В Україну повернули чотирьох дітей з Казахстану: що про них відомо?

Рідних братів та сестричок віком від 1,5 до 13 років вдалося повернути додому після майже двох років перемовин. Усі вони проживали в Казахстані, де сім'я знайшла прихисток після окупації Криму. Декілька років тому багатодітну маму позбавили батьківських прав. Після чого усіх хлопців та дівчат розділили і влаштували в прийомну сім'ю, дитячий будинок та центр підтримки сімей. Нині вони вже в Україні, тут їм знайшли нову родину.

Як вдалося повернути дітей? Що про них відомо? І скільки дітей українських біженців уже вилучили за кордоном? Про це проєкт Радіо Свобода «Ти як?» поспілкувався із головою Національної соціальної сервісної служби і представницею «Української мережі за права дитини».

Що відомо про дітей

До початку війни в Україні сім'я проживала на території Автономної Республіки Крим. Після 2014-го року, коли Росія окупувала півострів, родина переїхала до Казахстану, розповідає голова Національної соціальної сервісної служби України Василь Луцик. За його словами, усі вони мають українське громадянство. Інформації про батька дітей – немає.

Казахстанський суд позбавив маму батьківських прав, за словами посадовця, в грудні 2021-го року. І це перший такий випадок у цій країні, розповідає Луцик:

«В нас рішення суду немає, але швидше за все, оскільки казахстанське законодавство подібне до нашого, це – неналежне виконання обов'язків по догляду за дітьми. І, напевно, зловживання чи алкоголем, чи іншими речовинами. Після відібрання дітей розмістили в різні локації. Двох дітей помістили в прийомну сім'ю, старшу дівчинку – в центр підтримки сімей, це аналог нашого ЦСПР українського (центр соціально-психологічної реабілітації – ред.). І найменша дитина перебувала у дитячому будинку. Таким чином була складність всіх цих дітей зібрати в одній точці, тисячі кілометрів була відстань між місцезнаходженням дітей».

Голова Національної соціальної сервісної служби України Василь Луцик

Інформацію про цей факт служба отримала від українського посольства, а те, у свою чергу, від місцевих органів Казахстану. З того часу, каже Василь Луцик, соціальна сервісна служба співпрацювала з Міністерством закордонних справ, посольством щодо повернення чотирьох дітей. А також шукала в Україні обласну адміністрацію, яка готова прийняти дітей.

Нині найстаршій дитині – 13 років, середнім хлопчику і дівчинці – по три, а наймолодшому – півтора року.

«Дуже малі діти, тобто, було складно якраз їх повертати і велику сімейну групу завжди складно влаштувати в Україні у прийомні форми, – каже посадовець. – І тут була якраз проблематика, куди повертати цих дітей. Враховуючи те, що процес затягнувся майже на два роки, тобто, ви самі розумієте складність цього процесу: комунікація з владою Казахстану, з різними областями, де перебували діти, доведення того, що ці діти дійсно українські, Україна за них відповідає і готова їх повернути, юридичні моменти, щоб визначити, яка адміністрація буде зараз опікуватися дітьми, логістичні складнощі, щоб зібрати всіх дітей разом, поїхати за ними, привезти в Україну», – розповідає голова Національної соціальної сервісної служби.

Як і куди повернули дітей

Допомогти службі з поверненням дітей додому погодилися «Українська мережа за права дитини». Організація має досвід вивезення хлопців та дівчат з тимчасово окупованих українських територій, з депортації і з-за кордону, наприклад, з Польщі та Іспанії.

«До нас звернулися ще в лютому цього року, і ми готові були поїхати, але ми питали про те, куди будуть повернуті ці діти. Для нас дуже важливо, щоб ми не повертали цих дітей в заклади, розуміючи, що вони всі різного віку, і привезти їх сюди, влаштувати в інтернати різні – це також не вирішення питання. Оскільки це відповідає нашим цінностям, що діти мають виховуватися в сім'ях, плюс війна, ми зацікавлені повертати максимальну кількість дітей в Україну, ми не роздумували. Ми розуміли, що важливо дітей повернути, щоб вони були разом в сім'ї. Потім ми чекали на документи, певне підтвердження, не просто на рівні домовленості, а готовність, щоб люди, які приїдуть за дітьми, мали змогу забрати цих дітей офіційно, щоб передали документи цих дітей. І ми чекали достатньо довго, враховуючи, що в лютому звернулися, і тільки зараз, в липні, ми їх повернули», – каже голова правління ГС «Українська мережа за права дитини» та програмна директорка МБО «БФ «СОС Дитячі Містечка України» Дар'я Касьянова.

Голова правління ГС «Українська мережа за права дитини» Дар’я Касьянова

Супроводжували дітей дві фахівчині мережі. Їм довелося подолати майже чотири тисячі кілометрів. Зустріч з рідними братами і сестрами відбулася у столиці Казахстану місті Астана. З логістикою та харчуванням допомогла партнерська організація «SOS Children's Villages», розповідає Касьянова:

«Ми побачили, що тільки старша дитина розуміє трошки українську мову. А маленькі діти взагалі не спілкуються українською, вони спілкуються тільки казахською. Це, звичайно, було дуже складно – навіть заспокоїти дітей, тому що розуміли, що діти хвилюються. Старша дівчинка дуже допомогла. Хоча діти, насправді, дуже гарні».

Нині четверо дітей живуть у прийомній родині у Черкаські області. Ця сім'я вже має досвід виховання дітей-сиріт. За словами голови Національної соціальної сервісної служби України Василя Луцика, діти радо сприйняли нових сестричок та братиків.

«Якщо брати процедурно, то, напевно, було простіше ніж з іншими країнами, оскільки законодавство Казахстану схоже до нашого – і ми могли швидко налагодити комунікацію. Вони не ставили жодних перепон, крім забезпечення умов безпеки для дітей. Для Європи дуже важко пояснити, бо для них вся Україна – територія активних бойових дій. Для них що Закарпаття, що Донецька область, в принципі однаково небезпечні. Тому європейцям набагато важче пояснити якраз от особливості того, яка зараз обстановка в Україні», – зазначає Володимир Луцик.

Скільки українських дітей вилучили за кордоном

За даними Нацслужби, станом на кінець липня 2024-го в українців за кордоном вилучили 430 дітей. З них – 65 уже вдалося повернути. Інформацію про такі випадки Національна сервісна служба отримує як від дипломатичних українських установ, так і від самих родичів. Серед країн, де такі ситуації трапляються найчастіше, – Німеччина (122 дітини), Польща (39 дітей), Норвегія та Іспанія (по 20 дітей).

Діти, врятовані з депортації

«І тут різні причини. Може бути як незнання законодавства країни перебування нашими батьками, різний підхід, скажімо так, до виховання дітей в Україні і за кордоном. Наприклад, коли дитину голосно сварять на вулиці, коли дитину саму, наприклад, у віці до десяти років відправляють у школу, що в принципі в Україні звично, а в багатьох країнах Європи це заборонено. Але бувають також об'єктивні причини, коли є проблеми зі здоров'ям у батьків, тобто, в тому числі психічні розлади, тоді, звичайно, з метою забезпечення безпеки дітей їх вилучають, поміщають у місцеві сімейні форми чи інші заклади, які є в конкретній країні. А наше завдання – знайти тих родичів або законних представників, які готові поїхати, забрати дитину і в подальшому опікуватися», – каже Луцик.

Голова правління ГС «Українська мережа за права дитини» Дар'я Касьянова додає: «Коли йдуть перемовини про повернення дітей в складі закладів чи хтось помер – і ми намагаємось повернути дітей до родичів, то кожен раз ми відповідаємо, що це повернення в найкращих інтересах дитини, що це буде безпечно, що ми враховуємо і думку дитини, і дитина повертається в сімейне оточення, а не в стіни інтернату. Тому я розумію, що це – нелегкий кейс».

На думку Касьянової, Україна як держава має обов'язок не лише повертати своїх громадян додому, але й має розробити порадник для рідних, як діяти у таких ситуаціях. Адже, за її словами, часто родичі просто самі консультують одне одного у соціальних мережах:

«І вже на третій рік війни ми розуміємо плюс-мінус, де, в якій країні, який алгоритм вилучення дитини, повернення дитини, куди треба звернутися, хто може допомогти, якщо дитину вилучили із сім'ї, і за яких умовах це відбувалось. Тому що є випадки, коли дитину вилучили, а потім втрутились представники української влади, консульства – і з часом дитину повертають в сім'ю. Є випадки, коли не повертають, є випадки, коли вилучили дитину і влаштували її в прийомну сім'ю. Тому, я думаю, що просто ця робота має бути більш такою активною і видимою, щоб було зрозуміло: наприклад, в Німеччині – сюди звернутися, в Казахстані – сюди звернутися, у Грузії – сюди звернутися, як це має відбуватися, в консульстві має бути такий алгоритм. Але такої інформації не вистачає, тому що, на жаль, різні можуть бути ситуації».