Початок оборонної епопеї ДАПу: як це було

(Вперше матеріал був опублікований 26 травня 2020 року)

26 травня 2014 року бойовики гібридних російських формувань зайняли новий термінал Донецького аеропорту імені Сергія Прокоф’єва. Саме цю дату прийнято вважати початком оборони летовища. При допомозі співробітника СБУ Донецька, який зрадив присязі, бойовики без бою взяли під контроль будівлю міжнародного терміналу. Однак уже через кілька годин їх звідти вибив український спецназ. За українськими даними – під час бою загинуло близько сотні проросійських бойовиків, пізніше очільники угруповання «ДНР» почали казати, що серед загиблих були і цивільні жителі Донецька. Українські військові стверджують, що зробили все можливе, щоб ніхто із цивільних не постраждав. Радіо Свобода зібрало свідчення учасників цих подій, що дають інформацію про бій, який поклав початок воєнній епопеї оборони Донецького аеропорту.

Військові аналітики зазначають, що затята оборона ДАПу зірвала плани Кремля із блискавичного розчленування України.

Вантажівка з озброєними проросійськими бойовиками заїжджає на територію Донецького аеропорту, 26 травня 2014 року

Андрій Б., командир оборони аеропорту, полковник 3-го окремого полку спеціального призначення:

– Ще 24 травня ввечері була спроба блокувати старий термінал, де перебувала більша частина нашого підрозділу, який тоді здійснював охорону і оборону Донецького аеропорту. Під’їхала машина, в ній близько 30–40 людей зі зброєю. Всі були в однаковій чорній формі. Вони спробували блокувати в’їзди до старого терміналу. Була оголошена тривога. Оскільки вони підійшли на достатньо близьку дистанцію, я дав команду зробити попереджувальну чергу. Після цього, через декілька хвилин, вони поїхали.

25 травня, а це саме були вибори президента (дострокові вибори президента України, оскільки Віктор Янукович утік – ред.), усе було спокійно.

А вже десь о третій годині ночі 26-го черговий офіцер розбудив мене і доповів, що до нового терміналу почали під’їжджати вантажівки, автобуси, мікроавтобуси з озброєними людьми. На той час ми тримали всі основні об’єкти аеропорту, крім нового терміналу, оскільки аеропорт ще працював у штатному режимі: здійснювались вильоти літаків, посадка пасажирів.

Саме в той момент до зльоту були готові два літаки. Пасажири вже пройшли всі процедури і сиділи в залі очікування.

Бойовик гібридних російських сил у терміналі Донецького аеропорту. 26 травня 2014 року

Представник СБУ, який постійно здійснював контроль в новому терміналі, мав електронні ключі від усіх приміщень. Він міг увімкнути ліфт, піднятись на будь-який поверх, відкрити будь-який кабінет.

Після того, як бій закінчився, ми передивлялись дані відеоспостереження, і там були кадри, як цей представник СБУ здійснив допуск бойовиків на поверхи. І прикордонники, які на той час були в терміналі, теж вели відеоконтроль і в телефонному режимі мені доповідали про пересування бойовиків. До моменту, коли їх викрили, вони мені говорили те ж саме.

Коли ми ще задовго до 26 травня запропонували керівництву аеропорту виставити патрулі, щоб вони бодай перебували в приміщенні, вони відмовились. Вони сказали, що аеропорт міжнародний, постійно прилітають іноземці, і ми своїм виглядом будемо їх лякати. І навіть коли я запропонував пустити патрулі в цивільному одязі, мені відповіли, що у цьому немає потреби, що аеропорт під контролем прикордонників і служби безпеки аеропорту. Тому нас там навіть не було, що бойовики згодом і використали на свою користь.

Перший постріл в Донецькому аеропорту зробив кіровоградський снайпер

– Терористи зайшли до нового терміналу, захопили поверхи і вийшли на дах терміналу. О 3:30 на мій мобільний подзвонив Ходаковський – колишній командир донецької «Альфи» (зараз – командир угруповання «Восток» – авт.) і запропонував зустрітися на нейтральній території, щоб обговорити ситуацію.

Ми зустрілись біля старого терміналу. Нам в ультимативній формі поставили вимогу, що ми повинні негайно звільнити територію аеропорту. Нам гарантували коридор для безперешкодного виходу. Вони знали про кількість особового складу, про кількість нашої техніки і навіть розташування постів.

Про це я доповів командуванню і отримав вказівку: якомога довше тягнути час, щоб встигла прибути підтримка. Після цього я вийшов на зв’язок із бойовиками, сказав, що нам потрібен час, щоб зібратись, познімати пости і таке інше. Тобто ми блефували і заявляли про готовність вийти з аеропорту.

На той час два літаки вилетіли з аеропорту, пасажирів у новому терміналі вже не було. Ми знову зустрілися із бойовиками і поставили вимогу: щоб не було непорозумінь під час нашого виходу, особовий склад, який обслуговував аеропорт, теж мав бути евакуйований. Десь через півтори години вони залишили територію.

Адміністрація аеропорту нам доповіла, що всі цивільні працівники виїхали. Але ми продовжували тягнути час, бо вже знали, що десант готується до вильоту на допомогу нам.

Тим складом, який був в аеропорту, ми б не змогли утримувати його, хоча б тому, що кількість бойовиків була втричі більша, ніж нас на момент захоплення нового терміналу.

Тоді вони вже зрозуміли, що ми тягнемо час. Почались спроби через радіостанції залякати нас: нецензурщина, погрози лунали. Вони розуміли, що ми затягли їх у пастку. І коли вже перші гелікоптери з’явились в районі аеропорту, була спроба підбити один з них з переносного зенітно-ракетного комплексу.

Тоді й спрацював наш снайпер. І, як тепер вже модно говорити, – це був перший постріл за історію оборони аеропорту. Цей бойовик з ПЗРК стояв на одному з країв даху. Тоді він, навіть не ховаючись, підняв ПЗРК, а гелікоптер саме готувався до посадки. Після цього й пролунав постріл».

Бойовики розстріляли вантажівку з власними пораненими – командир

«Бойовики поводилися дуже зухвало. Махали нам руками, частина навіть порозлягалась на даху нового терміналу. Як мені здалось, вони навіть не очікували, що ми чинитимемо опір.

Бойовики розраховували, що здамо аеропорт без бою. Так от, на даху старого терміналу розташовувались наші снайпери, які спостерігали за діями сепаратистів.

Командири визначили для них цілі. Тобто кожен з них мав вже по дві-три цілі, по яких він повинен був працювати за командою. Командою якраз і став цей перший постріл.

Знищена вантажівка проросійських бойовиків поблизу Донецького аеропорту, 27 травня 2014 року

Спочатку у них була впевненість у собі. Але коли почали працювати бойові вертольоти, зенітні установки, все це змінилось на паніку. Перша ознака: коли вони своїх поранених завантажили на два КамАЗи і розпочали евакуацію через Путилівський міст, а тоді там блок-пости стояли.

От перша машина, яка поїхала, то її прийняли за КамАЗ Збройних сил України і знищили. Всі поранені в ньому загинули. У другій машині водій не впорався з керуванням, перевернувся і особовий склад частково теж загинув, а частково зазнав нових травм в результаті ДТП. Ще один КамАЗ так і залишився під старим терміналом.

Український гелікоптер Мі-24 під час операції зі звільнення Донецького аеропорту. 26 травня 2014 року

Але загалом у них був шлях для відступу, кудою вони виносили своїх поранених і вбитих. Ми після повної зачистки знайшли багато місць для надання медичної допомоги: знаходили і медичні препарати, і шприци, перев’язувальний матеріал.

Думаю, на той час це були їхні найбільші втрати. У нас був один поранений на даху терміналу – легке поранення осколком в щоку – і дві людини, які були на диспетчерській вежі, але там теж поранення були настільки незначні, що вони повідомили про них тільки на третій день.

Дим над Донецьким аеропортом після боїв між українськими військовими та проросійськими бойовиками, 26 травня 2014 року

Я довгий час стримував хлопців, щоб вони не відкривали вогонь. Вони були настільки впевнені у своїх діях і у своїй підготовці, що декілька разів по радіостанціях запитували про те, щоб я дав дозвіл на відкриття вогню. Вони були готові до бою ще до того, як я закінчив переговори з Ходаковським. І це мені дуже сподобалось. Дехто потім говорив, що ми довго чекали команду. Але те, що ми зробили, було правильно. Бо якби тими силами, що у нас були, ми розпочали бойове зіткнення, я не знаю, як би воно закінчилось.

Євген (ім’я змінене на вимогу військовослужбовця), льотчик штурмового літака Су-25: «Нас одразу попередили, що в бойовиків є ПЗРК»:

– Ми вилетіли в Донецький аеропорт з Чугуєва. Треба було відволікати максимальну кількість людей. Вся операція – це цілісний замисел, у якому є головні дійові особи, а є другорядні. Саме такою була роль авіації. Ми мали відволікти частину сил бойовиків від людей, що виконували основні завдання. Також ми прикривали транспортні гелікоптери з особовим складом.

Якби нас там не було, то всі бойовики переключилися б на них, тому ми їх постійно смикали, розпорошували їхні зусилля, щоб вони не могли сконцентруватись на основній групі.

На той момент ще не велись повномасштабні бойові дії. Але коли ми летіли в аеропорт, ми знали, що у бойовиків є переносні зенітно-ракетні комплекси (здатні підбивати літаки – ред.). Нас про це одразу попередили.

Єдиний тактичний прийом, який тоді можна було використати, – це досвід Афганістану. Там для боротьби з ПЗРК використовували атаки з великих висот. Тобто атакувати слід було з висот, на яких самонавідна ракета ПЗРК є малоефективною. Відтак впродовж 95% усього часу, який ми проводили над аеропортом, ніякої небезпеки не було. До того ж, у другій половині дня над ДАП була сильна хмарність, що допомагало ховатись.

Також, судячи з історії експлуатації Су-25 в умовах бойових дій, ракети ПЗРК проти нього не надто ефективні. Було багато випадків, і в Чечні також, коли літаки прилітали із завдань пошкоджені, але таки прилітали.

Штурмовик броньований, живучий, міцний, і ракети ПЗРК зазвичай не надто його пошкоджують. Бувають, звісно, випадки, що влучать так влучать. Тому паралельно з плануванням вильоту завжди готується пошуково-рятувальне забезпечення (евакуація льотчика на випадок падіння – авт.). І на якийсь певний відсоток льотчик теж вірить, що в разі чого його підберуть свої.

Архів від 26 травня 2014 року: Українські військові вдалися до авіації проти бойовиків в аеропорту в Донецьку

В той день ми використовували ракети С-8. У неї відхилення від цілі 25–30 метрів. Ми робили все можливе, щоб це відхилення максимально скоротити. На даху нового терміналу були представники незаконних збройних формувань, які зі стрілецької зброї постійно стріляли по літаку.

І також один раз вони пустили ракету, але оскільки в другій половині дня була значна хмарність, ракета полетіла в нікуди. Під час пострілу з ПЗРК я саме працював над аеропортом. Але в той момент був на безпечній висоті. Побачив тільки, що «свічка» пішла вгору. Але це було бездумно. Бо якби вони справді підбили літак і він впав би у центрі Донецька, то там було б багато біди.

Це для всіх був новий досвід. Усі ж були переконані, що ніяких зовнішніх загроз для країни немає. Вперше завжди дуже важко. В декого і руки трясуться, і ноги. А от мені в той день не вистачало таблетки від головного болю – чи то через погоду, чи через сильне емоційне напруження.

Олександр, боєць 3-го полку спеціального призначення ЗСУ, тримав оборону Донецького аеропорту п’ять місяців: з квітня до вересня 2014 року, аж поки його не поранили:

– Основним психологічним ударом для сепаратистів стала робота авіації. Зайшли два Су-24 і здійснили по два удари. Заходили з боку сонця, так красиво, професійно. Ми прикривали тил.

Але у противника теж було своє прикриття – із житлового будинку вони вели вогонь із ПЗРК (переносний зенітно-ракетний комплекс – ред.) Їхня ракета пішла по літаку, але йому вдалось ухилитися.

Сепаратисти, фактично, прикривались цивільними. Ми запитали старшого, чи можемо «працювати» по тій вогневій точці, він сказав: «Ні в якому разі». Вони вели вогонь по нас – ми не відповідали. Той день пройшов без втрат, тільки двоє поранених.

Ми перебували у сріблястому ангарі. Дії сепаратистів були, скажімо так, хаотичні. Вони пробували наступати зі стрілецькою зброєю, але після першого авіаудару у них почалася паніка.

Бойовий дух «підупав», бо зрозуміли, що немає сенсу автоматами воювати проти літака. До того ж, після першого удару ніхто не знав, чи буде другий. Ми ж тримали позиції, вели вогонь – виконували свою роботу. Бій тривав дві доби.

Позивний «Ден», старший солдат 3-го окремого полку спеціального призначення:

– Вночі 26-го ми були по периметру на постах. О третій я по рації почув, що сепаратисти під’їхали до терміналу і почали його займати. Ніякої команди нам у зв’язку з цим не надійшло. Тобто тоді я навіть не уявляв, що буде така «заварушка». Але в бінокль було видно, що по даху нового терміналу вже хтось ходить, що розставляють людей і пости. А вже о першій дня почали літати Су-25. Кидали теплові пастки. А ми досі не розуміли, що відбувається. У нас на той час ні бронежилетів не було – нічого. Тільки автомат і «розгрузка». Було страшно. Всі з постів підтягувались до терміналів. Більшість тримали оборону там. А я у складі групи з 20 людей – напрямок ймовірного прориву з Путилівського мосту. Вони не змогли нічого зробити на новому терміналі і почали там лізти. До повної зачистки пройшло дві доби. Дві страшні доби.

Бої із бойовиками в Донецьку (26 травня)

Тоді з нас ніхто ще не брав участі у бойових діях. Хіба миротворці за кордоном. А більшість не мала жодного досвіду. Тому і у нас було трохи паніки. Але вони, мабуть, думали, що ми здамось. Їхали з надією, що розставлять своїх людей по колу, а ми піднімемо руки і здамось. А коли почались бойові дії, то вони виглядали дуже неграмотно. Почали бігти хто куди, з усіх точок намагались потрапити до нас. Лізли через паркани, через Путилівський міст, котилися тими насипами. У них не було стратегії.

Стрілянина не змовкала фактично цілу добу. Пригадую, ми зайшли вночі у двоповерхову будівлю на території аеропорту, щоб там тримати оборону. Я розклав каремат, просто впав і заснув. А кожні дві години треба було йти чергувати. Це було дуже важко.

В Донецьку нас називали американським спецназом – солдат:

– А через п’ять днів в YouTube з’явилось звернення до нас. Записували його в центрі Донецька. Сказали, що кіровоградський спецназ молодці, дали хороший бій, але начебто між нами стояв ще американський спецназ, і це вони спровокували бій. Мовляв, у всьому винні американці. До речі, ми коли тільки прилетіли в Донецьк сьомого квітня, то нас у військкоматі поселили. Там нас хтось сфотографував. Ми потім в інтернеті ці фотографії знайшли.

А підписані вони були, наче це американський спецназ Blackwater (колишня назва однієї з найбільших приватних військових компаній в США – ред.) в Донецьку. Потім представник «ДНР» приходив. Нас вивели, ми поспілкувались. А того ж дня ввечері в інтернеті знов з’явилось повідомлення про те, що на зустрічі були присутні тільки найбільш підготовлені американці, які знають російську і українську. Вони потім ще намагались проникнути на територію цього військкомату, паркан ламали. А у нас ще навіть набоїв в автоматах не було.

Вертоліт Мі-24 Збройних сил України в небі неподалік Донецького аеропорту, 26 травня 2014 року

26-го мене дуже здивувало і втішило, коли прилетіли п’ять Іл-76 вже після закінчення бою. Я подумав: ну все, я лечу додому і більше сюди не повернусь. У мене там кросівки були, то я одразу їх викинув, щоб без зайвих речей летіти. Всіх наших забрали, окрім однієї групи – близько 12 чоловік. І от всі підходять до нас по черзі і кажуть: «тримайтесь, пацани». А їм на зміну 72-а бригада. У них вже й БМП були.

Я тоді взагалі вперше в житті БМП побачив. Думаю: ну що це таке робиться? Я додому хочу, а вони тут на своїх БМП. Нас залишили, і отак ми півроку просиділи – із 7 квітня по 3 жовтня. А одразу після зачистки нам говорили: от, хлопці злітають, ви прикривайте літаки, а вас вночі «вертушка» забере. Чекали день, два, тиждень, а потім почали розпаковувати речі і облаштовуватись. За нами ніхто так і не прилетів. Через півроку пішки вийшли».

Боєць 3-го полку спеціального призначення Збройних сил із позивним «Халк», він помітив ворожого снайпера на даху нового Донецького аеропорту 26 травня 2014 року:

– Спочатку ми охороняли периметр, включаючи старий термінал, потім позиції – їх було дуже багато. Наші командири грамотно поставили пости по всьому периметру аеропорту. Спершу все було тихо, спокійно. Й ми вже почали думати, що все обійдеться миром, тим більше, що наближалися вибори.

Розпочинався день 26 травня, ми були спокійні. Я чергував на даху старого терміналу й раптом помітив якийсь рух, а потім – на даху нового терміналу з’явився силует. То був снайпер.

Хоча була приблизно третя година ночі, але на Донбасі світає раніше, тому можна було розрізнити ці силуети. Ми підійшли ближче і побачили людей, які тікали. Ми зрозуміли, хто це і чого можна очікувати.

Ми доповіли про це, зайняли оборону і чекали наказу на «вогонь», але він не надходив. Бій розпочався набагато пізніше – спонтанно.

Перший постріл зробив наш снайпер із даху старого терміналу. Він «зняв» «кадирівця», який направив ПЗРК «Ігла» на Су-25, що летів нам на підмогу. Зняв дуже чітко, красиво. Так усе й почалося. Із цього пострілу розпочався бій і взагалі оборона Донецького аеропорту.

Моя позиція була з боку самого міста. Ми прикривали наших хлопців, а терористи зайняли «зеленку» біля автостоянки й відкрили вогонь. Треба було діяти блискавично, навіть часу подумати не було.

Гелікоптер ЗСУ у небі над Донецьким аеропортом. Іде бій. Спецпризначенці 3-го полку витісняють бойовиків гібридних російських сил із нового терміналу. 26 травня 2014 року

Все, що необхідно, там згадується дуже швидко й чітко. Нас навчили основному – веденню бою, тактиці, орієнтуванню. Тобто у нас була підготовка і моральна, і психологічна, і фізична.

Найскладнішим було побороти свій страх. Особливо моторошно було, звичайно, коли прилетіла авіація. Це важко сприймати, але, якщо є сила духу – впоратися можна. На війні надзвичайно важлива холоднокровність.

Це був мій перший бойовий досвід. Ми всі 26 травня отримали «хрещення боєм». Слава Богу, все вийшло чітко. Хоча могло статися що завгодно, бо техніка стара і могла дати збій. Але операція вдалася.

Наступного дня мене поранили. Була зачистка приміщення нового терміналу. Почалася перестрілка… Отримав поранення в ногу, але нічого страшного, просто довелося трохи пострибати на одній нозі.

Я бачив ворога приблизно за п’ятдесят метрів. Це зовсім інші відчуття, коли розумієш, що це така ж жива людина, як і ти. Але ворог є ворог. Це війна, самі розумієте.

Полікувався у госпіталі й, знаючи, що відбувається на сході, всидіти удома не зміг. У серпні я повернувся, прибув до Донецька і вже утримував старий термінал аеропорту.

Журналіст, учасник бойових дій Юрій Руденко збирає поденну відеохроніку війни України за незалежність проти російських гібридних сил у документальному серіалі – «Війна за незалежність».

Ось серія про 26 травня 2014 року у ДАПі і про перший період гарячої фази війни на Донбасі.

Тут також називаються встановлені імена двох російських спецпризначенців, які брали участь у захопленні ДАПу 26 травня 2014 року – це Олексій Юрін та Олександр Єфрємов.

Оборона Донецького аеропорту тривала за уточненими даними 244 дні, оскільки останні українські воїни вийшли із території летовища 23 січня 2015 року.

Читайте ще:

Вони хотіли захопити аеропорт до дня народження Путіна – «кіборг» «Скорпіон»

«Аеропорт був буфером між двома світами» – «кіборг» Кока​