«День починається із СМС «Ви живі?»: українські скелелази про Олімпіаду і війну

Євгенія Казбекова та Ярослав Ткач – перші українці, які виступили на Олімпійських іграх у скелелазінні. Попри те, що цей вид спорту потрапив до програми Ігор ще у 2020 році, але українські скелелази до Токіо не змогли потрапити. Тож Париж став дебютом «синьо-жовтих». Про підготовку до Ігор, підтримку міжнародної федерації та особливу важливість виступів, коли в Україні війна – ексклюзивно в інтерв'ю для Радіо Свобода.

Ярослав Ткач – перший українець, що виступив на Олімпійських іграх у скелелазінні на швидкість серед чоловіків

– Як почали займатися скелелазінням?

Ярослав Ткач: Я в дитинстві навіть не знав, що в моєму місті є така секція, які там умови для тренування. Просто йшов з батьком записуватися на танці, але, як часто трапляється – зустріли знайомих, вони запросили перевірити свої сили в іншій секції. Прийшов, сподобалося, залишився.

А як могло не сподобатися? Усі діти в дитинстві лазять, забираються на висоту, долають якісь перешкоди, а я міг це робити цілком законно (сміється – ред.). Затягнуло.

Євгенія Казбекова: Сімейна історія (сміється – ред). У мене батьки – професійні скелелази, виступали на Кубках світу, світовій першості. Бабуся і дідусь також займалися цим спортом. І я завжди мандрувала з дорослими на всі змагання. Мені так подобалася ця атмосфера, що я у 8 років заявила – буду також з вами тренуватися. Взагалі не пам’ятаю себе без скелелазіння.

Євгенія Казбекова

– Батьки-тренери – це плюс чи мінус?

Казбекова: Плюс. Бо вся сім’я мене прекрасно розуміє. Вони знають, через що я проходжу. У них є досвід, який мені можна передати.

Але, звичайно, коли я була тінейджером, то це було щось неможливе для мене: бо хотіла, щоб поруч були батьки, а не тренери. А в них – інше бачення, таке собі поєднання і тренера, і батьків. І дуже багато було непорозумінь, сварок.

Зараз – я щаслива, що тато завжди поруч. Він – мій тренер і у нас дуже гарні відносини.

– Виступати та вигравати в час, коли війна в країні. Як це психологічно взагалі?

Ткач: Важко. Але такі перемоги важливі й незабутні. На початку повномасштабного вторгнення ми виступали на Всесвітніх Іграх і я там виборов третє місце.

Була дуже складна підготовка – через війну, я ще й останнім виборов ліцензію на Ігри, бо коли зрозумів, що у мене бронзова нагорода – це…Неможливо це просто передати. Дуже важлива нагорода для мене.

– А в Україні є можливість взагалі тренуватися зараз?

Ткач: Єдина стінка, яка раніше була тренувальною для українських скелелазів, знаходиться в Одесі. Враховуючи, як місто часто потрапляє під обстріли, самі розумієте, готуватися важкувато. Ще стіну відкрили в Києві – її побудували незадовго до повномасштабного вторгнення. І ми там іноді тренуємося. І от на минулому тижні збудували стінки в Кропивницькому.

Останні півтора місяця я провів в Польщі. Тут чудова база, нас завжди добре приймають, допомагають, підтримують. І більшість топових команд тренуються саме тут.

Євгенія обрала складність та болдеринг, бо в цих дисциплінах більше можливостей і різноманітності

Казбекова: Два роки живу в США. Там тренуюся. В Україні залишаються бабуся і дідусь. Постійні новини з Дніпра дуже впливають на тренувальний процес і на життя в цілому. У тебе постійно є стресовий бекграунд. І ти просто вимушений концентруватися на тренуванні іноді через силу. Але віримо, що все закінчиться нашою перемогою.

– У скелелазінні є три дисципліни: швидкість, болдерінг та складність. Як обирали свою «коронну» і чому саме її?

Ткач: Коли ти тільки приходиш займатися, то вчиш всі дисципліни. З часом вийшло, що швидкість у мене краще виходить. То сфокусувався повністю на ній.

Казбекова: Мені завжди не вистачало різноманіття у швидкості. І попри те, що моя бабуся та дідусь – тренери саме зі швидкості, пішла шляхом батьків – обрала болдер та складність. Там є місце креативності. Там можна «дати собі волю».

– Зі швидкістю – зрозуміло, хто був швидшим на дистанції, той і переміг. А як обираються найсильніші в інших дисциплінах?

Казбекова: Болдерінг – це серія максимально важких трас. Вони не дуже далеко від землі – десь чотири метри стінка з матами. І в тебе є 5 хвилин на те, щоб виконати болдер. Тобто можеш робити усе, що завгодно і використовувати купу спроб. Але ціль – долізти з найменшою кількістю спроб. Ти подолав одну трасу, відпочив, і до наступної. Загалом – чотири. Хто витратив менше спроб, той і переміг.

А в складності все ще простіше – хто заліз вище, той і виграв «золото». У тебе є шість хвилин і 15 метрів стінки. От твоє завдання – долізти до фінішу. А там, рухайся як хочеш, скільки хочеш. Єдине – за красу і грацію балів не додають (сміється – ред.)

Ярослав Ткач вже виступив на Олімпіаді, не зміг пробитися до чвертьфіналу

– Які країни є головними суперниками?

Ткач: Швидкість – Індонезія та Китай. Зараз ще під'єдналися американці, рекордсмен світу – теж звідти. Якщо болдерінг та складність, то там Японія та Китай.

Казбекова: У дівчат – Словенія, США і Японія. Думаю, що важливу роль грає саме інфраструктура. Тому що у Словенії існує програма, де в усіх школах є скелелазіння, як вид спорту. Як у нас – волейбол та баскетбол, у них – скелелазіння. Тобто там діти поринули в цей вид спорту з раннього віку, навіть, якщо вони не будуть займатися потім професійно, це популяризує, змушує всюди створювати скеледроми.

Чим більше людей займається, тим більше шансів, що там знаходитимуть таланти, «діаманти». В Японії, тільки в Токіо, понад 200 залів, де можна займатися скелелазінням.

Ярослав Ткач

– Як настроюєтеся на змагання?

Ткач: Взагалі я люблю спілкуватися. Якщо ти постійно сам у своїх думках, то це дуже складно. Але за дві години перед стартом важливо, щоб мене вже ніхто не чіпав – налаштовуюся. Зазвичай – на нагороду. Завжди представляю, що буде перше місце, медаль. Але щодо виступів, то кажу собі – важливо, зробити все так, щоб отримати задоволення. Якщо не будеш давити на себе, покажеш свій стабільний час і зробиш все технічно, то високий результат буде.

Казбекова: Завжди кажу собі, що важливо показати свій максимум - зробити це з правильними думками, мотивацією.

Для мене олімпійський виступ дуже багато значить. Адже це світові змагання. Чим краще я виступлю, тим більше уваги буде. А якщо буде більше якщо більше уваги, я зможу і розповісти пресі, що відбувається в Україні й заохотити донатити. Це реально важлива місія.

Ткач: Ми розуміємо, що представляємо свою країну. Додатково себе мотивувати нікому тут не треба. Всі викладатимуться.

Українці вже стартували на Олімпіада-2024. Ярослав Ткач у швидкості поступився в 1/8 фіналу 0.01 секунди французькому спортсменові Бассі Мавему. Євгенія Казбекова після болдерингу посідає 14-те місце в кваліфікації, але попереду ще другий етап – складність.

– Уявіть, що вам треба виділити один удар по рідному місту, щоб показати все жахіття дій Росії. Щоб ви розповіли іноземцям?

Ткач: В Кременчуці – коли ударили ракетою в торговельний центр у червні минулого року. Тоді загинула 21 людина.

Казбекова: У моєму рідному Дніпрі так багато історій, коли російська ракета попала у цивільний будинок і там загинули люди. Це жах.

Мій день починається з повідомлень рідним та друзям: «Ви живі?» Ракета і біля моєї квартири падала, на стадіон, спортивні майданчики, дитячі садочки. Але росіянам байдуже. Вони продовжують вбивати нас.

Я б дуже хотіла свої виступи присвятити бабусі й дідусю. Вони залишаються в Дніпрі. Тренують там діточок. Я розумію їх вибір, я поважаю його. Вони могли б виїхати, вони так само сумують і хочуть бачити нашу родини, але вирішили, що вони зараз важливі в Дніпрі. І я неймовірно ними пишаюся.

Міжнародна федерація зі скелелазіння підтримала Україну і заборонила виступати російським спортсменам

– До речі, у вас одна з небагатьох федерацій, яка не повернула росіян та білорусів у спорт. Як вам це вдалося?

Казбекова: У нашій міжнародній федерації чітка позиція: вони визнали Росію агресором та вилучили усіх спортсменів у лютому 2022.

І коли МОК дав дозвіл на допуск російських атлетів, то українська федерація проводила десятки зустрічей і писали листи, щоб ніяких нейтральних спортсменів не було.

Я виступала перед нашими іноземними колегами й розповідала про те, що Росія коїть в моїй країні, які наслідки цієї війни, скільки наших спортсменів вже ніколи не матимуть шанс поборотися за нагороди, бо Росія їх вбила.

І міжнародна федерація нас почула, вона не дозволила брати участь у відбіркових росіянам і вони не виступають на Олімпіаді. Відверто це полегшення, бо бачити їх обличчя на змаганнях – не маємо жодного бажання.

– Що у вас із планами після Олімпіади?

Ткач: Ми б із задоволенням одразу б пішли на відпочинок, але в нас – в кінці серпня буде чемпіонат Європи й Кубок світу.

Останній – відбір на інші головні старти чотириріччя (сміється – ред.). Так сталося, що скелелазіння є і в програмі Олімпіади, і Всесвітніх Ігор – такого собі аналогу з неолімпійських видів. І щоб збірна туди відібралася, нам треба виступити ще на цьому Кубку Світу.

Це дуже важливо для рейтингу, бо ми зараз десь на восьмому місці, а щоб точно відібратися треба бути п’ятими. Тому ще не завершили олімпійський цикл, але вже вриваємося в неолімпійський.

– Наскільки складно це: сьогодні ви виступаєте на Олімпіаді, через рік на Всесвітніх іграх.

Казбекова: Це і є спортивне життя (сміється – ред.). У нас воно не закінчується. Сьогодні ти змагаєшся тут, а вже завтра у тебе нова ціль, нові старти, новий тренувальний процес. І я вдячна, що в мене стільки шансів на це неймовірне життя, стільки різноманітних змагань.

«Російських легкоатлетів у спорті не буде»: бронзова призерка Олімпіади Геращенко (відео)