Сексуальні злочини військових Росії. Як влада України допомагає врятованим?

Інформація про випадки сексуального насильства з боку російських військовослужбовців почала надходити ще з 2014 року. А з початком повномасштабного вторгнення таких злочинів стало значно більше. Втім, говорити про це наважуються не всі з уцілілих, тому точних даних про кількість цих випадків немає, а досвід інших воєн показує, що постраждалі можуть заявляти про пережите аж через роки.

Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом (СНПК) є одним із воєнних злочинів, злочинів проти людяності або формою геноциду. Це закріплено в положеннях міжнародного кримінального права.

В Україні вирішили не чекати завершення бойових дій та вироків по цих справах у міжнародних судах, і почали впроваджувати політику відновлення прав постраждалих, включно з репараціями вже зараз. Як це працюватиме, якої підтримки потребують вцілілі та чи вдасться довести, що це саме воєнні злочини?

«Діяти потрібно негайно» – Зеленська

«Постраждалі від сексуального насильства під час війни не можуть чекати на «класичні» репарації, коли закінчиться війна чи коли Росія погодиться сплатити відшкодування, — діяти потрібно негайно», – зазначила перша леді України Олена Зеленська під час конференції «Відновлення прав постраждалих від сексуального насильства, повʼязаного з конфліктом: елемент миру та світової безпеки».

На цьому заході презентували пілотний проєкт з невідкладних проміжних репарацій для постраждалих. Йдеться про одноразову виплату в розмірі 3 тисячі євро.

За словами віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Ольги Стефанішиної вже впродовж березня 40 вцілілих зможуть отримати відповідні статуси та перші проміжні репарації. А до жовтня 2024 року пілотна програма має охопити 500 осіб.

Віцепрем’єрка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Ольга Стефанішина під час конференції «Відновлення прав постраждалих від сексуального насильства, повʼязаного з конфліктом: елемент миру та світової безпеки». Київ, 4 березня 2024 року

Це перший випадок в історії репараційних заходів, коли держава спільно з громадянським суспільством та профільними організаціями під час війни напрацьовує кроки для виплати невідкладних проміжних репарацій. Робота ведеться у взаємодії з Офісом генерального прокурора України, який розслідує такі злочини, а також Міністерством юстиції, яке формує реєстр збитків. Партнерами реалізації проєкту також стали центри допомоги врятованим та профільні громадські організації.

Вцілілі не зобов’язані розповідати свою історію

Щоб отримати проміжні репарації, людина не має обов’язку детально розповідати свою історію. Достатньо просто ідентифікувати себе як постраждалу чи постраждалого.

«Вона розповідає тільки дуже загальні речі: де вона перебувала, який час вона там була і все. Ми жодного разу не вимагаємо від неї цих розповідей. Ми також не вимагаємо, щоб людина особисто зверталася. Це може бути якась довірена особа, від імені цієї людини звернутися і подати таку заяву, але дуже важливо, щоб люди знали, що вони мають право на це», – наголошує правозахисниця Людмила Гусейнова, яка сама є вцілілою після російського полону, де провела 3 роки й 13 днів.

Людмила Гусейнова, правозахисниця, громадянська журналістка, директорка з комунікацій ГО «СЕМА Україна»

Після звільнення в жовтні 2022 року Людмила долучилася до правозахисної діяльності, та стала однією з тих, хто публічно свідчить і від імені постраждалих, які не наважуються розповідати про свою історію, або досі перебувають на тимчасово окупованій території чи в полоні. Зараз Людмила Гусейнова працює в ГО «СЕМА Україна» – спільноті, яка підтримує вцілілих від сексуального насильства з 2019 року.

Вона наголошує, що впродовж останнього року бачить помітне зростання співпраці держави і громадських організацій щодо відновлення прав постраждалих від сексуального насильства під час війни. Також акцентує на тому, що участь вцілілих у напрацюванні нових політик та принцип «ні слова про нас без нас» є надзвичайно важливими.

Коментар Людмили Гусейнової для Радіо Свобода

«Не тому, що це тішить наші якісь почуття, а тому, що ми розуміємо, яка кількість постраждалих ще мовчить, яка кількість людей боїться навіть згадувати про те, що з ними сталося, яка кількість людей залишається на окупованих територіях і в полоні. Ми маємо зробити зараз такий механізм допомоги цим людям, щоб вони не боялися, щоб вони отримували холістичну допомогу у будь-якій сфері, щоб вони не були вимушені лишатися у своїй бульбашці і переживати всі ці страждання наодинці», – говорить Гусейнова.

«Гроші не вирішують проблем»

Виплата проміжних репарацій – це тільки частина змін у процесі відновлення прав постраждалих від сексуального насильства.

Правозахисниця Лариса Денисенко розповідає, як від початку повномасштабного вторгнення активізувалися урядові ініціативи у цьому напрямку: з’явилася стратегія спілкування з потерпілими, напрацьовуються зміни в кримінально-процесуальному і кримінальному законодавстві стосовно протоколів опитування, щоб можна було анонімізувати людей, які наважуються свідчити. Влітку 2023 року відкрився координаційний центр підтримки потерпілих і свідків воєнних злочинів при Офісі генерального прокурора.

«Це взагалі нововведення, яке дуже людиноцетричне, дуже потерпілоорієнтоване і травмоорієнтоване. Раніше про ці підходи навіть не говорили, – пояснює Лариса Денисенко. – Якщо дивитися на дизайн всіх цих заходів, планів і механізмів, алгоритмів – ми дуже на 3-4 кроки йдемо вперед. Якщо ми йдемо вперед, давайте забезпечувати це людям, перевіряти, як працюють ці механізми. Зрештою, це перевірка не для людей, перевірка для державних органів, щоб зрозуміти, як ми можемо це розширити і масштабувати».

Лариса Денисенко, правозахисниця, членкиня правління та співзасновниця Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем», письменниця та медійниця (на світлині ліворуч)

Наразі уряд напрацьовує також бачення соціальної підтримки. Міністерка соціальної політики Оксана Жолнович наголошує, що, крім фінансової підтримки, постраждалі потребують цілої мережі інструментів, через які вони могли б відновлюватися.

«Ми не говоримо виключно про гроші як фінансову підтримку, тому що цього недостатньо. Гроші не вирішують проблеми людини, яка постраждала емоційно, психологічно, фізично. Гроші частково можуть бути механізмом реалізації. Наше завдання – це якраз мережа, механізми відновлення, протоколи підтримки та психосоціальної взаємодії», – говорить Жолнович.

Зараз у розробці перебувають два законопроєкти, які могли б відповісти на такий запит. Один з них уже зареєстрований у Верховній Раді – № 10256 «Про облік осіб, життю та здоров’ю яких завдано шкоди внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України».

Він передбачає започаткування єдиного обліку всіх людей, що постраждали. Серед категорій постраждалих визначених в цьому законі є також і постраждалі від сексуального насильства, пов’язаного з війною. Реєстр мав би об’єднати інформацію з інших реєстрів та державних механізмів, зокрема сфери охорони здоров'я, соціальної підтримки, пенсійного законодавства, лікарняних тощо.

Оксана Жолнович (посередині) – міністерка соціальної політики України під час конференції «Відновлення прав постраждалих від сексуального насильства, повʼязаного з конфліктом: елемент миру та світової безпеки». Київ, 4 березня 2024 року

Це дасть можливість людині підтвердити, що вона постраждала від російської агресії і швидко отримати необхідні документи, які дозволять їй далі звертатися до міжнародних механізмів відшкодування у майбутньому.

Другий законопроєкт фокусується виключно на постраждалих від сексуально зумовленого насильства. Він мав би запропонувати невідкладну психосоціальну підтримку постраждалих без звернення до правоохоронних органів. Оксана Жолневич пояснює, що такий підхід допоможе людині прорефлексувати все те, що з нею відбулося, відновитися і рухатися далі, адже не всі готові одразу заявити про злочин у правоохоронні органи. Водночас багато хто не усвідомлює, що є постраждалим чи постраждалою.

«Примус до насильства у будь-якій формі, під будь-якою погрозою за будь-яких обставин є примусом. Навіть якщо вони не опиралися або якщо вони заради збереження себе і своїх родин навіть погоджувалися на те, що з ними вчиняли», – наголошує міністерка соціальної політики.

Потреба інформаційної роботи

Як у правозахисних, так і в урядових колах акцентують на важливості інформаційної роботи. Та наголошують, що відновлення прав постраждалих це також і робота з суспільством. Йдеться, з одного боку, про долання упередженого ставлення, стереотипів і стигматизації, а з іншого, про усвідомлення того, чим є сексуальне насильство.

«Переважна більшість людей сприймає це через призму зґвалтування. Але але це також примусове оголення, спостереження за тим, як вчиняють насильницькі сексуальні дії над іншою близькою тобі або незнайомою людиною, змушування до оголення ув'язнених полонених або заручників чоловіків і жінок разом. Ця поведінка скерована на насильство і катування. І мені дуже шкода, що досі в історії цього злочину хтось вбачає першим слово «сексуальне»», – пояснює правозахисниця Лариса Денисенко.

Лариса Денисенко – коментар для Радіо Свобода

Вона бачить також потребу широко комунікувати, зокрема через медіа про те, що людина, яка зазнала сексуального насильства, не має почуватися винною, позбавленою суб'єктності та можливостей.

Про важливість колективного усвідомлення, що жінки, чоловіки і діти, які пережили насильство, мають нормально інтегруватися в суспільство, говорить і Людмила Гусейнова.

«Вони є рушійною силою для розвитку нашого суспільства, – зауважує вона. – І що те, що з ними зробили, це зробив наш загальний ворог – Російська Федерація, бо це вона координує такі знущання над цивільними, над військовими нашими. Це вона дає дозвіл на це, бо вона не карає своїх злочинців. І ми маємо розуміти, що нам треба вимагати покарання, нам треба вимагати справедливості».

Чи вдасться довести, що це воєнні злочини

Станом на 4 березня Офіс генерального прокурора розслідує 274 факти сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом (СНПК). Для цього працює управління Департаменту війни Офісу генпрокурора, яке веде закриті заочні провадження. Його керівниця Анна Сосонська зазначає, що відомство налагоджує співпрацю з органами місцевого самоврядування на деокупованих територіях, а представники прокуратури приїжджають на місця, щоб потерпілі не мали необхідності щоразу приїжджати до Києва для тих чи інших процесуальних заходів.

Правозахисниця Лариса Денисенко наголошує, що такі злочини не мають терміну давності, і переконана, що у майбутньому їх можна буде довести саме як воєнні злочини. Вона пояснює, що на сьогодні є три шляхи, як людина може заявити про сексуальне насильство під час війни. Це українська судова система, універсальна юрисдикція для людей, які перебувають зараз за кордоном та можуть звернутися до юристів-міжнародників, наприклад у Словаччині чи Латвії, а також міжнародне правосуддя.

Для Міжнародного кримінального суду (МКС) юристи акумулюють різні напрямки обвинувачень Україною Російської Федерації, сексуальне насильство там один з провідних кластерів. Окрім цього, ведеться робота над доведенням злочину геноциду, складовою якого також є сексуальне насильство.

На думку правозахисниці, в цьому питанні варто звернути увагу на досвід Руанди та країн колишньої Югославії.

«Це дуже часто здається абсолютно немислимим, але вироки воєнні злочинці отримують навіть у нашому сторіччі. Буквально минулого року був один з вироків по Руанді, – зазначає Лариса Денисенко. –Якщо говорити про воєнні злочини (російських військових на території України – ред.), наразі зареєстровано вже понад 130 000. Ми маємо все-таки з чогось починати. Це дає людині надію на поміченість, на захист приватності, дає можливість зрозуміти, що держава намагається задіяти механізми, які вже є, і намагаються розробити ті механізми, яких поки що немає. Ми їх бачимо у перспективі».