Перша наукова конференція, присвячена Голодомору, проходила у канадському Монреалі 25–26 березня 1983 року в Квебецькому університеті. Тоді, у 50-ту річницю Великого голоду виступали не лише науковці, але і представники української громади, літні українці, які стали свідками Голодомору та розкуркулення своїх родин, яке йому передувало.
Група молодих вчених з трьома позиченими камерами два дні працювала над документуванням цілого симпозіуму. У третій день, 27 березня 1983 року документалісти-аматори записали серію інтерв’ю з канадськими українцями, що походили зі східних регіонів України. Як сказав в інтерв’ю Радіо Свобода керівник проєкту Юрій Луговий, українська діаспора вже тоді розуміла історичну цінність цих свідчень і намагалася зберегти їх для наступних поколінь.
Серед тих, хто в розмові з дослідником Марком Царинником розповів, як «розкуркулювали» його село, був Олекса Чорний 1907 року народження, уродженець села Таврія Запорізької області, який на час колективізації вже був дорослим чоловіком і добре пам'ятав, що відбувалося на Півдні України.
«Ми мали четверо коней, бо був хутір, земля, яку потрібно було обробляти. Було дві корови. Робоча сила – батько, мати, я вже підріс і наймали одну дівчину. У 1914 році батька забрали на Першу світову війну. Мати сама залишилася. Мені ще не було 10 років, коли мати відводила мене на поле працювати – я вже сам орав, боронив, чистив. Були ще менші брати, дві сестри, але сестри малими померли. Після закінчення війни батько повернувся», – розповідає Олекса Чоний.
Після російської революції 1917 року селяни в його селі отримали по два гектари землі на кожного члена родини. «На душу, то норма така була», –каже він. – Нас було вісім: батько, мати і нас було шестеро дітей, то ми дістали 16 гектарів землі».
Але, як говорить Чорний, в його селі більшовиків люди не підтримували: «На Україні мало яке село підтримувало більшовиків».
Смертність тоді була мала, бо переважно дядьки хліб мали
У перший великий голод, який спричинили більовики своєю політикою, у 1920-21 році, за його словами, врожай був поганий, але «червоні продотряди» забирали хліб з резервів, які селяни формували на наступний рік. «Але смертність тоді була мала, бо переважно дядьки хліб мали. Бідніші люди – вдови, чи старші люди, не мали, але вони мали сарай, які могли проміняти за хліб. Мій батько тоді купив з такого сараю черепицю за 20 пудів хліба», – згадує Олекса Чорний про той час, коли родина повернулася з хутора до дідового села і почала розбудовувати своє господарство.
Перед колективізацією село роззброїли
Як пригадує селянин, перед початком колективізації радянська влада під загрозою розстрілу змусила селян здати зброю. «Зброї багато було у нас на Україні, але тоді ГубЧК (Губернська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією і саботажем, яка проводила масові позасудові репресії в основному за класовим та ідеологічним принципом, впровадила масовий «червоний терор», – ред.) наказала здати зброю та інше військове спорядження. То всі здали, а хто не хотів, щоб про нього знали, то вночі десь викинув. Там були карабіни, гранати, багато всього було», – розповідає Олекса Чорний, який тоді підлітком підводою звозив цю зброю з села до Мелітополя.
За його словами, колективізація на Запоріжжі почалася у 1927 році. Але селяни противилися, не хотіли віддавати своє майно.
«Тоді почали створювати ще не колгоспи, а СОЗи, совхози, і з’явилися перші розкулачені люди. Тоді Сталін кинув клич «борьба с кулаком», з селянством, і тоді щоб людей залякати, щоб змусити йти в колгосп, то треба було якихось дядьків винайти, забрати в них майно і зліквідувати як клясу».
Куркуль – не просто заможний селянин, а «грамотний, свідомий»
На запитання інтерв’юера, Марка Царинника про те, як вирішували, кого називати куркулем, Олекса Чорний каже, що це мала бути заможна людина, але не лише, для того, щоб радянська влада назвала людину куркулем, достатньо було бути писемним – вміти читати і писати.
«Як він грамотний, то він є свідома людина, то його треба знищити і залишити несвідомих», – розповідає Чорний. Таких, кого прислані в село представники радянської влади, визначили як «куркулів», було чотири родини.
У1929-1930 році в селі повідомили, що Сталін наказав робити колективізацію добровільною, а не примусовою, і деякі люди вирішили повернути своє майно.
У ніч перед Різдвом тих «куркулів» всіх зібрали і завезли за три кілометри за селом – у Попову балку і там викинули у глибокий сніг
«А вони повідомили в район, що тут селяни грабують колхоз. Район в область, а область – там і в Москву повідомили, і в ніч перед Різдвом тих «куркулів» всіх зібрали і завезли за три кілометри за селом – у Попову балку і там викинули у глибокий сніг, у нас були великі сніги і морози. Там вони пробули до весни – діти і жінки, бо чоловіків арештували і посадили в тюрму. У ту балку з п’яти сіл звезли більше 100 родин», – розповідає Чорний.
Родичі, які ще могли залишатися у селі нічим їм не могли допомогти. «Бо прийшли десяткові і сказали, як ти їх пустиш, то і тебе вивезуть тоді. Було так, що були брат і сестра, сестру вивезли, а брат не пустив до хати. А тоді кожен колхоз мав дати коня, воза і хліба, щоб транспортувати цих людей на Сибір», – каже Чорний.
Він згадує, що на вагонах, у яких українських селян депортували на Сибір, писали, що вони є добровільні переселенці. І місцеві сибіряки були незадоволені, що до них приїхали переселенці, і лише згодом вони дізналися, що то за люди.
«Кожен дядько думав: ага, його тронули, а мене не тронуть»
У 1931 році колективізувати українське село вже прислали загони 25-тисячників, радянських активістів, які за допомогою місцевої бідноти, грабували селян. Як каже Чорний, вони ходили селом, обшукували, забирали хліб. Але про солідарність селян уже не йшлося – кожен намагався вижити поодинці.
Забирали все – і хліб, і квашену капусту, і в підвалах огірки, і бараболю
«Кожен дядько думав: ага, його тронули, а мене не тронуть. А поступово до того дійшло, що всіх зачепили. І забирали все – і хліб, і квашену капусту, і в підвалах огірки, і бараболю», – згадує Чорний, який на той часи вже був дорослим чоловіком.
У 1932 році, за його спогадами, грабунок призупинили, дали посівний матеріал і вимагали, щоб селяни засіяли хліб. А коли достиг врожай, влада вимагала від селян, щоб новий хліб вони відвозили на зсиппункт, де збирали зерно для експорту. Як каже Чорний, це була ще одна добре продумана схема пограбунку селян, бо як тільки вони отримували гроші за нібито проданий державі хліб, їх відразу викликали до сільського начальства, яке відбирало в них ці гроші під виглядом продажу облігацій державного займу.
«Отже, що виходило? Хліб одвіз, гроші дістав, їх у сільраді віддав, дістав облігації на 10 років. А коли ті 10 років доходили, то уряд мав заплатити великі гроші, а Сталін продовжив ще на 10 років. І якраз вибухла війна і ніхто нічого не дістав з того займу. Така була пастка для селян», – пригадує Чорний.
Щоб хоч якось вижити, деякі селяни, яких позбавили всього майна, втікали до міста, до нових індустріальних центрів, на заводи і шахти. «Дніпрострой розвивався, копальні, отже дядьки їхали туди, копав там землянку і забрав потім і сім’ю. Багато виїхало, бо в них все чисто забрали. А той, хто був у колгоспі, той залишався. Але якщо хтось залишався і не був у колгоспі, і не був у силі виїхати, то він гинув», – розповідає Олекса Чорний про нові комуністичні порядки.
У 1932 і 1933 році радянська влада давала посівний фонд селянам, які ще вижили після колективізації, не втекли на шахти і не були депортовані. А коли вони вирощували врожай, за вже описаною схемою конфіскувала хліб, що і спричинило голод.
«З Рогачека, з району, поїхав голова райкому в одне село, яке вимерло майже повністю – тільки п’ять хат лишилося. Він зупинився і послав свого шофера до однієї хати по молоко. А він заходить, а там двоє дітей, чоловік і жінка неживі лежать. Він обернувся назад. Той його питає, чому молока не приніс. А шофер каже: «Вони сказали, щоб ти прийшов». Він вилазить з авта, пішов туди, відкрив двері, а там – мертві люди. Каже, нащо ти мене послав? «А щоб ти, – каже, – побачив».
З моєї родини, по батьковій та материній лінії від голоду померло 23 людини. В тому числі мій рідний брат, він був 24-й
За словами Олекси Чорного, у більшості випадків кількість смертей була така висока, що не залишалося, кому рахувати.
«З моєї родини, по батьковій та материній лінії від голоду померло 23 людини. В тому числі мій рідний брат, він був 24-й», – розповів Олекса Чорний у 1983 році, у 50-ту річницю Голодомору.
Коли він помер, дослідникам, які робили цей запис майже 40 років тому, вже не вдалося встановити, але його свідчення, як і свідчення інших учасників конгресу в Монреалі, залишилися, і тепер є у відкритому доступі на Youtube.