Герой України, український дисидент, народний депутат кількох скликань Степан Хмара помер у середу, 21 лютого, у віці 86 років. Його серце зупинилося через онкологічну хворобу, з якою він боровся останні місяці життя.
«Не хочу у це повірити. Не хочу це писати. Мій найдорожчий у світі чоловік помер. Все. Ми всі робили все, що могли і навіть більше. Ми так хотіли, щоб він був з нами, коли проголосять нашу Перемогу! Я так хотіла бачити його щасливе обличчя! Його прекрасне обличчя! Бо він був таким красивим навіть у свої 86», – написала дружина дисидента Роксолана Хмара на своїй сторінці в фейсбуці.
Радіо Свобода зібрало спогади про українського дисидента, а також пригадує, яким він був і як допоміг визначити рух української держави до незалежности.
«Нерв опозиції»
«Померла безкомпромісна до несправедливості людина, яка була біля витоків новітньої Незалежності України», – написав журналіст Сергій Зарайський, назвавши Хмару «патологічно відданим ідеалам свободи і демократії».
Журналіст видання «Цензор.НЕТ» Євген Кузьменко пригадує, що у перші дні повномасштабного вторгнення Хмара разом із сусідами вночі «обходили свій квартал, дивилися, чи нема диверсантів».
«Ви ніколи не могли спокійно сидіти вдома, Степане Ільковичу», – написав Кузьменко.
Дисидент до останніх днів активно стежив за ситуацією в країні та важко переживав ситуацію на фронті.
«Мав тверезі політичні оцінки. При цьому шалено вірив у перемогу, – написала журналістка Тетяна Даниленко, – повір, казав, все, що ми, політвʼязні, обговорювали і прогнозували, тоді звучало як фантастика. Але ми вірили і тюрма народів розпалася».
Журналістка опікувалася здоров’ям Степана Хмари разом з патронатною службою «Азову» та збирала кошти на лікування дисидента.
Степан Хмара написав книгу, яку не встиг видати. Про це в дописі написала волонтерка Галина Однорог. «Він поставив собі мету – написати книгу, і він це зробив, навіть коли хвороба вже душила його тіло, наше завдання – опублікувати цю книгу, щоб пам'ять про видатного Українця нашого часу залишилася для майбутнього покоління і щоб вони навчилися цінувати своїх Героїв при житті», – пише Однорог.
Олександр Доній з вдячністю згадує підтримку під час студентської Революції на граніті та називає Степана Хмару «нервом опозиції». «Лише Ількович зорганізував групу таких же затятих, як він (12 осіб), привів їх до нас в табір, і вони голодували на рівних зі студентами. Якби опозиція і Україна до нас тоді дослухалися і провели перевибори Верховної Ради, то ми б у 1991-му усунули комуністичну номенклатуру від влади, і Україна вслід за всією Центральною Європою вже б давно була і в НАТО, і в ЄС, і, значить, фашистська Росія на нас би не напала. Ількович це відчував. І як борець (вічний борець!) відстоював. Тобто випереджав і час, і своїх колег по опозиції (включно з колишніми дисидентами-політв'язнями)», – написав колишній народний депутат.
Дитинство і юність: партизани УПА, голод, «антикомуністичні твори»
Степан Хмара народився на Львівщині у 1937 році у родині хліборобів.
«Батьки дали мені хорошу генетику і виховали загострене відчуття справедливості. Я бачив від батьків справжню людяність. Останнім ділилися з партизанами», – сказав Хмара в одному з інтерв’ю для Gazeta.ua. У дитинстві, згадує дисидент, на нього сильно вплинули слова одного з партизанів, який пояснював: цієї війни вони не виграють, але мусять воювати, щоб бути прикладом наступним поколінням.
«Це через мої вуха увійшло в мою свідомість дитячу. Дитинство моє було особливе. Я задумався – а як так робити, щоб перемогти? Це був головний мотив вчитися добре. Знав: ми мусим перемогти, своїми знаннями, розумом. І я добре вчився і в школі, і в інституті», – згадував Хмара про свою юність.
У розмові із Gazeta.ua він також згадує про те, що вдома вони теж переховували партизанів, і попри те, що до них часто навідувався службовець НКВС, який говорив українською і співав українських пісень, навіть частував маленького Степана солодощами і розпитував про односельчан у підпіллі, але, як каже сам Хмара, він представнику радянської влади нічого не розповів.
Під час повоєнного голоду 1956-1947 років сім'я Хмар допомагала переселенцям, що тікали від війни та колективізації. Багато подібних картин з дитинства виробили у Степана «вічний імунітет проти наших ворогів»: «з радянським режимом і московитами не могло бути в мене ніякої спільної мови».
У юні роки Хмара вирішив вступати на стоматологічний факультет, оскільки той був найменш «заідеологізований». Як ідеться у статті на сайті віртуального музею «Дисидентський рух в Україні», Степан Хмара «рано збагнув, що «вузівська» наука така ж фальшива, як і шкільна: чесна людина неминуче законфліктує з окупаційною владою, і це заведе її за ґрати».
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: 30 років Незалежності України: від відновлення державності до втілення ідей ЧорноволаЧерез кілька років після ув’язнення В’ячеслава Чорновола Степан Хмара взявся за відновлення часопису «Український вісник» і продовжив підпільно його видавати. Він пояснював це так: «Люди повинні були знати хоча б, хто заарештований, хто засуджений».
На сторінках видання виходить праця Хмари «Етноцид українців у СРСР», яку переклали кількома європейськими мовами. Як згадує сам Хмара, його твір спричинив жваву реакцію: «У людей мурашки по шкірі побігли, коли вони читали цю працю, бо то дуже було гостро з вираженим антиімперським і антикомуністичним характером».
У інтерв’ю Христині Коцірі для «Локальної історії» Хмара розповідав, що його твори двічі намагалися передати до США, перш ніж там видали «Вісник» у видавництві «Смолоскип». Серед інших, там опублікували і «Етноцид українців у СРСР».
«Радіо Свобода дуже довго, весь 1975 рік, передавало з нього невеликі уривки. Це було щось! Це була перемога! Бо коли ми пробивалися на Захід, коли йшли радіопередавання, то як не глушили, що не робили, люди все одно слухали – неможливо було заглушити, я сам слухав… Це був удар по КДБ. Бо одна річ, коли примітивним способом, громіздким, друкувати, передавати по ланцюжку всередині країни. А зовсім інша – коли по радіо передають», – говорив Степан Хмара.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: День політв'язня. 51 рік тому СРСР вчинив «генеральний погром» українського шістдесятництваДисидентство: ув’язнення, хвороба дружини, Рейган
Розповідаючи про знайомство з першою дружиною, він згадував свою прямолінійність: не приховував своїх поглядів і усвідомлював ризики: «Я відверто сказав: «Якщо ти думаєш про щось серйозне, то тобі зі мною буде дуже важко. Бо я можу і в тюрму загриміти за свої погляди – я є націоналіст і я ненавиджу цю систему».
Так і сталося. Через активну «антирадянську пропаганду» Хмарою всерйоз зацікавилась радянська влада. Вперше його спробували заарештувати в 1975 році, але невдовзі справу закрили: не змогли зібрати докази.
Але вже 1980 року КДБ зміг зібрати докази «української націоналістичної діяльності» Степана Хмари. Його засудили до 7 років ув'язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання. На той час йому було 43 роки.
Хмара згадує, що коли його етапували на Урал, то у Києві з вікна побачив «Батьківщину-матір»: «У мене така радість була. Я дуже люблю цей пам’ятник. Для мене це найкращий пам’ятник: мужня жінка з мечем на північний схід проти Москви – «Батьківщина-мати» показує м**калям меча. Кращого пам’ятника нема, єдине що, треба – зішкребти герб».
За 43 роки бажання Хмари здійснилося: «Батьківщину-матір» остаточно декомунізували.
Український Тризуб замінив радянський герб на монументі «Батьківщина-мати» (фоторепортаж)
Хмара розповідав про свої роздуми, коли під час ув’язнення дізнався про хворобу дружини: «Для мене було тоді, мабуть, найтяжче питання: що буде з дітьми? Страшно стає, коли діти самі залишаються. Як сьогодні пам'ятаю: сиджу в камері і думаю, чи можу я пожертвувати своїми найвищими ідейними принципами заради порятунку своїх власних дітей – написати покаяльну, когось видати? Цілу ніч не спав. Зрозумів: я на це не можу піти. Помолився: хай їх Бог візьме під свій захист. Бо я не можу шляхом зради їх порятувати».
«Я просидів у карцері 306 діб. Це передати дуже важко. Я – лікар за освітою. І бачив, що ті всі умови несумісні з життям. Людина в таких умовах, з фізичним виснаженням і за такого харчування, і плюс ще тортур холодом, повинна згинути. А вона виживає. Хіба на короткий час тебе з карцеру випустять, трошки відходиш і знову назад», – згадує ув’язнення Хмара.
Звільненню Степан Ількович завдячував американському президенту Рональду Рейгану. Казав, що якби він не переміг і на зустрічі з Горбачовим 1986 року не порушив питання про політичних в’язнів, цього б не сталося.
Політика до «останнього цвяха в мою домовину»
Після ув’язнення Хмара повернувся в Україну і розпочав політичну діяльність. У 1988 році став одним із керівників Української гельсінської спілки, яка у квітні 1990 року перетворилася на Республіканську партію.
У 1990 році Хмару обирають до Верховної Ради, а у жовтні цього року він підтримав студентську Революцію на граніті і також пройшов 13-денне голодування.
У квітні 1991 року його знову заарештували за звинуваченням у нападі на представника міліції. Але той випадок Христина Коціра у публікації для «Локальної історії» називає наслідком провокації.
Степан Хмара також відомий тим, що був співавтором Конституції України.
У 2001 році Республіканська партія саморозпустилась – її члени перейшли у партію «Батьківщина». Так Хмара став заступником голови політсили і обрався вдруге до парламенту у 2002 році за списком БЮТ.
А в 2004 році Хмара публічно підтримав Помаранчеву революцію.
Степан Хмара під час протесту біля посольства Росії в Києві, де проходили вибори до російської Державної думи, 18 вересня 2016 року
Хмара запам'ятається й тим, що критикував абсолютно усіх українських президентів. Петра Порошенка він, наприклад, звинувачував у тому, що він «став на шлях державної зради», зокрема, через судові процеси і арешти тих, кого Хмара вважав політв’язнями, а саме бійців колишньої роти міліції України «Торнадо».
А 28 червня 2021 року Хмара прийшов на урочисте засідання Верховної Ради, стоячи у футболці з написом «Зе! Вбивця Конституції». Тоді голова фракції «Слуги народу» Давид Арахамія назвав Хмару (російською) «дедом-мопедом», очевидно, і через те, що не знав, хто такий Хмара.
Порошенко і Зеленський щодо цього не висловлювались.
«У реальній владі я вже бути не хочу ні за що. Я пройшов уже ту планку. Але займатись політикою буду, поки не заб’ють останнього цвяха в мою домовину. Бо цей набуток життєвий, політичний, який я маю, – вже не моя власність. Я хочу, щоб це стало власністю моєї нації, мого народу. Я хочу поділитися досвідом з тими, хто нині працює в політиці. От тільки вони не хочуть», – казав Хмара.
Він вірив, що Україна стане потужною державою і регіональним лідером: «Ми маємо грати на геополітичній арені не в шашки, а в шахи. Коли хтось каже, що ключі від миру в Україні – у Москві. А я кажу, що ключі від розпаду Росії – у Києві».
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Події, які сформували і зміцнюють Незалежність України ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: 16 липня 1990 року ухвалили Декларацію про державний суверенітет України: як це булоДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Інтелектуали звернулись до Порошенка й депутатів із вимогою ввести мораторій на децентралізацію