Історії «в’язнів Кремля» – незаконно утримуваних Росією або підконтрольними Росії бойовиками українських громадян – Радіо Свобода публікує у співпраці з Центром громадянських свобод у рамках кампанії #PrisonersVoice.
Полон, незаконне затримання, незаконний арешт...
З обшуками ФСБ приходить на світанку. Вже не вперше кримчани, які стали в'язнями російської влади, згадують у своїх розповідях саме цю деталь. Сім'я спить, потім чує удари і ламання дверей. Як правило, після цього когось із родини забирають до в'язниці.
Аліє, дружина одного з фігурантів справи «Хізб ут Тахрір» (організації, визнаної терористичною в Росії), який тепер перебуває у СІЗО російського Ставрополя, каже: «Терористи – це «забарвлення», яке намагаються надати людям, які хоча б якось проявляють себе в житті і є активними».
Роман Біленький
«Якось ми дуже поспішали й вирішили проїхати одну зупинку тролейбусом, хоча завжди ходили там пішки. Роману ще й трьох років не було, він сидів у мене на боку, як мавпочка, і дуже прискіпливо на мене дивився. Я його запитала: «Ромчик, що таке?» А він супиться і каже: «Ти чому не компостуєш талон? Наша держава така бідна, а ти не платиш за проїзд». Я розумію, що ми вдома щось говорили, але мала дитина сама все склала докупи – що потрібно платити за проїзд, щоб держава мала зиск», – згадує Людмила Біленька, матір бійця добровольчого батальйону «Азов» Романа Біленького, який з серпня 2014 року вважається зниклим безвісти.
Роман Біленький
«Не знаю, може, це гени – у нас в родині дуже багато людей поклали життя за Україну, – говорить Людмила. – Коли почалася війна, я знала, що Роман буде одним з перших, хто на неї піде, я тоді страшенно злякалася, просила його поїхати до родичів у США чи Канаду. А він сердився і відповідав: «Де родився, мамо, там і пригодився». Він з дитинства був дуже патріотичним, рішучим і безкомпромісним».
Роман народився у Києві 1 серпня 1987 року. За фахом – юрист, спеціалізується на господарському праві. Працював завідуючим продовольчого складу Київської обласної клінічної лікарні. Брав участь у подіях на Майдані, був несправедливо заарештований за це 28 листопада 2013 року. У квітні 2014-го допомагав військовим і добровольцям як волонтер, а вже на початку літа приєднався до добровольчого батальйону «Азов». Мав позивний «Рамзан».
«Прийшов і каже: «Мамо, я йду воювати». Я промовчала, а батько йому сказав, що це ж може бути не тільки смерть, а й полон. А Роман відповів, що завжди матиме при собі гранату на цей випадок», – розповідає Людмила Біленька.
27 серпня 2014 року біля села Роза Люксембург у Донецькій області троє бійців «Азову» – Роман Біленький, Максим Худан і Микола Самофалов – зникли безвісти. Не повернулись із завдання.
«Роман зателефонував мені 27 серпня вранці, сказав, що не може довго говорити, що набере мене ввечері. Але так і не подзвонив. Ми домовлялися, що я йому не телефонуватиму, він сам дзвонитиме, коли буде можливість. Тож я чекала. Але наступного дня він теж не подзвонив. І наступного. Вже згодом ми дізналися, що 27 серпня 2014 хлопці поверталися із завдання, але потрапили у засідку, їхній автомобіль обстріляли», – згадує Людмила.
Коли 3 вересня 2014 року російський телеканал «Царьград» опублікував відеозапис допиту Максима Худана, усі зрозуміли: хлопці – у полоні. До цього всі сподівалися, що вони скоро повернуться.
«В «Азові» мені сказали, що це дуже сильна група. Перед цим вони були на завданні у Донецьку, заходили углиб міста, їх так само не було дуже довго, але вони повернулися, привезли пораненого товариша і зібрали важливу інформацію, – розповідає матір бійця. – Одразу ж «Азов» почав домовлятися про обмін чи викуп наших хлопців з полону. Але раптом та сторона припинила будь-які перемовини».
Роман Біленький
Людмила Біленька разом із друзями та побратимами Романа почала власні пошуки сина. У вересні їй зателефонував невідомий чоловік і сказав, що Роман лежить в лікарні в Донецьку з пораненням у голову. Потім з’явилася інформація, що син перебував на лікуванні в госпіталі Ростова-на-Дону, що потім його знову повернули до окупованого Донецька. Також була інформація, що, можливо, Романа судили в Росії і зараз він відбуває покарання десь на її території.
«Я шукала через усі можливі канали, намагалася підключити родичів з Росії, – розповідає Людмила Біленька. – Через власні канали хлопці перевіряли інформацію, про можливе перебування Романа в Чечні. У нас є усі підстави вважати, що Роман – у полоні, що він живий. Збігу ДНК теж не було».
Людмила розповідає, що нещодавно отримала з Офісу омбудсмена листа, що Романа Біленького рекомендовано включити до списків на обмін. «Може, це допоможе дізнатися, де він і що з ним, – говорить матір бійця. – Кілька місяців тому я зверталася в СБУ, де мені сказали, що мають відео, яке підтверджує, що Роман – у полоні. Але, на жаль, його місце перебування залишається невідомим».
Людмила Біленька розповідає, що ці шість років життя без сина і без можливості дізнатися, де він і що з ним, – взагалі складно назвати життям.
«Я дуже боялася, що мого сина катують. Десь подивлюся репортаж чи прочитаю щось про якісь жахливі речі й мені здається, що це роблять з моєю дитиною. Я тоді просто не знаходила собі місця, втрачала розум, думала, не справлюсь з цим, – згадує Людмила. – Аж потім мені переказали слова іншої мами, чий син теж у полоні: «Я знаю, що мій син не у руках ворожих, він – у руках Божих». І зараз, коли на мене нападає страх, я швидко згадую ці слова і прошу Бога, щоб він уберіг мою дитину від катування, щоб мій Роман витримав усі випробування».
Людмила розповідає, що у ці тяжкі часи їй дуже допомагають рідні, друзі та колеги. А ще – робота і допомога іншим. «Коли допомагають тобі, то й ти маєш допомагати тим, хто цього потребує. Поруч люди, які не дають мені впасти, не дають мені втратити надію, – говорить вона. – У мене старенька мама, яка тяжко хворіє і майже не ходить. Але вона так відчайдушно змагається зі смертю, бо поставила собі за мету – дочекатися Романа».
«Байдужість – страшна річ. Саме з провини байдужих людей часто стаються жахливі речі. Я завжди намагалася вчити своїх дітей бути небайдужими. Кривдять тварину – заступися, кривдять людину – заступися, хтось потребує допомоги – не пройди повз. Ми все втратимо, якщо не зробимо наше суспільство небайдужим, – говорить Людмила Біленька. – А підписання цієї петиції – прояв небайдужості кожного з нас. Людина, яка пішла захищати свою землю від ворога, захищає і кожного з нас. І якщо сьогодні не захистити цих людей, то згодом не буде нікого, хто б захистив нас».
Центр громадянських свобод створив петицію із закликом до ООН, Ради Європи, Європейського союзу, ОБСЄ, а також держав, які беруть участь у цих організаціях, вплинути на Росію задля звільнення в’язнів, захистити їх від катувань, надати меддопомогу, а також відкрити доступ на територію Криму і ОРДЛО міжнародним міжурядовим організаціям і гуманітарним місіям. Також правозахисники оголосили про набір волонтерів кампанії #PrisonersVoice.
Енвер Мамутов
«Діти не розуміють, чому їхній батько – ідеал і приклад для наслідування – у в'язниці. Вони знають, що в тюрмах перебувають погані люди, а їхній батько нічого поганого не зробив. Це все дуже важко і для дітей, і для всієї родини, – розповідає Аліє Мамутова, дружина політв’язня Енвера Мамутова, фігуранта так званої бахчисарайської групи у «справі Хізб ут-Тахрір».
Енвер Мамутов народився 28 серпня 1975 року в Узбекистані. Там же закінчив школу і будівельне училище за спеціальністю «муляр-штукатур». У 1994 році родина Енвера повернулася в Крим і оселилася в Бахчисарайському районі, у селі Вікторівка.
Енвер Мамутов
«Він був одним із перших організаторів дитячих свят у Криму – ще з 2006-го. Влаштовував свята для дітей в районі мечеті. Діти радіти, стрибали на батутах, їли солодку вату, морозиво», – згадує Аліє Мамутова.
Розповідає і про інші яскраві спогади, пов’язані з Енвером. Найперший – коли його родина прийшла знайомитися з її родиною. Тоді у розмові мама Енвера і мама Аліє виявили, що їхні діти народилися в один день – 28 серпня, тільки з різницею в 11 років. «Це перша найяскравіша подія, яка сталася під час нашого знайомства. Я тоді ще не думала, що вийду заміж за Енвера. Ми просто знайомилися, спілкувалися. А після цього хороших подій було ще дуже багато», – говорить Аліє.
Син Енвера Мамутова, 2016 рік
Вона згадує, як їхній з Енвером старший син, коли йому було три роки, потрапив до лікарні. Хлопчику треба було поставити катетер, і він був сильно наляканий. «Тоді Енвер дав йому такі напутні слова: «Будь мужнім, ти ж чоловік, ти повинна бути хоробрим». І це надихнуло дитину. Наступного дня він показує вазофікс на руці й сказав: «Бачиш, тату, я вже не боюся», – розповідає Аліє.
Аліє
Енвер Мамутов – батько сімох дітей. У першому шлюбі у нього народилися син і донька, у другому – з Аліє Мамутовою – ще три сини і дві доньки. Наймолодшій доньці Енвера – Самірі – не було і двох місяців, коли його заарештували.
12 травня 2016 року російські силовики увірвалися до будинку Мамутових. «Була шоста ранку, я прокинулася, бо Енвер поруч здригнувся. Після цього почула грім – у нас стояли залізні ворота, їх вибили. До нас увірвалися близько 15 осіб, дехто був у камуфляжному одязі, дехто – у цивільному, – згадує той день Аліє Мамутова. – Я не бачила всього, що відбувалося, тому що перебувала в кімнаті із півторамісячним немовлям. Був обшук, люди у камуфляжному одязі, у масках і зі зброєю налякали сплячих дітей. Вони шукали зброю, наркотики, вибухові речовини, заборонені предмети. І після п’яти години обшуку Енвера заарештували, а слідчий сказав, що мого чоловіка звинувачують у тероризмі…»
Енверу Мамутову інкримінують «участь у діяльності терористичної організації» і «приготування до насильницького захоплення влади організованою групою за попередньою змовою».
Як і у випадку з іншими кримськими татарами, затриманими окупаційною владою, його звинувачують у причетності до міжнародного ісламської партії «Хізб ут-Тахрір», що легально діє в Україні та більшості країн світу, але заборонена в РФ як «терористична».
Your browser doesn’t support HTML5
Найбільша справа політв'язнів у Криму | Крим.Реалії
Протягом п’яти діб після обшуку і затримання Енвера дружина і адвокат не могли встановити його місце перебування. «Ми його шукали п'ять днів, поки адвокату не вдалося з'ясувати, що Енвер перебуває у сімферопольському СІЗО. І лише тоді ми змогли передати йому продукти, одяг, щось для життя», – згадує дружина політв’язня. Вона розповідає, що Енвер 78 днів провів в одиночній камері, що прирівнюється до тортур, і що на її чоловіка в ув'язненні чинили сильний моральний тиск, його змушували визнати свою провину і зізнатися у тероризмі.
«Він їм відповідав: «Я ні в чому не винен, я нічого не робив», а йому погрожували, кричали: «Ми знаємо, де живе твоя сім'я», – розповідає Аліє.
22 травня 2018 року Енвера Мамутова разом з іншими фігурантів бахчисарайської групи «справи Хізб ут-Тахрір» етапували до СІЗО у російському Ростові-на-Дону. А 24 грудня того ж року Північно-Кавказький окружний військовий суд виніс вирок Енверу – 17 років колонії суворого режиму.
Після подачі апеляції Верховний Суд Росії скоротив термін ув’язнення Енверу на три місяці – до 16 років і 9 місяців.
«Людям просто плюнули в обличчя. Людям, які нічого протизаконного не зробили, скоротити термін на три місяці… Це варварство», – говорить дружина політв’язня.
У вересні 2019 року Енвера Мамутова етапували до колонії суворого режиму №11, що у Ставрополі. Правозахисний центр «Меморіал» визнав його політв’язнем.
В ув’язненні, розповідає Аліє Мамутова, в Енвера загострилися хронічні захворювання. Він має хронічний гайморит і проблеми з нирками. До цього – через погані умови утримання – додалися і проблеми з колінними суглобами.
«В лютому 2020 року я була на побаченні з Енвером. Слава Богу, сильних погіршень здоров'я немає, але у нього є хронічні захворювання, які потрібно не запускати і лікувати. Я відправляла йому ліки. Йому наче надають медичну допомогу у колонії, якщо є така необхідність. На відміну від СІЗО, де медичну допомогу практично ніколи не надають», – розповідає Аліє.
Your browser doesn’t support HTML5
Російські силовики провели обшуки в будинках кримчан. Кадри з місць подій (відео)
Говорить, що Енвера подали у списки на обмін. «Але наскільки дана процедура буде ефективною, поки сказати не можемо», – додає вона.
Аліє вкотре наполягає, що її чоловік, як і інші фігуранти «справи Хізб ут-Тахрір», ні в чому не винен. «Наші чоловіки ніякі не терористи, це просто «забарвлення», яке намагаються надати людям, які хоча б якось проявляють себе в житті, є активними, – говорить дружина в’язня. – Звісно, боротися поодинці – важко. Велике благо в тому, що наш народ такий згуртований, що кожен підтримує і проявляє солідарність, всіляко допомагає – і продуктами харчування, і одягом, і фінансовою підтримкою. Це і допомога з передачами хлопцям в СІЗО і колонії. Тому що їздити за 800 кілометрів, щоб зробити передачку, мені дуже важко, потрібно надовго залишати дітей. Багато хлопців взяли на себе таку відповідальність, сказали: «нічого не робіть, не їздіть, ми будемо їздити – ваші чоловіки не залишаться голодними, не переживайте». Народ приходить і простягає руку допомоги. Це нас підбадьорює і дає надію, змушує рухатися далі, бо ми не залишилися одні у своїй біді».
«Ні в чому не винних людей звинувачують і садять до в'язниць. Це дуже важко для сімей, які втрачають опору. Це дуже болісно для дітей, які не бачать своїх батьків, – говорить Аліє Мамутова. – Я би хотіла подякувати за велика підтримку не тільки в Криму, але і за його межами. Подякувати за цю солідарність. За те, що люди не вірять в ці звинувачення. Це проявляється в різних акціях, які проходять в Україні. Це проявляється в тих листах з України, які отримують політв'язні в СІЗО і в колоніях. Це велика підтримка для наших хлопців».
Іван Яцкін
«Батько – моя найближча людина, він є усім для мене. З ним я могла порадитися, поговорити на будь-які теми, між нами не було жодних таємниць. І хоча я живу у Львові, а батько жив в Криму, – ми спілкувалися щодня. А зараз у мене цього немає, – розповідає Катерина Яцкіна, донька кримського в’язня Івана Яцкіна. – У нас з батьком був міцний зв'язок. 16 жовтня 2019 року, коли його затримали в Криму, я це відчула: прокинулася вночі і зрозуміла – щось сталося».
16 жовтня 2019 року російські спецслужби затримали в окупованому Криму Івана Яцкіна. У той же день суд в Сімферополі обрав йому запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, його етапували до Москви в СІЗО «Лефортово», де він перебуває досі. 11 червня 2020 року Лефортовський районний суд Москви залишив українського політв'язня за ґратами ще на два місяці – до 16 серпня.
Іван Яцкін
Івана Яцкіна звинувачують у тому, що він нібито передавав Україні відомості, що становлять державну таємницю РФ (ст. 275 Кримінального Кодексу РФ). Деталі справи – невідомі, вона проходить під грифом секретності. Івану Яцкіну загрожує до 20 років позбавлення волі. Він своєї вини не визнає.
«Його затримали вранці, а вже в обід був суд і ввечері його відправили в «Лефортово». Але ми два місяці не знали, де він і що з ним. Дружина батька писала в головне управління ФСБ, але протягом двох місяців не було жодної відповіді. А тоді таки прийшла – що він в «Лефортово», – розповідає донька політв’язня.
Іван Яцкін – уродженець села Войкове Первомайського району АРК. Має юридичну освіту, останні кілька років працював різноробом, багатодітний батько. Наймолодша дитина народилася вже після арешту Яцкіна.
«Близько шостої години ранку співробітники ФСБ провели обшук у батька вдома, а також в домі моєї двоюрідної сестри. Там увесь дім перевернули, а от в домі, де жив батько, – в селі Добре Сімферопольського району, – обшук провели толерантніше, тому що там були маленькі діти. – розповідає Катерина Яцкін. – Мій батько не був готовий до всього цього. Спочатку у нього був державний адвокат, а тоді дружина батька Гульнара домовилася з адвокатом Миколою Полозовим. На жаль, зараз є проблема з оплатою послуг адвоката – держава поки не виплачує матеріальну допомогу, певне, через карантин, і в нас вже є борги».
Після першої зустрічі з Іваном адвокат Микола Полозов написав на своїй сторінці у фейсбуці: «Для мене абсолютно очевидно, що він є патріотом України і він дуже розраховує на підтримку українського суспільства і держави його самого і його близьких».
Катерина Яцкіна розповідає, що батько не піддавався фізичним катуванням, натомість на нього чинили психологічний тиск. Крім того, Іван Яцкін має хронічні хвороби і потребує спеціальної медичної підтримки, якої він у СІЗО не отримує.
«У батька є хронічні хвороби, зокрема, тромбофлебіт. Він не може перебувати в таких умовах, як зараз. Кожні пів року батько робив низку обов'язкових процедур, лежав в стаціонарі. А зараз це неможливо. Йому була призначена операція, але його затримали й він не зміг на неї потрапити. Зі слів адвоката, зараз батько в задовільному стані. Це все, що відомо», – розповідає Катерина.
Адвокат Микола Полозов говорить, що, незважаючи на інформацію про спалах COVID-19 у СІЗО, особливих протикоронавірусних заходів у «Лефортово» не проводять. Ув’язненим видають одну марлеву пов'язку на день і раз на тиждень миють камеру з хлоркою.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Офіс президента готує найбільший із 2014 року обмін: деталі
За останніми даними Служби безпеки України, на окупованих російськими гібридними силами територіях Донбасу позбавлено волі 214 людей. Щодо утримуваних безпосередньо на території Росії та в окупованому Криму, то за даними уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Людмили Денісової, їх від 113 до 115.
У списку Кримськотатарського ресурсного центру значаться 86 кримських політв’язнів. Такі ж цифри – у Кримської правозахисної групи. А член Ради правозахисного центру «Меморіал» Сергій Давідіс повідомив, що у списку їхнього центру перебуває 315 осіб, 59 із яких – кримчани.
МЗС України констатує, що протягом останнього року Україні вдалося провести три успішних етапи звільнення утримуваних осіб і повернути з російських в’язниць понад 130 громадян України. Проте питання звільнення утримуваних Росією за політичними мотивами громадян України і надалі залишається актуальним, передусім у контексті тривалих репресивних практик на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим і Севастополя, а також на території самої Росії, мовиться в повідомленні.
Більше історій про незаконне позбавлення волі та катування людей проросійським гібридними силами за період із 2014-го року – читайте тут: