Станом на квітень 2024 року у країнах Євросоюзу проживало 4,2 мільйони українських біженців – такі дані наводить Євростат. Крім цього, за даними Управління Верховного комісара ООН з питань біженців, понад пів мільйона українців отримали притулок у неєвропейських державах – США, Канаді, Ізраїлі та інших.
За тиждень після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, 3 березня 2022 року, Європейська рада схвалила директиву про тимчасовий захист для українців, які рятуються від війни. Документ надає право на проживання, соціальне забезпечення, медичну допомогу, право на роботу, доступ до освіти і банківських послуг, вільне пересування у країнах ЄС протягом 90 днів у 180-денний період після видачі посвідки на проживання.
Отримати посвідку на тимчасовий захист українцям можна в максимально стислі терміни. І це – одна з головних відмінностей статусів – статусу тимчасового захисту та статусу біженця, який надають іншим іноземцям. І це оформлення документів для інших може тривати багато місяців. Друга суттєва відмінність – право на пересування Євросоюзом та короткострокові поїздки за межі ЄС, зокрема в Україну, що неможливо для прохача статусу біженця.
Журналісти телеканалу «Настоящее время», створеного Радіо Свобода з участю «Голосу Америки» поспілкувалися із українками, яким через війну довелося виїхати. Деякі з них уже повернулися додому.
«Живемо за формулою «ми тут ще рік, а там подивимося»
Киянка Ніна Міщенко наприкінці лютого 2022 року покинула свій дім. Жінка каже – насемперед потрібно було подбати про безпеку сина, 12-річного Артема.
«Дорога була стандартною для тих днів: евакуаційний поїзд Київ – Львів – Перемишль. Далі поїхали в Дублін, де живе моя сестра. Минуло два роки, але в мене досі відчуття, що це все якийсь сон, що я прокинуся і опинюся у себе вдома, в Києві».
Найскладнішим для мене було прийняття того факту, що війна – це, на жаль, надовгоНіна
«Напевно, найскладнішим для мене було прийняття того факту, що війна – це, на жаль, надовго. Я якось переконала себе рахувати життя за формулою «ми тут ще рік, а там подивимося». Але вже минуло понад два роки, і я розумію, що дивитися вперед доведеться на більший термін, – каже жінка. – Можна сказати, що я живу у двох реальностях – ірландській та українській, бо дуже занурена в український контекст. Головою і серцем я в Києві».
До повномасштабного вторгнення Росії в Україну Ніна Міщенко працювала директоркою з розвитку в будівельній компанії. Вона зазначає, що для такої роботи в Ірландії, окрім гарної англійської, необхідне розуміння місцевого контексту, якого їй не вистачало. Тому жінка вирішила піти на річний курс маркетингу та бізнесу в дублінському коледжі й паралельно продовжувати роботу в Україні.
Ніна Міщенко в Ірландії
Зараз Ніна викладає маркетинг у Львівській бізнес-школі та дописує в місцеві ЗМІ: протягом року вела колонку в Irish Independent про життя українки в Ірландії та публікувала статті в профільних журналах про бізнес.
«Для мене головний аргумент нашого перебування в Ірландії – це офлайн-навчання сина в хорошій школі. Так, у більшості київських шкіл начебто є бомбосховища, але це начебто. До школи ще потрібно дістатися, а постійні тривоги й обстріли не йдуть на користь психічному здоров'ю підлітка. Тому ми для себе вирішили, що залишаємося за кордоном до закінчення війни», – каже Ніна.
«В Україні я впливала на зміни в законах»
«Я повернулася, бо мені було куди повертатися», – каже журналістка, співзасновниця громадської організації «Бути» Ірина Виртосу.
Ірина Виртосу в Києві
Вісім місяців Ірина провела з чотирирічною донькою Владою в країнах ЄС: спочатку у Словаччині, потім у Данії. Там до Ірини приєднався її батько, якому вдалося виїхати з окупованої частини Херсонської області. У Данії сім'ю забезпечили соціальною квартирою, доньці дали місце в дитячому садку, але на заваді стала робота.
В Україні я була людиною, яка впливала на зміни в законах, а тут це нікого не хвилювалоІрина
«Я – людина, яка заробляє словом. У Данії, та й у будь-якій іншій країні, я б не змогла реалізуватися в професії, мені б ніякого часу не вистачило настільки добре вивчити мову, – каже Ірина. – Я знаю багато людей, у яких була гарна кар'єра, зв'язки, досвід на державній службі, але їм було цілком нормально піти працювати в магазин. А я не змогла через себе переступити. В Україні я була людиною, яка впливала на зміни в законах, а тут це нікого не хвилювало».
У жовтні 2022-го Виртосу з сім'єю повернулася до Києва, у листопаді її батько першим же потягом поїхав до звільненого Херсона.
Батько Ірини Виртосу поряд із вагоном поїзда «Київ - Херсон»
«Я повернулася 10 жовтня, якраз були інтенсивні обстріли, ми сиділи у ванній, було дуже страшно. І мені всі родичі телефонують і запитують: «Іро, ти знову в Данію поїдеш?» А я відповідаю: «Ні, з чого б це? Це ж просто дрони, це не причина бігти кудись». Тобто я настільки емоційно була рада, що я вдома. Я не кажу, що це легко, весело, я про те, що часто внутрішні налаштування мають більшу вагу, ніж умовна безпека, – впевнена Ірина. – Коли ти повертаєшся, потрібно чітко розуміти, що ти будеш тут робити, чи залишилася в тебе робота, чи будуть у тебе гроші на життя. Мені було куди повертатися – у мене був дім, чоловік, моя сім'я, робота».
«Дім у мене є тільки теоретично»
Аллі з семирічною донькою Тетяною повертатися нікуди. Усі 40 років життя вона провела в Лисичанську Луганської області. Закінчила Східноукраїнський національний університет, працювала в Інституті хімічних технологій у сусідньому Рубіжному.
На початку березня 2022 року Алла з чоловіком, дочкою і своїми батьками поїхала до далеких родичів в Івано-Франківську область. Сім'я покинула щойно куплену і відремонтовану трикімнатну квартиру, квартиру батьків, дачу і пасіку, яка тільки почала приносити дохід.
Одна з вулиць Лисичанська у липні 2022 року
«Ми, напевно, як і всі, не думали, що це надовго, – каже жінка. – У 2014 році ми все це вже переживали: і підвали, і обстріли, і відсутність води та світла. Тоді збиралися всім двором і готували їжу на вогні, пам'ятаю, за місяць з'їли й випили всі заготовки з льоху».
Місця у родичів для всіх не знайшлося, і Алла, залишивши батьків і чоловіка, який приєднався до лав ЗСУ, поїхала з донькою до Німеччини. У травні 2022 року чоловік Алли загинув на сході України. Батьки, як і інші родичі, залишилися в Україні.
По-суті, мені нікуди повертатисяАлла
«По-суті, мені нікуди повертатися, – каже жінка. – Дім у мене є тільки теоретично, але, коли я зможу в нього потрапити і чи залишиться він цілим на той момент – невідомо».
Влітку 2023 року батько і мати Алли зуміли ненадовго з'їздити в окупований Лисичанськ, тоді обидві квартири були цілими.
Донька Алли Тетяна ходить до першого класу. Сама жінка відвідує обов'язкові мовні курси і працює прибиральницею неповний робочий день.
«Ми їхали в нікуди»
«В Україні наразі в нас жодних перспектив немає, – каже Наталія Шахвердієва. – Там уже немає, а тут ще немає».
У березні 2022 року жінка з 13-річною донькою та чоловіком, громадянином Азербайджану, приїхала до Німеччини. Батьки Наталії тоді перебували у Славутичі Київської області, шляхи виїзду з якого були відрізані. За першої ж нагоди вони теж виїхали до Німеччини, сім'я оселилася в соціальному житлі в землі Рейнланд-Пфальц.
Наталія Шахвердієва
До повномасштабного вторгнення Росії в Україну Наталія працювала інформаційним продюсером на українському телебаченні.
«Моя робота вимагає постійної фізичної присутності, а в Україні перебувати зараз дуже небезпечно, – каже вона. – Німеччина ніколи не була країною моєї мрії. Якби не ситуація, що склалася – ми б і не думали переїжджати. Тим паче, що ми їхали в нікуди».
Наталія та її чоловік відвідують інтеграційні курси. Донька ходить до німецької школи. Майже два роки вона навчалася дистанційно і в українській, але потім батьки вирішили, що «тягнути» паралельно дві школи в старших класах дуже важко – тож від навчання в українській довелося відмовитися.
Можливе повернення в Україну Наталія не заперечує, якщо знайдеться робота. Але жінка не квапить події – поки повністю не закінчаться бойові дії, про повернення не йдеться. За її словами, що довше затягується період невизначеності, то більшою стає прірва між тими, хто виїхав, і тими, хто залишився.
«Просто відчепитися від себе»
Такий «підвішений» стан дуже погано позначається на психічному здоров'ї, констатують психологи.
«Коли, наприклад, у людини сталося щось невідворотне – воно вже сталося, і це треба пережити. А коли начебто все нормально, начебто в безпеці, над головою ракети не літають, але постійно присутній ось цей «підвішений» стан, коли людина не знає, на що їй очікувати – чи їхати додому, чи інтегруватися, – це погано як для психіки дорослої людини, так і для дітей, – каже психологиня Вікторія Погребняк. – По - суті, люди опинилися просто висмикнуті зі свого повсякденного життя, і в них немає жодної визначеності – скільки їм ще перебувати в чужій країні. І цей стан дуже небезпечний. Звідси можуть іти розлади як психологічні, так і фізіологічні, можуть загостритися психоневрологічні хвороби».
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Наше покликання – допомогти своїм». Діаспора в Греції підтримує біженців і арміюЗ її слів, щоб не скотитися в такий стан, по-перше, не потрібно примушувати себе негайно ухвалити рішення – залишатися в країні перебування чи повертатися в Україну.
«Потрібно просто відчепитися від себе і дозволити собі вирішувати тоді, коли це стане можливим, наприклад, коли закінчиться війна, – каже Вікторія Погребняк. – І, якщо я настільки адаптуюся, що мені захочеться залишитися там, де я перебуваю, – це теж можливо, це нормально, коли людина живе там, де їй комфортно».
«Хотілося б комунікації, яка об’єднує»
Про те, що українцям час додому, періодично говорять представники української влади. У новорічному зверненні президент України Володимир Зеленський протиставив «біженців і громадян». Одразу після цього радник офісу президента України Сергій Лещенко закликав європейські країни припинити підтримувати біженців.
«Фраза Зеленського в його новорічному зверненні, що ми маємо визначитися, хто ми – «біженці чи громадяни», мене, зізнаюся, засмутила. І не тільки мене, а й багатьох моїх друзів-переселенців, – каже Ніна Міщенко. – І мені тут більше сподобалася і відгукнулася комунікація першої леді Олени Зеленської, яка підтримала матерів із дітьми за кордоном і сказала, що мами самі вирішують, коли буде в Україні безпечно їхнім дітям, і ухвалюють рішення. Але що нас усіх чекають удома! Ось такої комунікації хотілося б більше – яка не звинувачує, а об'єднує».
На початку лютого 2024 року Олена Зеленська в інтерв'ю проєкту Радіо Свобода «Ти як?» сказала, що неправильно змушувати людей повертатися, коли їм нема куди повертатися.
«Наша мрія – щоб усі повернулися. Ми розуміємо, що для цього потрібен мир, спокій і відновлення, щоб людям було куди повертатися і щоб вони були спокійні за своїх дітей, за їхнє виховання і їхнє здоров'я», – сказала вона.
А Ірина Виртосу зізнається, що жодного осуду чи тиску, повернувшись в Україну, не відчувала.
«Навпаки, коли я описувала свій досвід у Данії, мені писали: «Вам там усе дали, ви маєте бути вдячні». Я знала, що їм відповідати, і це мене ніяк не чіпляло і не пригнічувало, – каже Ірина. – Інколи в інтернеті та в медіа створюється викривлене уявлення, що якогось хейту дуже багато, і це на тебе незмінно чекає, якщо ти повернешся, і це дуже небезпечна річ».
- Згідно з дослідженням Центру економічної стратегії (ЦЕС) наприкінці січня 2024 року за кордоном перебували 4,9 млн українських біженців.
- Переважна більшість біженців – це жінки (найбільша частка – жінок у віці 35-44 років – 13%) та діти.
- Cтаном на січень 2024 року, найбільша частка українських біженців у Європі перебуває в Німеччині (30%) та Польщі (22%). Поза країнами Європи, найбільшими країнами за кількістю прийнятих з початку повномасштабного вторгнення українців – США (280 тис. осіб), Велика Британія (253,2 тис.) і Канада (210,2 тис.).
- За межами України, за розрахунками ЦЕС, за різними сценаріями можуть залишитись від 1,4 млн до 2,3 млн українців.