Феномен Судоплатова. Чи достатня в Україні протидія «русскому миру»?

(Рубрика «Точка зору»)

Нещодавно в інформаційному просторі з’явилася, здавалося б, непримітна новина: росіяни планують створити в окупованому Мелітополі так званий «Центр юнарміської підготовки». Власне, в разі реалізації такого задуму, це буде перший такий центр на нещодавно Росією окупованих територіях України. Ця установа має виховувати українських дітей у проросійському дусі, здатних зі зброєю в руках воювати за «российское отечество».

Чи випадково, що такий центр хочуть створити в Мелітополі?

Окупаційні російські сили «призначили» це місто центром окупованої ними частини Запорізької області України, яку, начебто за їхньою конституцією, включили до складу Росії.

Знайшлися люди, які пішли на співпрацю з окупантами. Звісно, мотиви для цієї співпраці з окупантами у всіх різні.

Зараз на окупованих територіях створені такі умови, що людина, яка не взяла російський паспорт, практично не може існувати. Вона не матиме роботи, не зможе займатися бізнесом, отримувати медичну допомогу, здійснювати поїздки і так далі і таке подібне. Навіть не можна поховати людину, якщо вона не має такого паспорта. Тому чимало людей змушені брати такі паспорти.

Але є частина людей, яка свідомо йде на співпрацю з окупантами, керуючись мотивами меркантильними. Їм обіцяли високі зарплати в окупаційних установах, кар’єрний ріст. Зрештою, серед них є «ідейні», отруєні російською пропагандою. І, схоже, рівень цього отруєння дуже високий.

Зовсім недавно довелося мені поспілкуватися із одним чоловіком із Запорізької області, який, перебуваючи на окупованій території, був схоплений феесбешниками й зазнав катувань «на підвалі».

Не називаю його імені, оскільки його родичі й далі лишаються на окупованих територіях. Однак мене вразила фраза, сказана цим чоловіком: «Я не думав, що росіяни такі нелюди. Раніше вони були інші». Але чи це так?

Не будемо вести мову про окремих росіян. Бо треба дивитися на дії російської влади.

Пригадаймо Валуєвський циркуляр, Емський указ, масові розстріли киян армією Михайла Муравйова в лютому 1918 року (тоді навіть київськими вулицями їздив броньовик з написом «Смерть українцям»)… Цей список можна продовжувати. І чи не найстрашнішим у цьому списку – Голодомор-геноцид. Але про це в нас забувають.

Звісно, російська армія не збираються вбивати на окупованих територіях усіх українців. Нищать і катують вони людей, які мають українську свідомість. Для них цікаво зробити із «людського матеріалу» «своїх людей», таких собі запроданців. На це працюють різні структури, передусім Російська православна церква (РПЦ). Працюватиме й «Центр юнармійської підготовки», якщо такий створять.

Чи дасть це ефект? Історія й практика показує: на жаль, дає.

Феномен Судоплатова

Одним із яскравих прикладів ідейного запроданства серед українців є фігура відомого радянського шпигуна-терориста Павла Судоплатова, який, до речі, народився у Мелітополі. Він займав високі посади в радянських спецслужбах, працював під безпосереднім керівництвом Лаврентія Берії, зустрічався із Сталіним і виконував його доручення.

Павло Судоплатов (1907–1996) – керівник радянських закордонних диверсійних спецслужб. Брав безпосередню участь у розробці та виконанні гучних політичних убивств опонентів сталінського режиму та радянської влади

Саме під керівництвом Судоплатова було здійснено низку резонансних терористичних актів, зокрема:

• вбивства керівника ОУН Євгена Коновальця,
• одного з провідників українізації у 1920-х роках Олександра Шумського,
• мукачівського греко-католицького єпископа Григорія Ромжі,
• а також вбивство керівника УПА Романа Шухевича.

Сам же Судоплатов ще в сталінські часи міг стати репресованим, проте тоді йому пощастило. Однак після того, як у 1953 році арештували Берію, ця чаша не минула і його.

Близько 15 років Судоплатов перевірив на собі «чарівність» радянських в’язниць, ставши інвалідом. Він бачив, як функціонує репресивна система в СРСР. Навіть у нього зустрічається розуміння того, що вона має свої корені в історії Росії – ще десь із часів Івана Грозного.

Однак до останніх днів Судоплатов лишався радянською російською людиною й вважав, що Захід – це смертельна загроза для Росії.

І все ж, у останні роки життя він написав мемуари «Розвідка й Кремль», де розповів чимало «чекістських таємниць».

Цікаво, що ця книга вперше, в 1994 році, була опублікована на Заході англійською мовою, а вже пізніше – в Росії російською мовою.

Судоплатов був українцем, добре володів українською мовою. Бо ж якою мовою він спілкувався з Євгеном Коновальцем, якого вбив?

Перша шпальта газети «Свобода» про вбивство Євгена Коновальця. Він був убитий 23 травня 1938 року в Роттердамі, Нідерланди. Виконавцем замаху став агент радянської служби зовнішньої розвідки Павло Судоплатов

Зрештою, ідентифікував себе як українця. Проте мало хто завдав стільки шкоди українському рухові, як цей українець. Власне, боротьба з цим рухом була одним з найважливіших епізодів у його бурхливій діяльності.

Чи не муляло Судоплатова те, що він, українець, знищує українців? Виявляється, муляло.

Але він знайшов для цього виправдання. У згаданих мемуарах Судоплатов дає зрозуміти, що боровся із «несправжніми» українцями, які перебувають під західним впливом і зорієнтовані на Європу – і культурно, й політично.

Справжній українець, на його думку, має бути зорієнтований на Росію й вірою та правдою служити радянській владі.

Чи не таких мелітопольців-судоплатових збираються виховувати в мелітопольському «Центрі юнармійської підготовки»?

Кому потрібен російсько-радянський тип українця?

Та справа не лише в цьому «центрі». Саме тип російсько-радянського українця, представленого Судоплатовим, формувався не лише в СРСР, а й після розпаду цієї імперії.

І формувався не тільки в Російській Федерації на українських етнічних територіях, наприклад на Кубані, де люди спілкуються на так званій балачці, власне майже чистій українській мові, а й на теренах незалежної України.

Бо хіба не такий тип українця формувала так звана Українська православна церква (УПЦ), насправді філія Російської православної церкви. І при цьому в Україні надавалися УПЦ (МП) різноманітні привілеї і яка в усій красі показала себе в умовах нинішньої російської агресії?

Київ, Києво-Печерська лавра, 27 липня 2013 року. Московський патріарх Кирило (ліворуч), президент Росії Володимир Путін (другий зліва), а напроти учасники синоду УПЦ (МП), серед яких митрополит Онуфрій (другий справа)

До речі, у нас ніяк не можуть припинити діяльність цієї організації. А тим часом на окупованих Росією територіях, зокрема і в Запорізькій області, припиняють діяльність храми Православної церкви України (ПЦУ), а її духовенство зазнає переслідувань. Але облишимо церковні питання.

Хіба за часів незалежності влада України в догоду владі російській не культивувала витворений Сталіним та його ідейними прислужниками культ «великої вітчизняної» з помпезними святкуваннями «дня побєди», шануванням різних «пам’ятних місць» «великої вітчизняної»?

Особливо процвітало це «побєдобєсіє» в Криму, а також на сході й півдні України.

І хіба це й російська радянщина не знаходили відображення в шкільних програмах з історії, літератури?

Бо ж навіть довгий час у наших школах вперто вживався термін «велика вітчизняна» замість Друга світова.

Український письменник Улас Самчук (1905–1987). Світлина 1949 року

Або, хіба далі не використовується на шкільних уроках української літератури літературний канон, створений в основному за радянських часів, де чільне місце займають радянські українські письменники, а ось нерадянські письменники ХХ століття опинилися в ролі пасинків?

Наприклад, до сьогодні так і не вивчається в школах творчість одного з кращих українських прозаїків ХХ століття Уласа Самчука, який був «викинутий» зі шкільних програм за часів президента Віктора Януковича.

І в результаті маємо масу «судоплатових – українців» у вищих сферах влади Росії, які підтримують Путіна, українців, які, будучи діячами культури, підтримали російську агресію в Україні (один Володимир Бортко чого вартує!), не кажучи вже про українців, які служать у російській армії й воюють проти України.

І це не лише етнічні українці, які народилися в Росії, чимало є й таких, які народилися на українських теренах і мають тут родичів. А ще є й колаборанти, які не замислюючись пішли служити російським окупантам.

Звісно, не можна казати, що в нас нічого не робилося для того, щоб не допустити формування таких собі новітніх «судоплатових». Робилося.

Але робилося запізно – переважно після 2014 року й окупації Росією Криму та розв’язання нею війни на Донбасі.

Особливо це почало давати про себе знати в 2016 році, коли почався процес докомунізації. Інше питання – чи достатньо для цього робиться? І наскільки ефективно здійснюється протидія російській пропаганді й «русскому миру»?

Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода