Справа Дем’янюка змусила німців шукати винних у Голокості в Німеччині

У Німеччині намагаються знайти і поставити перед судом усіх, хто був хоч якось причетний до знищення євреїв під час Другої світової війни. З того часу, як німецькі суди розширили трактування тих, хто винний у Голокості, було засуджено кількох людей, яким було понад 90 років. Серед них – люди, які були на найнижчому щаблі концтабірної ієрархії, колишні охоронці і секретарка, які не брали участі безпосередньо у вбивствах.

Оглядачі кажуть, що започаткував ці процеси суд над українцем Джоном (Іваном) Дем’янюком, якого у 2011 році засудили за участь у Голокості. Тоді суддя визнав винним у масових вбивствах колишнього охоронця в концтаборі «Собібор» на тій підставі, що неможливо було, щоб хтось працював у концтаборі і не був частиною нацистської машини смерті.

Минулого тижня німецький суд пред’явив обвинувачення 95-літній німкені, яка в часи Другої світової війни працювала секретаркою в нацистському концтаборі. Повне ім’я жінки не розголошується, але прокуратура стверджує, що Ірмґард Ф. працювала стенографісткою і секретаркою командира табору «Штутгоф» з червня 1943 року до квітня 1945 року. Прокуратура вважає, що вона, виконуючи свої суто секретарські обов’язки, «сприяла систематичному вбивству ув’язнених євреїв, польських партизанів та радянських російських військовополонених».

Фото Ірмґард Ф., яке показав німецький канал NDR

За даними істориків, у таборі «Штутгоф», створеному нацистами в 1939 році неподалік польського міста Данциг (нині Гданськ), перебувало близько 115 000 людей. З них 65 000 загинули, а ще 22 000 перевели в інші табори. Колишній секретарці пред’являють обвинувачення у тому, що вона сприяла смерті 10 тисяч людей.

На момент скоєння злочину Ірмґард Ф. було менше ніж 21 рік, тож, згідно з німецькими законами, її судитиме суд для неповнолітніх. В інтерв’ю, яке Ірмґард Ф. давала німецькому громадському телеканалу NDR кілька років тому, вона сказала, що не знала, що в таборі вбивали людей. Її начальник диктував їй різні розпорядження, але вона працювала в економічному відділі і, за її словами, не знала про те, що в таборі розстрілювали людей і душили їх газом. Хоча, за даними істориків, близько тисячі людей в цьому таборі загинули саме так.

Cписок людей, які прибули в «Штутгоф» з гестапо в Кеніґсберзі

Також цього тижня прокуратура землі Бранденбурґ звинуватила 100-річного німця у вбивствах 3 518 людей, які загинули, коли він служив охоронцем СС у «Заксенгаузені» між січнем 1942-го та лютим 1945 року.

У заяві судді міста Нойрупін мовиться, що йому інкримінують, «серед іншого, в 1942 році розстріл радянських військовополонених» та допомогу у вбивстві «в’язнів за допомогою смертоносного газу «Циклон Б», а також розстрілів та смертей в’язнів через створення небезпечних для життя умов у колишньому концтаборі «Заксенгаузен». У прокуратурі міста Нойрупін говорять, що ці злочини не мають строку давності.

Колишній концтабір «Заксенгаузен»

«Заксенгаузен», приблизно в 20 хвилинах їзди на північ від Берліна, відігравав роль штабу мережі нацистських концтаборів, і понад 6 000 охоронців та персоналу табору пройшли там навчання перед тим, як їх відправили працювати в інші табори. Проте дуже мало з них коли-небудь були притягнуті до відповідальності.

Щодо можливого суду над нинішніми звинуваченими, то, хоча прокуратура визнала, що вони фізично спроможні постати перед судом, хоч і з обмеженнями, сам суд має вирішити, в якій формі будуть проходити засідання.

У бараці концтабору «Штутгоф». Фото з музею у польському селі Штутово, зроблене 2 вересня 2016 року

Минулого року у подібній справі визнали винним у допомозі у вбивстві 5 232 людей 93-літнього охоронця концтабору «Штутгоф» Бруно Дея, якому на момент скоєння злочину було 17 років. Попри те, що він стверджував, що до жодних розстрілів він не був причетний, а був лише охоронцем, суд засудив його до двох років умовного ув’язнення.

У 2015 році засудили Оскара Ґренінґа, колишнього солдата СС, який був клерком в «Аушвіці». За співучасть у вбивстві 300 000 угорських євреїв, депортованих до табору влітку 1944 року, Ґренінґа, якому тоді було 94 роки, засудили до чотирьох років ув'язнення, але покарання затримали через апеляції, і він помер у 2018 році.

В’язні «Аушвіц-Біркенау» після звільнення табору бійцями Першого українського фронту. Кінець січня 1945 року

«Ці справи важливі в контексті, але також символічно», – сказав в інтерв’ю газеті New York Times Аксель Дреколл, директор Фонду меморіалів Бранденбурґа, до складу якого входять концтабори «Заксенгаузен» та «Равенсбрюк». «Вони свідчать про те, що німецька система правосуддя серйозно ставиться до цих злочинів і продовжує переслідувати за їхнє скоєння. Це надзвичайно важливо», – наголосив він.

Початок поклала справа Дем’янюка

Оглядачі зауважують, що нинішні підсудні не тільки старіші, ніж ті, кого судили кількома десятиліттями раніше, але й менш вірогідно, щоб вони брали безпосередню участь у вбивствах, коли були неповнолітніми.

Протягом багатьох років німецька система правосуддя то розширювала, то звужувала тлумачення того, хто винен у вбивствах мільйонів людей у нацистських концентраційних таборах та таборах смерті. Протягом десятиліть охоронців та інших осіб на низьких посадах вважали недостатньо безпосередньо пов’язаними із вбивствами, щоб вони постали перед судом.

Але ситуацію змінило рішення Мюнхенського суду десять років тому. Виносячи вирок у справі Джона (Івана) Дем’янюка, колишнього охоронця в таборі «Собібор», суд розширив сферу відповідальності за вбивство і на охоронців, яким не могли інкримінувати безпосередню участь у вбивстві. Коли в 2011 році суддя засудив за сприяння загибелі 28 000 людей Івана Дем’янюка, колишнього радянського військовополеного, який після війни переїхав у США і працював автомеханіком в Огайо, він постановив, що неможливо, щоб хтось працював у концтаборі і не був частиною нацистської машини смерті.

Дем’янюк, якого привезли зі США в інвалідному візку, постав перед судом у віці 90 років, а через рік він помер – ще до того, як апеляційна скарга могла бути розглянута у вищому суді. Тим не менше, його справа свідчила про зміну в німецькій системі правосуддя. Тим більше, що критика лунала з багатьох сторін. Єврейські організації казали, що німці зробили недостатньо для того, щоб знайти всіх причетних до Голокосту.

Українські обурювалися тим, що він був першим іноземецем, якого судили в Німеччині за нацистські злочини, тоді як багатьом нацистам, які брали участь безпосередньо у вбивствах, а головне – у створенні політики Голокосту, вдалося уникнути відповідальності. Вони казали, що німецьке правосуддя притягнуло до відповідальності жертву нацистської агресії – військовополоненого, який стояв перед вибором: вмерти у таборі чи піти служити охоронцем.

Представники Української республіканської партії біля будівлі консульства Німеччини у Львові вимагали звільнити Івана (Джона) Дем’янюка, якого судили в Німеччині, 11 квітня 2011 року

Як каже у розмові з New York Times Томас Вілл, прокурор спеціального урядового офісу, що розслідує злочини нацистської епохи, вирок у справі Дем’янюка був дуже важливим. «Він показав, що нам багато чого ще треба надолужити, він змусив нас поглянути на охоронців усіх таборів, а не лише таборів смерті», – говорить прокурор, додаючи, що тоді ж і народився новий підхід – ті, хто був у концтаборі, не могли не знати, що там відбувалося.

«Зараз підхід такий – йдеться не лише про масові страти чи вбивства в газових камерах, але і про те, що звинувачення можуть висунути проти когось, хто вважав нормальним, що люди помирають від жорстокості, байдужості, голоду і холоду», – каже Вілл.

Тоді команда Томаса Вілла почала переглядати нацистські записи, щоб знайти німців, які служили в концтаборах на будь-яких посадах і все ще були живі. Таких знайшлося близько 200, але не всі розслідування проти них вдалося довести до кінця, дехто за це десятиліття помер, не доживши до суду. Та навіть якщо не вдалося засудити всіх, Вілл вважає, що так німецьке правосуддя ствердило важливість демократії та верховенства права.

На ці процеси вже нема кому дивитися – Подольський

Спізніле правосуддя має значення, але символічне, говорить в інтерв’ю Радіо Свобода Анатолій Подольський, історик та керівник Українського центру вивчення історії Голокосту. Бо ці люди були підлітками у час війни і мали найнижчий ступінь відповідальності за Голокост, в той час як багатьом організаторам та безпосереднім виконавцям вдалося уникнути вироків.

Анатолій Подольський

«Після Нюрнберзького процесу було ще 12 менших процесів, в результаті яких кількох високопосадових нацистів, які організовували Голокост та інші звірства на території України, було засуджено та страчено. Серед них був Пауль Блобель, один командирів айнзатцгрупи С, відповідальний за організацію масових страт в Бабиному Яру, та Отто Олендорф, командир айнзацгрупи D, яка діяла на півдні України і в Криму. Але коли почалися процеси вже у 1960-х роках над рядовими есесівцями, які безпосередньо були виконавцями вбивст, то казали, що вони лише виконували накази, і есесівці, які розстрілювали тисячі людей, отримували мінімальні вироки – 2-3 роки ув’язнення», – розповідає Подольський про процеси, які відбувалися в Західній Німеччині. У Східній вважалося, що з перемогою комунізму денацифікація не була потрібною.

В Україні процеси над місцевими колаборантами, яких засудили за участь у вбивствах цивільного населення, бо про Голокост радянська влада не згадувала, відбулися відразу після війни у Харкові та Києві, говорить Подольський.

Чи варто судити німецьких секретарок і охоронців зараз, через майже 60 років після судових процесів над есесівцями? Анатолій Подольський вважає, що для того, щоб відповісти на це запитання, потрібно поглянути на те, що історикам відомо про таких секретарок і охоронців.

Він наводить приклад дослідження американської історикині Венді Лауер «Фурії Гітлера. Німецькі жінки у нацистських полях смерті», виданого минулого року Українським центром вивчення історії Голокосту.

«Там історії 13 жінок, вісім з них пов’язані з Україною. Ці жінки були секретарками, медсестрами, учительками, дружинами, коханками комендантів таборів, які спокійно споглядали за масовими розстрілами, а інколи і самі брали в них участь. Вони, на відміну від Івана Дем’янюка, який був військовополоненим, перебували в таборах з власної волі. І з власної волі приїхали на територію окупованої України в 1941-1943 роках і чинили злочини у Львові, Житомирі, Києві, Бердичіві, Черкасах. Жодна з них, навіть ті, які власноручно стріляли в єврейських дітей, не була засуджена», – говорить Подольський.

Щодо самого Дем’янюка, то, за словами Подольського, відомо, що відбувалося в «Собіборі» в той час, коли він там був охоронцем – там відбувалися масові вбивства. В Україні свого часу уважно стежили за справою Дем’янюка, тож для багатьох українців буде важливо дізнатися, що німецьке правосуддя не зупинилося на його засудженні, а продовжувало шукати винних і серед своїх громадян, говорить Подольський.

«Але Дем’янюк був у тій ситуації, в якій німці ніколи не були. Він був перед вибором: вмерти з голоду в концтаборі сам, а таким чином загинуло близько трьох мільйонів радянських військовополонених, або стати охоронцем у концтаборі», – говорить Подольський. Він додає, що німецький солдат чи офіцер, який відмовлявся розстрілювати євреїв, ризикував втратити відпустку чи премію, а українець, якого завербували в охоронці чи в допоміжну поліцію, був би тут же ж розстріляний разом з євреями.

Те, що зараз відбуваються останні процеси над «нацистськими злочинцями», Анатолій Подольський пояснює тим, що німецьке суспільство дуже довго не могло зважитися засудити винних у Голокості та інших масових злочинах.

«Усі ці дослідження Голокосту, меморіали, вивчення уроків Другої світової війни почалися по-справжньому вже з кінця 1980-90х років, коли змінилися покоління, коли ті, хто підтримував націонал-соціалізм, вже поступово відходили з життя», – говорить історик.

Люди, які рятували євреїв від нацистів, у Німеччині не дуже розповідали про це, бо коли почали про це говорити, виявилося, що їх були одиниці.

«А якщо їх одиниці, то хто ж решта, що ж вони робили? Не знали, не хотіли знати, підтримували злочини Голокосту? Я, як і інші дослідники, вважаю, що, безумовно, у злочині Голокосту винна влада і нацистський режим, але без участі суспільства це було б важко зробити», – говорить Подольський.

Канцлерка Німеччини Ангела Меркель та прем'єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький поклали вінки до Стіни смерті під час свого візиту в колишній німецький нацистський табір смерті «Аушвіц-Біркенау» в Освенцимі, Польща. 6 грудня 2019 року

Український історик Голокосту каже, що так, для німецького суспільства процеси над останніми живими нацистами є важливими. Але, за словами Подольського, якщо на процесі над Адольфом Ейхманом, одним з організаторів Голокосту, в Ізраїлі спостерігали ще люди, які мали витатуйовані номери на руках, то за цими процесами вже нема кому дивитися.