Крах надій «громадянина Росії та українця» Тараса Дудка

Минає дев’ять днів з дня смерті останнього перед забороною російською владою голови Об’єднання українців Росії, небожа режисера Олександра Довженка доктора Тараса Дудка. Він належав до тих українців, які, переїхавши до Москви, не зрікалися свого українства, сподіваючись, що з демократизацією влади в СРСР, а потім у Росії, українська культура зможе отримати право на вільний розвиток, а Українська держава право на існування.

Російсько-українська війна стала для них крахом особистих надій, хоча вже не була надто великим здивуванням. Бо перед тим, як почати війну проти України на її території, кремлівський режим придушив, розколов, чи підмінив на лояльні собі незалежні українські організації в самій Росії.

Тарас Дудко у Львові, 2017 рік

Тарас Дудко очолив Об’єднання українців Росії (ОУР) у 2011 році, тобто вже у той момент, коли організація проходила численними судовими розглядами, що закінчилися її закриттям. Міністерство юстиції Росії вже з 2009 року працювало над тим, щоб закрити організацію української національної меншини, створеної після проголошення незалежності України, в 1992 році.

Провівши аудит та звинувативши організацію в низці формальних порушень, таких як, наприклад, відсутність оновлення списку членів, російське керівництво вирішило закрити організацію. І попри те, що ОУР почало працювати над вказаними порушеннями і повідомляло про це російське міністерство юстиції, відповіді керівники ОУР не отримали, і в грудні 2010 року уряд Росії подає позов до Верховного суду РФ щодо ліквідації ОУР.

Подальша історія організації – це вже історія судових засідань. Як пригадує попередній співголова ОУР Валерій Семененко, три роки йшла боротьба у російських судах. Спершу постанову про закриття виніс районний суд у Москві, а потім справу передали у Верховний суд Росії.

Поки ще тривала боротьба, у травні 2011 року року VI позачерговий з'їзд Об'єднання українців Росії обирає головою Ради ОУР Тараса Дудка, ймовірно, за бойовий характер.

«Я вже йому передав справи, але ми продовжували ходити по цих судах разом, і я досі дивуюся, як він не боявся і такими там словами з суддями розмовляв, що не знаю, як його не заарештували прямо в залі суду. Він виступав в суді гостро, не добираючи слів, і це в умовах 2012 року. Це ще був не такий час, як зараз, але і в той час це вже було небезпечно», – згадує Валерій Семененко.

На тлі закриття Українського освітнього центру в 2008 році, Бібліотеки української літератури в Москві у 2006-му, Федеральної національно-культурної автономії українців Росії у 2010-му, ставало вже зрозуміло, що відстояти Об’єднання українців Росії вже не вдасться.

Та Дудко вирішив, що хоча б мовчати про цей наступ на українство в Росії він не буде. Беручи участь у з’їздах Світового конгресу українців (СКУ), він намагався залучити цю впливову міжнародну організацію до захисту прав українців Росії, найбільшої української діаспори у світі, яка на 2010 рік складала близько 2-х мільйонів осіб.

«Все, що стосується Об’єднання українців у Росії, просування української культури, мови – все знищується. Немає жодної школи української в Росії, недільні школи є, але вони не постійно діючі», – розповідав Дудко в інтерв’ю Радіо Свобода під час форуму Світового конгресу українців, який проходив у Львові. Говорив він і про те, що російська влада підмінює незалежні українські органіазації лояльними для себе.

У 2017 році СКУ відзначав своє 50-ліття і однією з головних тем засідань були боротьба з російською пропагандою та підтримка української діаспори у Росії. Невдовзі, у 2019 році вже і СКУ став у Росії «небажаною організацією».

Як «громадянин Росії, українець, людина, котра любить Україну» і живе у Москві понад 40 років, Тарас Дудко переживав як особисту трагедію ту політику, яку Росія вела проти України та всього українського, і не боявся назвати речі своїми іменами.

«Справжня війна, війна фізична, економічна, ідеологічна. Війна, яка заважає Україні розвиватись і разом з тим та війна перетворює Росію у ще більш агресивну державу, – сказав Тарас Дудко у розмові з Радіо Свобода. – Взагалі, зараз такий стан в Росії, що жити по Божих законах неможливо, обов’язково вислідом буде арешт чи вбивство. Якщо ти скажеш правду, то зазнаєш переслідувань і знущань».

Та попри реальну небезпеку переслідувань, Тарас Дудко активно виступав проти окупації Криму, проти гонінь на українські культурні та громадські інституції в Росії – Національний культурний центр на Арбаті, бібліотеку, школу, аматорський український театр «Еней».

За активну громадську діяльність був нагороджений українським орденом «За заслуги» ІІІ ступеню та вищою нагородою СКУ – медаллю святого Володимира.

Тарас Дудко. Львів, 12 грудня 2011 року

Тарас Дудко з роду Довженка

До українських справ він прийшов не випадково. За фахом лікар-психіатр, нарколог, Тарас Дудко народився та учився в Києві, де здобув освіту лікаря і філософа. До Москви він переїхав на хвилі хрущовської відлиги, у 1964 році.

У столиці СРСР він працював у Науково-дослідному інституті наркології, очолював Інститут реабілітації, розвивав реабілітаційний напрямок, заснував Центр медичної реабілітації і корекції особистості та Медичний лікувально-реабілітаційний фонд імені І. Стрільчука. У 2004 році він стає директором Інституту реабілітації ННЦ наркології. Доктор Дудко був засновником нового наукового напряму – реабітологія і реабілітація наркологічно хворих і осіб з патологічним гемблінгом (залежністю від азартних ігор).

У Москві Тарас Дудко сягає найвищих вершин професійної кар’єри – звання доктора медичних наук, академіка Російської академії природничих наук, але ніколи не забуває, звідки він родом. Адже і рід його був славним – своє українське ім’я Тарас (на честь Шевченка) він отримав від дядька, українського режисера, Олександра Довженка, рідного брата матері – Поліни.

Вся родина Дудків була лікарська: мати – терапевт, батько Микола – близький друг і фронтовий товариш Довженка, польовий хірург, а після війни – науковець та педагог, брат Олександр, названий на честь Довженка, – також хірург.

Олександр Довженко (1894–1956)

Разом із братом Микола Дудко збирав особисті речі і творчі матеріали Довженка, які він потім публікував у виданні, яке сам заснував і фінансував. «Провісник: Довженківський літературно-художній науково-популярний і громадсько-політичний альманах» вийшов у Москві у кількох числах на початку 2000-х років.

Виступав Тарас Дудко і з лекціями і спогадами про Довженка, на яких розповідав московській молоді про життя свого дядька і про те, як дбав він про українську культуру, мову, історію. Зокрема, він наголошував, що ще царський уряд посилав Довженка вчителювати і «доплачував 18 рублів «за русифікацію», але це було не для Олександра Петровича».

«Відмовитися від мови його батьків, його предків, – а йому пощастило, бо він знав і дідів і бабів з обох боків, – йому було не під силу», – розповідав Дудко у 2019 році під час зустрічі в Центрі слов’янських культур, присвяченій 125-літтю письменника і режисера.

Дудко наголошував на тому, що Довженко належав до того покоління українських митців, які палко підтримали ліву ідеологію і вірили, що після падіння царизму Україна стане вільною, що, за словами самого Довженка, «земля (буде) у селян, фабрики у робітників… Україна в українців, Росія в росіян».

Та радянська влада, як розповідав Тарас Дудко своїй аудиторії, швидко знищила більшість митців покоління Довженка. Розповів Дудко і про те, що сталося з мешканцями будинку «Слово» в Харкові, і про кілька Голодоморів, які сталінський режим організував для упокорення українців. Самого Довженка Сталін тримав під контролем у Москві, не відпускав в Україну, бо, за словами Дудка, людина масштабу Довженка могла самостійно створити національну кіношколу, а цього радянські володарі Кремля не хотіли допустити.

Довженко мав складні стосунки з радянською владою, яка ніколи не вибачила йому, що колись у молодості він проти неї воював у лавах військ Української Народної Республіки (УНР). Ілюзії про те, що українці зможуть вільно жити поряд із росіянами в одній державі коштувала українському генію здоров’я, а згодом і життя.

Через 100 років подібні надії на те, що українці зможуть мирно жити поряд із росіянами в сусідніх державах, зазнали краху і у племінника Довженка, який наприкінці свого життя пережив важке розчарування і про реальність життя в Москві говорив із болем та гіркотою.

Прощання з Тарасом Дудком відбулося 8 січня 2021 року в Москві у колі друзів та колег. Він пішов із життя 3 січня на 81-му році, а поховати себе заповідав на батьківщині, у Києві. «Там він знайде притулок на рідній українській землі», – мовиться у заяві Об’єднання українців Росії.