Останні російські заяви про спробу анексії українських територій збіглися у часі зі зі знаковим історичним ювілеєм. 470 років тому, 2 жовтня 1552 року, війська московського царя Івана IV Грозного після тривалої облоги, зламавши запеклий опір оборонців, здобули Казань. Невдовзі долю Казані розділила Астрахань.

Волзькі татари відносно швидко підкорилися московському цареві. Натомість колишні казанські піддані – марійці (черемиси) понад 30 років чинили опір Москві. Усього було три черемиські війни: в 1552–1557, 1571–1574 і 1581–1585 роках.

«Бунт черемиський тривав до кінця Іоаннового життя з дивовижною затятістю, – писав про ті події російський імперський історик Микола Карамзін. – Не маючи ні сил, ні вправності для битв у відкритому полі, ці люті дикуни, озлоблені, ймовірно, жорстокістю царських чиновників, різалися з московськими вояками на попелищах хиж своїх, у лісах і вертепах, влітку і взимку; воліли незалежності або смерті».

Тоді марійці тікали від московитів, серед іншого, і на українські землі, де стали відомі як чемериси. Але влітку цього року, коли російська влада формувала так звані «добровольчі» батальйони для війни проти України, то маленька республіка Марій Ел сформували аж три такі підрозділи. Такий от парадокс.

Російська держава «змалечку» розвивалася як імперський проєкт. І досі російська ідентичність у значній мірі залишається імперською.

Про минуле, сьогодення і перспективи російського імперіалізму «Історична свобода» говорила з істориком та політичним експертом Євгеном Магдою.

– Зараз у Татарстані пам’ятають про події 1552 року? Попіл оборонців Казані стукає в їхні серця?

– Звичайно, є люди, які пам’ятають. В Україні теж намагалися максимально вичистити всі спогади про український визвольний рух, переписати багато чого. Але пам’ять збереглася.

Так само, думаю, що в Татарстані, Башкортостані, в інших суб’єктах Російської Федерації це зберігається. Інше питання, що є достатньо потужна російська репресивна машина і є прагнення, яке впродовж тривалого часу реалізовувалося – загнати всіх спочатку в «єдиний радянський народ», потім у росіян. І впродовж останніх 20 років формально зберігається статус федерації, тоді як реально це дуже навіть імперія.

– А наскільки Татарстан та інші республіки Ідель-Уралу зберігають свою суб’єктність? Зараз у Російській Федерації специфічно суб’єктна Чечня. А що можна сказати про Волзько-Уральський регіон?

– Суб’єктність Чечні – це окреме питання, тому що роль Кадирова як федерального політика була дуже помітною, починаючи з 24 лютого. Але цікаво інше. Після того, як 21 вересня Путін оголосив «часткову мобілізацію», Кадиров сказав, що у Чечні цієї мобілізації не буде. На мою думку, це натуральний феодалізм.

Росії властиві різноманітні історичні реконструкції, які живуть, очевидно, в голові Путіна. Путін мислить категоріями графа Уварова: «православ’я-самодержавство-народність» і дуже активно з цим працює.

Говорити про суб’єктність інших, крім Чечні, суб’єктів федерації (даруйте за каламбур) не випадає хоча би тому, що навіть президенту Татарстану заборонили називатися президентом. Віднедавна він просто глава Татарстану. Москва подібними речами стискає пружину, яка раніше чи пізніше вдарить по руках того, хто її стискає. Причому, вдарить дуже сильно.

– З іншого боку, очільник Татарстану – останній, хто зрікся президентства і став главою республіки. Всі інші республіки значно раніше скасували цю посаду, а Татарстан до останнього зберігав своє президентство.

– Так. Але мало називатися президентом, треба мати ще якісь реальні можливості. А в РФ можливості суб’єктів федерації набагато менші, ніж можливості федеральних земель у ФРН, наприклад. Федералізація в Росії дуже російська, за принципом «спочатку з’їмо твоє, а потім – кожен своє».

– А як би ви пояснили успішність російського імперського проєкту, стрімке територіальне зростання цієї держави? І те, що свого часу силою підкорені народи з часом стають цілком лояльними, як на прикладі тиж же марійців можна констатувати?

– У цьому немає нічого особливого, немає жодного секрету. Росія діяла за принципом батога і пряника: всіх незгодних дуже затискали, а лояльні отримували свою частку в управлінні імперією. Тому, крім «поділяй і владарюй», ще принцип «забирай і перерозподіляй», працював у попередні століття.

На моє внутрішнє переконання, без приєднання українських земель Московське царство ніколи не стало б Російською імперією. Тому що це був ресурс і фінансовий, і людський, і територіальний. В тогочасній Європі важливо було не тільки приєднувати якісь землі, а зменшувати площу для розширення для інших держав. В такий спосіб спочатку Московія, а потім Російська імперія протистояла Швеції, Речі Посполитій, Австрії, яка згодом стала Австро-Угорщиною, і Пруссії, яка потім об’єднала Німеччину.

– Османську імперію ще треба згадати.

– Звичайно! Боротьба за право перетворити Чорне море на «внутрішнє озеро» тривала не одне століття.

– У 2014 році росіяни в абсолютній більшості підтримали анексію Криму. У них був, як писав путінський поплічник Сурков, імперський консенсус у суспільстві щодо цього. А наскільки зараз зберігається цей імперський консенсус в умовах, коли помітна частина російського населення тікає від мобілізації? Втеча від мобілізації може свідчити про те, що росіяни розчарувалися в імперії та готові нею пожертвувати?

– Росіяни тікають від мобілізації, а в окремих регіонах, наприклад, у Дагестані, Якутії відбулися виступи проти мобілізації. Але не проти війни з Україною! Популярність війни з Україною все ще висока, хоча й падає. Росіяни готові підтримувати так звану «спеціальну військову операцію», але потім, коли їх починають призивати, то реагують, як у відомому анекдоті: «А мене за що?»

– Але, в даному випадку, чи відбувається девальвація імперських цінностей?

– Думаю, що вона поступово буде відбуватися. І чим далі буде тривати російсько-українська війна, чим більше росіян загине в цій війні, чим більше похоронок і покалічених повернеться до Росії, тим більше буде питань, чому так відбувається. Наївно вважати, що цей процес буде одномоментним. Ні, так не буде. Утім, безумовно, цей процес буде впливати на подальший перебіг подій.

– Навесні розмовляли з одним істориком про португальську Революцію гвоздик. Португальська колоніальна імперія була найдавніша серед європейських і проіснувала найдовше – аж до 1970-х років. Але завдяки революції португальці позбулися імперії, і тепер у них немає туги за імперськими часами. Натомість у росіян: «таку країну втратили!» або «розвал СРСР – найбільша геополітична катастрофа ХХ століття». Це ж не лише Путін так думає. Він радше виказує бачення ситуації багатьма росіянами.

– Європейські народи своїх імперських атрибутів позбувалися по-різному. Ми бачили, як увесь світ був у жалобі за Єлизаветою ІІ. А вона ж застала Британську імперію, була причетна до її перетворення на Британську співдружність. Отже, в Європі все було сугубо індивідуально.

Але Росія просто не хоче позбуватися імперської спадщини. Їй вигідно використовувати імперську тяглість, показувати свою значущість і впливовість. І тут у мене немає жодних сумнівів у тому, що Росія не хоче перетворень.

Понад 7 місяців повномасштабної війни Росії проти України мене особисто переконали в тому, що ми не маємо іншого вибору, ніж боротися за демонтаж Російської імперії, яка фактично існує в нинішньому вигляді.

– Російська імперія, яка існує під назвою «Російська Федерація».

– Так, можна сказати, яка існує під псевдонімом «Російська Федерація».

– До речі, влітку ви були гостем на Форумі Вільних народів Росії у Празі. Там йшлося саме про перебудову Російської Федерації на конфедеративних засадах чи навіть взагалі про демонтаж цієї держави. Говорили складно, але учасники цього форуму представляють громадську думку своїх регіонів чи це з їхнього боку таке собі прожектерство?

– Сказати, наприклад, щоб глава уряду Ічкерії в екзилі Ахмед Закаєв був би сьогодні на території РФ, то це ж просто фантастичний сценарій. Бо його в такому разі просто знищить російська влада. Так само, я розумію, чому стали емігрантами Вадим Штепа чи Павло Мезерін, які виступають за незалежність, відповідно, Карелії та Інгрії.

Вважаю, що Україна має повне моральне право обговорювати процес демонтажу Росії. У Празі я запропонував короткий план «Росії післязавтра», який передбачає ядерне роззброєння Росії, закріплення в Конституції права націй на самовизначення, чого зараз в Конституції РФ немає, і масштабну депутінізацію, включаючи процес над путінізмом.

Я не хотів би критикувати людей, які наважуються виступати проти Росії. Бо критикою ми їх можемо десь демотивувати, а десь продемонструвати брак підтримки. А ми повинні їх підтримувати. Бо якщо ми не будемо їх підтримувати, то інших союзників на російській території у нас не буде. Розраховувати, що ми зможемо принести до Російської Федерації без самих її громадян бацилу революції, щонайменше наївно.

Ці люди – за демонтаж імперської Російської Федерації, за те, щоб її перетворити. Не скажу, що вони всі однорідні. У них різні погляди, немає якоїсь абсолютно єдиної думки. Проте є прагнення провести такий експеримент.

Маємо бути свідомі того, що успіхи ЗСУ створюють підстави для того, щоб Україна відновила свою територіальну цілісність. Але, якщо говорити в історичному контексті, без демонтажу Росії в її нинішньому вигляді, після відновлення нашої територіальної цілісності, буде така кампанія реваншизму, що й Гітлеру не снилося. Бо в сучасної російської влади зосереджені потужні інструменти впливу. І той, хто думає, що їх легко демонтувати через військову поразку, глибоко помиляється. Навіть зараз ми бачимо: український сегмент інтернету шумить про одне, а російський – абсолютно про інше. Росіяни створили справжню цифрову фортецю, куди пускають дуже небагатьох. І роблять це достатньо послідовно.

– Зараз, мені здається, Росія у вразливій позиції, як Московське царство за часів Івана Грозного. Звісно, цар тоді взяв Казань і Астрахань, але в часи його правління кримські татари спалили Москву. На вашу думку, зараз говорити про розпад чи трансформацію Російської імперії під псевдонімом «Російська Федерація» є підстави? І чого чекати від цього процесу?

– У моїх дітей у школі один день на тиждень відводиться під розвиток проєктного мислення. Ми теж маємо розвивати проєктне мислення щодо Росії. Сама по собі Росія не розвалиться. Ми маємо для цього шукати і створювати можливості. Тільки в такий спосіб можемо чогось добитися. Якщо ні, то нам буде надзвичайно складно, повірте. Тому це треба планувати. Людство має досвід розпаду СРСР, і це дає підстави для обережного оптимізму щодо розпаду Росії.