), п'ятий голова Організації українських націоналістів (1979–2012), визначний публіцист, співорганізатор та один із президентів СКВУ

Відбулася передача кількох речей:

• Перше – сам акт, який засвідчував це рішення.
• Друге – прапор уряду УНР в екзині: святковий прапор із шовку, обшитий пацьорками золотими, з тризубом.
• Третє – печатка президента УНР в екзилі.
• Також передавався президентський клейнод. Це найцікавіша річ: ланцюг з елементів-тризубів, а внизу сам клейнод – мощівниця, це якби маленька коробочка.​

– Чиї ж там мощі були?

– Там мощів уже не було. З одного боку там зображення Ісуса Христа, а з іншого – герб гетьмана Мазепи.

Історія цього клейноду цікава. Свого часу державний діяч та історик Роман Смаль-Стоцький десь нишпорив по антикваріату у Празі й надибав цю річ. Він її викупив за досить-таки великі гроші і, розуміючи її вартість для українського суспільства та української думки, офіційно передав саме для того, щоб зробити цей клейнод.

– А яке ж походження цього артефакту?

– Сучасні дослідники вже його обдивилися з усіх боків – це десь ХVІІ століття. Золотий медальйон з емаллю, з гравіруванням – мистецьки досить гарна річ. І коли у Смаль-Стоцького ця річ вже була, він замовив цей ланцюг і передав його для президента і Державного центру УНР в екзилі. Він зберігався в США, в Церкві святого Андрія в Баунд-Бруці. І коли відбувалася сесія Української національної ради за участі президента, то предстоятель УАПЦ урочисто виносив цей клейнод і вдягав на президента. Урочистості, всі офіційні акції так проходили... Коли закінчувалися – знімали, складали в цю коробку і знову ховали в спеціальній скрині чи сейфі.

І в Маріїнському палаці патріарх УАПЦ Мстислав також брав участь. Відбувалося так: принесли цю коробку, Мстислав відкрив її, передав спочатку голові Верховної Ради Івану Плющу – той її потримав, доторкнувся до історії, а тоді вже передав Леоніду Кравчуку.

– Всі долучилися.

– Так, всі долучилися. І з того часу президентський клейнод УНР в екзилі зберігається в адміністрації президента, а зараз це Офіс президента.

Урочистості з нагоди проголошення Української Народної Республіки на Софійській площі. Київ, 7(20) листопада 1917 року. Ліворуч: група військових. У центрі (зліва направо): генеральний секретар військових справ Симон Петлюра, голова Генерального секретаріату Володимир Винниченко, голова Центральної Ради Михайло Грушевський. Праворуч: військові та група військових аташе країн Антанти

– Президент УНР в екзилі – звідки ця посада? Михайло Грушевський не був президентом УНР. Голова чи президент Центральної Ради, але не УНР. Симон Петлюра – голова Директорії УНР…

– Михайло Грушевський, який очолював Центральну Раду, а це була найвища державна влада, був представником усієї держави.

«Голова Центральної Ради» складно було перекласти, тому на франко- чи німецькомовних візитівках писали «президент». Звідти і повелася така паралельна назва. На початку 1990-их років іноді навіть казали, що Грушевський був першим президентом України. Це не так.

Коли внаслідок складних подій уряд УНР в 1921 році опинився на еміграції, то вся ця державна структура була переформатована спеціальним законом на «Державний центр УНР в екзилі». Оскільки посада голови Директорії УНР залишалася чинною, то державу очолював саме він. Але подальші події призвели до того, що ця посада не зовсім стала зрозуміла.

– Фактично Директорії вже не існувало. Петлюра був номінально головою Директорії УНР, але Директорія, як колегіальний орган управління, вже не існувала.

– Так, не існувала з різних причин. Винниченко сам утік, мовляв, мені це все не треба, мастіть собі голови і робіть, що хочете. Швеця і Макаренка ніби послали закордон з дипломатичною місією. Вони теж не хотіли повертатися. До речі, Петлюра їм писав: «Повертайтеся в Україну. Бо нести український хрест закордоном значно легше, ніж в Україні».

– Андрієвський ще був членом Директорії.

– Андрієвський спочатку був при ділі, а потім втратив політичну вагу. Тож, як свого часу «воза» Центральної Ради тягнув Грушевський, так само «воза» Директорії тягнув Петлюра. Вдало чи не вдало – як міг, що міг, то він зробив. Але коли він загинув в 1926 році, то традицію зберегли, і його наступник Андрій Лівицький залишався головою Директорії.

А вже після Другої світової війни, коли зовсім інші політичні розклади стали на еміграції, то прийшли до того, що треба все це осучаснити, зробити політичний апгрейд. І тоді створили спеціальну комісію, яка врешті-решт прийшла до висновку про створення Української національної ради як передпарламенту чи еміграційної форми парламенту. Також створили те, що в нормальній державній структурі називається урядом.

І очолив це президент УНР в екзилі Андрій Лівицький. Він так би мовити носив дві шапки: спочатку голови Директорії, а потім президента. Після нього був Степан Витвицький, після Микола Лівицький, син того Лівицького, а після нього рік чи півтора останнім президентом був Микола Плав’юк.

Проголошення Першого Універсалу Української Центральної Ради

– Президента УНР в екзилі хто обирав?

– Українська національна рада голосуванням обирала президента УНР в екзилі. Були закони, які це регламентували і які визнавалися всім тим еміграційним середовищем.

Попервах проблема була в тому, що УНР не дуже хотіли визнавати оунівці, особливо бандерівці. Вони себе прив’язували до 30 червня 1941 року і до Української головної визвольної ради. Але УНРівці казали: ми маємо абсолютно легітимне продовження і зв'язок з тією державою, яка була на території України. Бандерівці зрештою згодилися й увійшли в усі ці структури. ​

– Тридцять років тому якого значення надавали цій події українці з екзилю й ті, хто були при владі?

– Мені один наш емігрант-українець казав: «Ми думали, що як буде незалежна Україна, то буде все по-українськи і так гарно, як у Канаді. А виявилося, що не так».

– А що було не так?

– Плав’юк приїхав і зіткнувся з реальною дійсністю. Коли він у січні 1992-го прилетів до Києва, його зустрічали Левко Лук’яненко та інші депутати. Домовилися, що наступного дня Плав’юка прийме Кравчук. Плав’юк зразу сказав, що ми, Державний центр, складаємо повноваження і хочемо їх передати 22 січня, на День Злуки – це буде прекрасно і правильно. А Кравчук каже: а ми не готові.

Плав’юк думав, що якщо вони прийшли і самі готові передати, то візьмуть. Дають же ж самі! Ні!

Тоді каже: давайте зробимо передачу 17 березня, день заснування Центральної Ради. Добре. Створили якусь комісію, яка почала розглядати. А як це формально зробити, щоб це було чинно, легітимно і так далі? І потім вирішили перенести аж на першу річницю Незалежності. Трошки інше було думання, трошки інші підходи.

– Як ви думаєте, що завадило у січні, на День соборності, зробити якби ще одну Злуку? Чи тоді не думали цими категоріями?

– У цих документах говорилося про Директорію, про Петлюру. А чиновники, які оформляли всі ці документи кажуть: а якось так, щоб обійтися без Петлюри, можна?

Або ще вам наведу приклад. Був комітет із відзначення 125-ліття Петлюри, і там була представниця київської міської влади, вже не пам’ятаю її прізвище. Всі виступали, говорила ціла група. Вона виступала, і в неї не повернувся язик сказати слово «Петлюра» – говорила: «він», «та», «ото» і так далі.

Навіть не суспільство, а та верхівка, яка ухвалювала рішення, була з тим багажем і якимись (це навіть не переконання) відшліфованими мізками.

Для них це було складно і непросто. Ба навіть 22 серпня 1992 року, коли відбувалися урочистості, то ставили певні вимоги: оце можна сказати, а це неправильно зрозуміють, а тут президент Кравчук говорить одне, то щоб ви не говорили інше.

Але, наскільки я бачив і знаю, в Кравчука і в Плав’юка склалися дуже хороші суто людські відносини. Плав’юк міг не те, щоб запросто, але зустрітися з Кравчуком. Для президента це не було проблемою.

До речі, Плав’юк був першою особою, якій президент України надав українське громадянство. Це була перша людина, якій було надане громадянство України.

Під час Установчого з’їзду Народного руху України, який проходив у Києві 8–10 вересня 1989 року. Виступає запрошений як гість Леонід Кравчук, тодішній завідувач ідеологічного відділу ЦК КПУ

– Це теж символічно!

– Так. Не виходячи з канадського громадянства. Ну, то вже складніше.

– А тоді звернули увагу на те, що Плав’юк був очільником мельниківської ОУН, а Кравчук ще донедавна був одним із очільників КПУ? Тобто тут бачили якесь возз’єднання двох Україн – радянської та націоналістичної?

– Те, що Плав’юк був ще й керівником ОУН, на це не те, щоб не звертали уваги, а обходили цей момент. Ніби цього й немає.

– Як і те, що Кравчук був комуністом – теж обходили цей момент.

– Коли Плав’юк був президентом УНР в екзилі, була така настанова, що не може шеф якоїсь одної партії буди лідером загальноукраїнської установи. Тоді Плав’юк тимчасово склав повноваження голови ОУН. І це правильно.

Плав’юк був мудрий і розумний чоловік. Але залишки кадебістські не спали. Плав’юк, який був громадянином України, мав право брати участь у виборах – спочатку до Верховної Ради, а потім у президентських.

– Але ж треба прожити скількись років в Україні.

– Тільки вибори наближалися, і стало відомо в певних колах про ці його наміри, то тут же внесли поправку до закону, що депутату треба мати 5 років проживання. А в нього було тільки два. Коли дійшло до президентських виборів – знову в закон про вибори президента внесли поправочку, що треба 10 років. Таким чином Плав’юка відсікли. Потім він говорив, що, можливо, це і добре – бо ставши депутатом, був би одним із них.

Але це не значить, що він втратив вплив. Плав’юк мав величезний досвід і опосередкований вплив за собою мав. До речі, коли розглядали питання надати йому звання Героя України, то до нього звернулися, але Плав’юк сказав: ні!

Історик Олександр Кучерук

– А як він це пояснив?

– Сказав, що не хоче бути з різними одіозними людьми в одній шерензі. Тоді він отримав орден Ярослава Мудрого І ступеня. Причому цікаво це було. Цей момент визначальний – давати нагороду чи не давати – відбувався в будинку Центральної Ради. Там були якісь урочистості.

У президії сидів Плав’юк, ще кілька людей і тодішній голова адміністрації президента Дмитро Табачник. Сидів і слухав, що Плав’юк говорить. І коли Плав’юк свою промову закінчив, то Табачник встав, пішов за куліси і сказав, мовляв, все в порядку. Тоді виходить і каже, що указ президента (папери вже були) про нагородження орденом Ярослава Мудрого І ступеню.

– Яка доля регалій УНР, які президент УНР в екзилі передав всенароднообраному президенту України?

– Доля в кожного своя. Де прапор – ніхто не знає. Печатка – в Національному музеї історії України, а грамота складання повноважень – в Центральному архіві вищих органів влади. Клейнод – ланцюг з мощівницею гетьмана Мазепи – знаходився в кабінеті президента. Там лежали цей клейнод і клейнод сучасного президента. Коли був Ющенко, то дуже ним дуже тішився. Коли він пішов звідти, то свої речі забирав, а потім дивляться – а клейнода УНР немає!

– Оце так!

– Вийшло якимось чином, що формальність була не до кінця дотримана, і він не пройшов по якихось документах.

– Не був інвентаризований?

– Так-так. Не було якогось акту здачі-прийому і так далі. І цей клейнод у нього кілька років був вдома, в його хатньому музеї. Плав’юк йому тоді писав, і врешті-решт він повернув. І до цього часу цей клейнод зберігається в адміністрації президента у відповідному відділі.

– Між іншим, згадав такий приклад. Рада Білоруської Народної Республіки так і не передала новій білоруській владі після 1991 року своїх регалій.

– До речі, у своїй промові 22 серпня 1992 року Плав’юк, серед іншого, згадав, що за прикладом інших колишніх поневолених народів, які поновили свою державність, ми передаємо.

– Можливо, те, що в Білорусі такої символічної передачі не відбулося, це теж мало опосередкований негативний вплив на подальший розвиток подій у цій країні.