Останнім часом кількість запитань – «Чи буде війна?» – просто зашкалює. Однак, ті, хто питає, у відповідь на моє зустрічне питання: «А що війна припинялася?», просто знизують плечима.
Хіба це не ознака того, що навіть в умовах тривалої агресії українське суспільство не виробило в собі відчуття колективної відповідальності за країну? Не було його у 2014-му році, немає і зараз. Є просто невелика кількість людей, яким не все одно і які готові брати на себе відповідальність.
Дозвольте запитати, а що заважає іншим зрозуміти, що ми і так у стані війні? Те, що де-юре війна не оголошена? Чи те, що немає воєнного стану? Чому це так – окрема розмова. Проте, війна іде...Як можна цього не помічати?!
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Падіння 32 блокпосту: чому спроби врятувати оточену позицію завершились тяжкими втратами?«Путін уже напав» – у 2014-му
Із 2014-го року Україна у стані війни! Відтоді як «Путін напав».
У нас окупований Крим і частина Сходу України. В нас щодня Збройні сили дають відсіч на лінії боєзіткнення, яку чомусь назвали лінією розмежування, довжиною у 427 кілометрів.
У нас 1,5 мільйона громадян стали вимушеними переселенцями. Вони залишили свої домівки, роботу, залишили все і поїхали в «нікуди». Ці люди вимушені боротися і здобувати, щоб вижити.
20 тисяч будинків знищено і пошкоджено, вже не кажучи про іншу понівечену інфраструктуру.
І головне – загальна кількість людських втрат (загиблі і поранені серед цивільного населення та військових) – понад 40 тисяч. І ще мільйони тих, чиє життя більше ніколи не буде таким, як колись, як до того моменту, як «Путін напав». Бо вони самі, або їхні близькі чи друзі, воювали на цій війні…
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Я хочу довести, що убивство мого сина є воєнним злочином» – Ніна БрановицькаЦинізм, конфронтація і розпорошення
Відтоді як «Путін напав» на кладовищах невпинно росте кількість могил під державними прапорами. Щодня…їх все більше і більше. При цьому, є ті, хто примудряється цього не бачити.
А ще є ті, хто прикриваючись ними, створюють черги у соціальних службах і земельних комісіях. Далеко не всі вони воювали, зате у них у всіх є посвідчення учасників бойових дій. Це вже як окрема категорія діячів, як «професійні мітингарі», чи «професійні активісти», чи «професійні атовці». Усі ці роки вони затято ламають списи один об одного, о тільки не об ворога.
Зате завзято точиться «війна» у соціальних мережах і медіа. Але ця війна у медіа суттєво відрізняється від війни реальної, внаслідок якої лише збільшується кількість хрестів на цвинтарях, а навіть з’являються цілі нові цвинтарі. Подекуди, на місцях зниклих населених пунктів.
І це все допоки має лише початок. Початок без кінця.
Соціологія каже про розшарування суспільства, його розпорошення, де немає «партій війни», а є ті, хто вважає, що війна буде і ті, хто ні. А ще є таке поняття як «вулиця», за яким ховається «пересічний громадянин», який і досі не знає чи не хоче знати – «хто напав і за що війна», і який досі впевнений, що це «політичний конфлікт», а не цивілізаційна боротьба за право Україні бути.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Росія напала на Україну, бо росіяни досі ще не знають, хто вониПри цьому самі політичні лідери цинічно прикривають необхідність реального об’єднання суспільства перед лицем реальної загрози – риторикою про відповідальність НАТО та інших союзників.
Хіба можна об’єднати суспільство, сповідуючи гасло «розділяй і володарюй» замість «роби що можеш, з тим що маєш, там де ти є», як написано на полігоні 3-го полку спеціального призначення.
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Припинити агресію Росії – це не підживлювати її надії на реванш». Звернення Ініціативи «Першого грудня»То, що ж робити?
На це питання давно дали відповідь народи, яким вдалося засвоїти уроки боротьби за право бути. Це:
- Чітка інформаційна політика щодо захисту і оборони держави;
- Формування прозорих рішень у оборонній сфері;
- Зміцнення потенціалу спротиву суспільства і громадянина;
- Підготовка громадян до спротиву і бойових дій, організація і фінансування вишколів, тренінгів, навчань.
На жаль, і у 21-у столітті відоме Si vis pacem, para bellum (лат. «хочете миру, готуйтеся до війни»), залишилося надактуальним.
У той час як ворог вже зростив покоління молоді, яка не знає життя без війни і без образу ворога, ми і досі маємо тих, хто хоче «обійнятися» братніми обіймами, вважаючи то за своє право, і абсолютно не згадуючи про свої обов’язки перед країною.
Поки ми ще обговорюємо надання чи ненадання державного фінансування організації «Пласт», у Росії давно все вирішено на найвищому рівні.
Останній державний бюджет Росії недвозначно про це каже:
- Зменшення видатків на медицину на 117 млрд рублів;
- Зменшення бюджету соціальних програм на 371 млрд рублів;
- Зменшення пенсійних видатків на 152 млрд рублів;
- Збільшення видатків на силовий блок на 359 мільярдів рублів
Чому? Бо як казав один з класиків і, фактично творців, доктрини війни СРСР та сучасної Росії, як наступниці Радянського Союзу, Борис Шапошников: «Мобілізація і є війна».
Війна під Шумами – фоторепортаж
Тож, щоб не чекати у страхові, що «Путін нападе» треба просто завжди бути готовим захищати своє «з тим що маєш і там де ти є».
Головна загроза – це не Кремль з його імперськими амбіціями. Головна загроза нашій безпеці – в нас самих.
Тож, гуртуймося і готуймося. Бо колективна безпека завжди базується на колективній відповідальності, а перемога здобувається, в першу чергу, у голові.
Кирило Недря – завідувач кафедри гуманітарних дисциплін та психології поліцейської діяльності Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, оборонець Донецького аеропорту.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Байрактари» і «Джавеліни», ймовірність наступу бойовиків на Донбасі та військ РФ на кордоні – інтерв'ю командувача ООС Олександра Павлюка ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Жовтень в обороні Донецького аеропорту: хронологія подій у розповідях учасників ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Камені спотикання. Чому ЄС і НАТО ще не готові прийняти Україну?