100 років, як вирішили створити СРСР: «опонентом Сталіна була українська сторона»

100 років тому, 30 грудня 1922 року, постав Союз Радянських Соціалістичних Республік. Проте одні історики кажуть, що він був створений, а інші – що лише проголошений намір його створити, а створили його дещо пізніше. У будь-якому разі СРСР проіснував трохи менше ніж 70 років.

Історик Геннадій Єфіменко розповів проєкту Радіо Свобода «Історичній Свободі», як створювали СРСР і чому ключовою в цьому процесі є інша дата.

– Що відбулося 30 грудня 1922 року? Чому від цієї дати дехто відраховує існування СРСР, а ви так не вважаєте?

– Відраховують, бо так у підручниках із середини 1930-х років писали. Це просте незнання фактів виникло через те, що з середини 1930-х років і до кінця існування СРСР, та й після того, дата 30 грудня була закарбована сталінською пропагандою в історичній пам’яті.

– Все-таки щось та й сталося 30 грудня 1922 року.

– Звичайно, у той день відбувся І Всесоюзний з’їзд рад, на якому було вирішено, що СРСР будемо створювати.

– Цікава ситуація: Союзу ще немає, а всесоюзний з’їзд рад вже є?

– І Всеросійський з’їзд рад теж відбувся тоді, коли про владу рад ще не йшлося.

Фактично рішення про створення нової федерації ухвалили на партійних форумах, перш за все на пленумі ЦК РКП(б), ще у жовтні 1922 року. Після того, як Сталіну не вдався його план автономізації, виробляли процедуру створення Радянського Союзу. І так трапилося, що опонентом Сталіна переважно була українська сторона.

Попередньо узгодили, що спочатку буде проголошено про намір створення СРСР, а потім буде робота з формування союзного договору. Але на одне із засідань наприкінці листопада 1922-го голова українського радянського уряду Раковський не приїхав. І Сталін протягнув зміну процедури. Мовляв, спочатку відбудуться з’їзди рад радянських республік, які мають увійти в СРСР, делегують повноваження на підписання договору – і підписуємо договір. І справді, республіканські з’їзди відбулися буквально через кілька днів, в тому числі Всеукраїнський з’їзд рад, і дали повноваження підписати цей договір. Але це йшло всупереч попереднім планам.

Тому 16 грудня відбувся пленум ЦК РКП(б), на якому вирішили повернутися до раніше затвердженої процедури: зараз лише декларуємо намір, а вже після обговорень ухвалюємо текст договору і вводимо його в дію. І це було проговорено на попередній зустрічі 29 грудня між представниками республік перед відкриттям Всесоюзного з’їзду рад.

Попервах на партійних пленумах йшлося про ухвалення конституції СРСР, яка мала складатися із декларації та договору про його створення. Проте на цьому попередньому обговоренні голова Всеукраїнського центрального виконавчого комітету Петровський запропонував: а давайте, раз декларація у нас і так вже чудова, ухвалимо в цілому, а от договір, який треба доробляти, візьмемо за основу. На це йому Сталін заперечив: та нас же засміють, ці два документи є єдиним цілим, так не можна.

Сталін на словах ніби погодився з рішенням, що договір треба ще доопрацьовувати. Але на самому з’їзді він закінчив свою промову: і давайте ми ухвалимо в цілому! Тобто фактично затвердимо створення СРСР. Здавалося, все. Але слідом за Сталіним вийшов Фрунзе, який представляв радянську Україну, і сказав, що так не можна. Тобто він повернув з’їзд до раніше узгодженого рішення.

Відтак І Всесоюзний з’їзд рад ухвалив Договір і Декларацію про створення СРСР в основному, як матеріали для подальшої роботи.

Щоб було зрозуміліше: у проєкті договору, який було ухвалено за основу, було 26 статей, а у кінцевому договорі, який після тривалих обговорень і суперечок затвердили і ввели в дію 6 липня 1923 року, було 72 статті.

Йосип Сталін, генеральний секретар Комуністичної партії Радянського Союзу доповідає про проєкт нової радянської конституції у Кремлі. Москва, 1936 рік

– Але декларацію проголосили 30 грудня 1922 року?

– Декларація теж була проголошена в основному. Так, згодом в її тексті нічого не змінилося, вона була проголошена потім і в цілому 6 липня. Але 30 грудня і декларація і договір були ухвалені в основному, тобто для подальшої роботи!

– Даруйте, незалежність України також була по етапах: 24 серпня 1991 року проголошення Акту про незалежність, а потім 1 грудня референдум цей акт якби «освятив». Але Незалежність ми відраховуємо від 24 серпня.

– Референдум, якщо юридичними термінами, Акт ратифікував. Так от, Конституція СРСР, тобто Договір і Декларація, вступили в дію 6 липня, а ратифіковані вони були ІІ Всесоюзним з’їздом рад вже в січні 1924 року.

– Це ж у січні 1924-го, здається, Ленін помер?

– Так, одразу після смерті Леніна. Але він помер неочікувано в тому плані, що, навпаки, очікували його одужання.

Демонтаж пам’ятника Леніну у Львові, 14 вересня 1990 року

– Все одно, символічно: остаточне оформлення СРСР і Ленін помирає.

– Це не оформлення, це підтвердження. Оформлення відбулося 6 липня 1923 року. До речі, Ленін номінально був головою Ради народних комісарів СРСР саме з 6 липня 1923 року. Це в усіх документах написано. До того просто не було цього РНК.

Публікація в київській газеті «Красная армія», 3 липня 1923 року

– Процитую два рядки з українського перекладу гімну Радянського Союзу: «Хай квітне народами створений спільно єдиний могутній Радянський Союз».

– Назва «Союз Радянських Соціалістичних Республік» вперше пролунала з вуст майбутніх укапістів (членів Української комуністичної партії – ред.) у грудні 1919 року. Тоді це ще були УСДРП (незалежники), але вони вже задекларували намір перетворитися на Українську комуністичну партію. Так от, їхня газета «Червоний прапор» виходила з гаслом «Хай живе союз соціалістичних радянських Республік!».

Газета Української комуністичної партії «Червоний прапор», грудень 1919 року

На межі 1920–1921 років один із керівників радянської України Володимир Затонський написав «Тези з національного питання». Там якраз поставало одне з ключових питань: треба щось робити з відносинами між радянськими республіками, бо на словах одне, на ділі інше, а кожен ще розуміє ще по-третьому, треба якось узгодити.

І, між іншим, казав: ми за федерацію, але вона не має бути російська, а має бути радянська. Ленін навпроти того, що федерація має бути радянська, а не російська, написав: «ха-ха!». Ці сторінки якраз є в ленінському архіві. Бо ті сторінки, де він не робив поміток, викинули, а ті, де робив – зберегли.

Брошура українського більшовицького керманича Володимира Затонського «Тези з національного питання»

– А що Леніна так насмішило?

– Бо в Україні ще з 1919 року говорили про намір увійти Україні в міжнародний союз республік. Боротьбисти тоді наголошували: ми ж об’єднуємо всі радянські республіки в єдиний союз. Тобто ідея, що це має бути не російська федерація, а радянська, постійно з України йшла. Але росіяни дуже тривалий час заперечували цю ідею.

Коли восени 1922 року Сталін спробував автономізувати республіки, то побачив великий спротив, насамперед України і Грузії...

– Автономізувати – щоб вони стали автономіями в складі радянської Росії, а не окремими республіками?

– Так, автономіями в складі Росії. Тобто, як він казав, привести їхній формальний статус до реального. Така у нього теза була.

– Оце Путін досі плаче, що цього не зробили.

– Але ж коли в Україні почали це обговорювати, то казали, що така політика може викликати велике невдоволення і повстання. Раковський особисто з цього приводу звертався до Леніна. І вже в жовтні 1922 року Ленін запропонував створити новий поверх федерації, над всіма республіками, які тоді були. А на той час Вірменія, Грузія і Азербайджан ще були об’єднані в Закавказьку соціалістичну федеративну радянську республіку.

Так от, чотири республіки – Російська, Українська, Закавказька і Білоруська – мали об’єднатися в нову федерацію. Але основне те, що вони формально рівноправні і що задеклароване право кожної республіки на вихід зі складу цього Радянського Союзу.

– Тобто у Москві тоді республіки справді мали право голосу і свою позицію відстоювали на цьому з’їзді в грудні?

– З’їзд – це суто декларативна річ була.

– Ви ж кажете, що Фрунзе вийшов і сказав: ні!

– Фрунзе виконав партійну настанову. Це Сталін пішов проти партійної настанови. Мабуть, Фрунзе тому й наважився вийти, бо відстоював раніше ухвалене партійне рішення.

А реально все вирішувалося в комісіях. Спочатку у 1922 році була українсько-російська комісія, яка навіть збільшила повноваження України. 10 серпня 1922 року Політбюро затвердило результати цієї комісії, а 11 серпня Сталін через підконтрольне йому Оргбюро створив нову комісію. Бачите, самі комісії по відносинах радянських республік із Росією. І ця комісія попервах взяла курс на автономізацію, але потім Україні і Грузії таки вдалося відстояти бодай формальну рівноправність.

– СРСР від початку назвали «країною рад». Але насправді ради суто декларативну роль відігравали в СРСР. Натомість дуже велику роль відігравав партійний і державний лідер. Майже кожен із них наклав свій відбиток на цю державу: великий сталінський відбиток, великий хрущовський відбиток, брежнєвський, горбачовський. Інші дуже мало керували, не встигли аж так сильно накласти.

Як би ви цей парадокс пояснили: з одного боку, «країна рад», а з іншого – вождь має вирішальне значення?

– Ще в Конституції 1936 року було закріплено, що влада-то рад, але «керівна і спрямовуюча» роль саме Компартії. Так що тут формально від 1936 року не було істотної суперечності.

До речі, попервах навіть українською переважно називали «совіти», а не «ради»...

– Навіть самі більшовики називали «совіти» чи тільки їхні вороги?

– Ні, якраз самі більшовики! Коли наприкінці 1919 року ухвалили резолюцію про радянську владу України, то в Москві її переклали як резолюцію про «совітську» владу. Ідея «радянськості» – це ідея боротьбистів. Боротьбисти, які на межі 1919-1920 років вели перемовини з більшовиками України про об’єднання в одну партію, весь час у своїй риториці вживали «радянська влада». Більшовики навіть закидали їм, що вони хочуть повалити владу совітську, а встановити якусь «радянську». У стенограмі навіть йшлося про «рОдянську» владу. Натомість Полоз, один із лідерів боротьбистів, який вів перемовини, пояснював, що це просто переклад.

Офіційний переклад резолюції «Про радянську владу в Україні» з російської на українську. Бюлетень Секретаріату ЦК КП(б)У, 15 грудня 1919 року

Коли боротьбисти об’єдналися з більшовиками і увійшли в уряд, то це стала «радянська влада», потім більш-менш лояльні до цієї влади сили за кордоном, ті ж есери, почали називати її «радянською». І лише для середовища УНР Петлюри влада залишалася «совітська». Вже пізніше з діаспори прийшло «совєцька». А от петлюрівська традиція, принаймні в міжвоєнний період, вживала «совітська влада».

– СРСР постав як федерація національних республік. Водночас із цим почалася політика коренізації, радянське національне будівництво – створювали систему освіти національними мовами... А потім, у 1930-і роки, почали «закручувати гайки» в плані національного питання. Якась була непослідовність в національному питанні: попервах розвивають якусь національну культуру, а потім цей народ садять у вагони і депортують у віддалені райони. Як пояснити хитання СРСР в національній політиці?

Історик Геннадій Єфіменко

– Ви сказали «федерація національних республік». Тут уточню: коли представники радянської України пояснювали своє бачення Союзу, то було таке зауваження, що ми ніколи не розглядали цю республіку як національну, це радянська республіка.

Так, українці там становлять більшість, але слово «національна» вони не вживали і навіть заперечували. Але формально кожна республіка була на основі основного етносу створена.

– І як хитання генеральної лінії в національному питанні пояснити?

– Хитання пояснюються досвідом і кінцевою метою. А кінцева мета у них – злиття націй у світовому масштабі. А оскільки це було проблематично, бо за межі колишньої Російської імперії їхня влада не пішла, то вирішили підготувати до злиття в масштабі СРСР і створення єдиного радянського народу. Тобто мета була злиття націй у світовому масштабі, але потім його просто перенесли на масштаби СРСР.

«Весь світ буде наш!», радянський плакат, 1935 рік

– Коли більшовицьке керівництво марило світовою революцією на початку існування СРСР, то проводило коренізацію. Коренізація – це ж один з інструментів роздмухування світової революції. А коли комуністична верхівка після Другої світової війни заспокоїлася щодо світової революції, то тоді остаточно нівелювали все національне.

– Не зовсім так. Бо марення це було в 1919–1920 роках, а не в 1923 році.

– Тоді ще СРСР не було.

– Так. Але 1923 рік – вже було зрозуміло, що треба готуватися до світової революції в майбутньому. І якраз у підготовці до цього треба якомога більше і продуктивніше використати сили всіх народів. Бо перед СРСР стояла мета – не лише світова революція, а й зміцнитися економічно, здійснити модернізацію, а цього без підтримки мас і без масового навчання народу рідною мовою досягти було неможливо.

Тут було дві складові – модернізація і завоювання лояльності населення.

– Дотепний публіцист Дмитро Корчинський якось зауважив, що радянська історія ділиться на два періоди – страшний і нудний. Які етапи існування СРСР визначили б ви?

– Не з таким формулюванням, але має сенс Корчинський. Тому що країни мають різні етапи розвитку.

Модернізаційний ривок було здійснено в міжвоєнний період. Це доба, як тоді казали, великого перелому, коли дуже багато чого переламали. Змінили структуру суспільства або заклали такі механізми, які незворотно змінювали її в подальшому. І чим далі від цього страшного початку 1930-х відходили, то заспокоювалися.

Відповідно наступний період певним чином нудний. Але то вже пожинали результати того модернізаційного стрибка, який відбувся в міжвоєнний період.

– Тобто все було зумовлено і пов’язано між собою?

– Все було зумовлено і пов’язано.

В національній політиці бачимо постійні коливання не лише до війни, а й після. Попервах був курс на поширення російської мови, але після смерті Сталіна в Україні повернулися до українізації. Наприклад, коли в 1956 році моя мама вступала у Ворошиловграді, то навчання було російською мовою. Скласти іспити їй дозволили українською, але навчання було російською. Потім вона поїхала на практику, а коли повернулася – навчання перевели на українську мову, а невдовзі місто знову стало Луганськом (потім в 1970–1990 роках Луганськ знову був Ворошиловградом – ред.).

Москва, Росія, 20 серпня 1991 року. Виступ президента РРФСР Бориса Єльцина на мітингу в розпал заколоту «ГКЧП». На мітингу майорять і українські прапори, на передньому плані – синьо-жовтий стяг, а на задньому – червоно-чорний

– Як на вашу думку, розвал СРСР наприкінці 1991 року – це закономірність чи радше випадковість? ​

– Оскільки, зрештою, не вдалося створити якусь гомогенну масу з того всього населення, то це загалом закономірне явище. Імперії розпадаються.

Але, звісно, ця імперія могла проіснувати довше, якби не ці тригери з цим же ж ГКЧП. Але, з іншого боку, хто його знає – якби не було цього ГКЧП?

Економіка ж падала, виробництво падало. І якби пік падіння припав не на існування незалежних держав, а на новий союзний договір чи просто на подовження існування СРСР, то хто його знає, що тоді було би. Отже, в часі, можливо, можна було би протягнути довше, але сам по собі факт розпаду я вважаю об’єктивним.