«Говорить Радіо Визволення»: якими були перші передачі Радіо Свобода 70 років тому

70 років тому, 16 серпня 1954 року, вийшла в етер перша передача Української редакції Радіо Свобода. У той час його назва була Радіо Визволення (перейменоване в 1959 році на Радіо Свобода).

У 1956 і 1957 роках виходять перші видання, присвячені Радіо Визволення – збірки репортажів, які виходили в радіоефір. Ознайомитися з ними нині можна в електронній бібліотеці світової україніки Diasporiana.

Про що були перші випуски радіо, хто їхні автори, що відрізняло програми Радіо Визволення, а згодом Радіо Свобода від інших радіостанцій, що мовили з країн Заходу на СРСР? Про це Радіо Свобода поспілкувалося з Олегом Богуславським, дослідником української журналістики, доктором наук із соціальних комунікацій, професором кафедри журналістики, реклами та піару Житомирського державного університету імені Івана Франка. Олег Богуславський також є куратором електронної бібліотеки світової україніки Diasporiana.

Олег Богуславський, дослідник української журналістики, доктором наук із соціальних комунікацій, професором кафедри журналістики, реклами та піар Житомирського національного університету

– Пане Богуславський, коли і де з'явилися перші закордонні публікації про Радіо Свобода?

– Перші публікації були в пресі – інформація про нову радіостанцію та українську редакцію.

Через 10 днів після виходу в ефір першої передачі Української редакції Радіо Визволення з’явилася ось така публікація у найстарішій у світі україномовній газеті «Свобода», 26 серпня 1954 року

А першими виданнями були два томи «Говорить Радіо Визволення» (1956 і 1957 роки), які так чи інакше торкались майбутнього Радіо Свобода. Виходили вони в Мюнхені. Там не було ніяких матеріалів, присвячених історії заснування станції. Це і зрозуміло, бо цей проєкт був доволі, скажімо так, пов'язаний з розвідувальними службами, і ця інформація була доволі секретна. Принаймні її не афішували. (До 1971 року радіостанцію фінансувало ЦРУ, тепер, за американським законодавством, уряд не може втручатися у редакційну політику – ред.)

У 1962 році виходить ще одне видання під назвою «Говорить Радіо Свобода», яке було продовженням попередніх двох. Як і в перших виданнях, це був набір скриптів програм – те, про що говорилося на радіо, найцікавіші матеріали. Хоча хто знає, чи найцікавіші, бо ми врешті-решт не знаємо, які були інші матеріали, адже повний архів всіх програм і досі не є доступним.

«Говорить Радіо Визволення: збірка матеріялів української редакції. Книжка 1», 1956 рік, Мюнхен

У будь-якому разі можна подивитися по прізвищах авторів – там є і Михайло Добрянський (український громадський діяч, журналіст та історик, який очолював українську редакцію Радіо Визволення/Радіо Свобода з 1956 по 1972 рік – ред.), і Леонід Полтава (український громадський діяч, дитячий поет, драматург і публіцист; один час очолював український відділ Іспанського радіо в Мадриді, працював на Радіо Свобода та в українській редакції «Голосу Америки» – ред.), Микола Француженко, Микола Степаненко, Микола Ковальський, Мирослав Стиранка, Зенон Пеленський, Федір Піґідо, Віталій Бендер та багато інших. Тобто люди відомі, які багато чого зробили в політичній історії України й українській культурі.

Співробітники Української редакції Радіо Визволення. Сидять Ю. Таркович, Н. Коперник, Р. Шенкленд, Г. Сарджент, М. Ковальський. Стоять: В. Романенко, М. Степаненко, О. Юрченко, М. Добрянський. Мюнхен, 1 лютого 1955 року

Публікації все ж таки з’являлись про Радіо Свобода в різних періодичних виданнях. Якщо часопис був більш лівим, то зрозуміло, що була і критика, більш подібна до совєтчини. У виданнях національно спрямованих також час від часу з'являлись публікації: наприклад, свого часу вийшла така брошурка авторства Панаса Феденка «Куди йде українська редакція Радіо Свобода?» (1962 рік).

Книга Панаса Феденка «Куди йде українська редакція Радіо Свободи?», Лондон, 1962

У цій брошурі йшлося про те, що відбувалося після того, як в редакції почав працювати Іван Кошелівець. Це один з представників українських лівих в еміграції. Про нього говорили таке: він засуджував Сталіна, але був відвертим ленінцем. Відповідно тематика передач, їхня спрямованість набували дещо лівого контексту. (Іван Кошелівець (Ярешко) (1907–1999) – літературознавець, літературний критик, публіцист, редактор, перекладач, мемуарист, громадський діяч. Почесний доктор філософії Українського вільного університету в Мюнхені, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка та Української вільної академії наук. Був головним редактором журналу «Сучасність» у різні періоди – ред.)

З іншого боку, треба розуміти, що еміграція була різнобарвною за поглядами. Не можна сказати, що всі були з націоналістичного середовища і з відповідними переконаннями. Абсолютно ні. Патріоти – так, але політичний спектр доволі широкий.

Головний редактор Михайло Демкович-Добрянський (сидить по центру) серед співробітників Української редакції Радіо Свобода

– Яка роль еміграції була в розвитку Радіо Свобода?

– Інституційного, скоріш за все – не було, жодна політична група не може похвалитися тим, що тільки вона стояла біля його витоків. Та й досить складно говорити: все ж таки це більше пов’язано з конкретними людьми, які працювали, які робили свій конкретний внесок у те, щоб радіо розвивалось, щоб воно було актуальним.

Свого часу десь прочитав, що один із перших керівників Радіо Визволення вимагав від своїх колег, щоб у своїй роботі керувалися в першу чергу стандартами журналістики, тобто він говорив «Ми не пропагандисти».

За великим рахунком, якщо візьмемо ті видання текстів радіо, про які вже говорив, можна сказати, що це не була пропаганда гебельсівського штибу. Відповідно це не була така відкрита пряма пропаганда. Головне в них те, що ці передачі завжди наголошували – Україна під окупацією, але вона бореться і її перемога попереду. Та й те, що мовлення відбувалось українською, було вже само по собі пропагандою.

«Говорить Радіо Визволення: збірка матеріялів української редакції. Книжка 2», 1957 рік, Мюнхен

На той час це був один з небагатьох таких більш-менш доступних, до того моменту, коли з'являються глушилки, засобів отримати інформацію з-поза кордону, з того боку. Для людей це було важливо.

Є інформація, що Радіо Свобода має аудиторію в колишніх пострадянських країнах – десь 35 мільйонів осіб (щотижнева аудиторія у 2023 році становила 42 мільйони –ред.) Зараз є можливість відстежувати аудиторію. На той час відстежувати її було надзвичайно складно, хоча б тому, що радіоприймачів не було. Після того, як з'явились радіоглушилки, це було ще складніше.

Загоризонтна радіолокаційна станція «Дуга» біля Чорнобиля – артефакт Холодної війни між СРСР та Заходом. До аварії на ЧАЕС споруда встигла попрацювати в тестовому режимі. Її призначенням було: виявлення запусків міжконтинентальних балістичних ракет, а також глушіння радіосигналів у Європі. В СРСР намагалися глушити сигнал Радіо Свобода та низки інших західних радіостанцій аж до грудня 1988 року

– Яка була тематика перших програм?

– Переважна більшість програм – соціальна інформація. Дані, що здобувались з відкритих джерел у Радянському Союзі або які отримували від західних журналістів про ті негаразди, які відбулися у соціальній сфері – чому малі зарплати, чому не вистачає тих чи інших товарів, як розграбовуються природні багатства України, кріпацький стан селянства тощо. Цих матеріалів було найбільше.

Інша тематика – культурна спадщина. В першу чергу, про заборонених діячів. Наприклад, про того ж самого автора «Щедрика» Миколу Леонтовича. Напевно, це на той час вперше заговорили про нього на таку аудиторію.

Були програми про представників «Розстріляного відродження», репресії, голодомори в Україні, життя-буття української еміграції. Таких матеріалів теж було багато.

Були випуски про героїв революції (Української революції 1917–1921 років – ред.), наприклад, про Симона Петлюру. Виходили матеріали про того ж самого Павла Скоропадського, але більш критичні. Хоча знову ж таки про Симона Петлюру так само це не були панегірики: це були виступи в тому числі і критичні, де вказувались якісь недоліки, причини поразки. Підіймалась тема причин поразки визвольних змагань 1917–21 років, і в подальшому ця тема так чи інакше екстраполювалась на Другу світову війну.

– Можливо, з тих репортажів щось особливо запам'яталось?

– Їх багато цікавих. Напевно найбільш запам'ятався скрипт про Симона Петлюру. Напам'ять не скажу, хто був автором, але досить цікавий репортаж. Це, можливо, був один з перших репортажів, коли про нього говорилося як про журналіста, оцінюючи це в позитивному ключі. Але в тому ж числі були і негативні оцінки, що, на жаль, Українська революція і її доля опинилась в руках людини, яка не мала достатнього державницького досвіду…

– Хто були автори цих програм?

– Для пересічного читача ці люди, можливо, і до теперішнього часу залишаються малознаними. Серед авторів були згаданий Михайло Добрянський, Леонід Полтава, Микола Француженко, Микола Степаненко, Микола Ковальський, Мирослав Стиранка, Зенон Пеленський, Федір Піґідо, Віталій Бендер і багато інших.

Мені здається, якщо не переважна частина... – це були псевдо. Все ж таки люди не те що боялись, але певною мірою остерігалися, можливо, за своїх родичів в Україні. Репресії ніхто не скасовував.

Керівник Української редакції Радіо Свобода (тоді ще – Радіо Визволення) Михайло Добрянський. Фото з архіву Богдана Нагайла

Про тих, хто працював у 50-х, 60-х, 70-х роках, практично зараз забули. Наприклад, той же Роман Купчинський, який довгий час очолював редакцію Радіо Свобода (очолював Українську редакція у 1991–2002 роках – ред).

Директор Української редакції Радіо Свобода Роман Купчинський у празькому офісі Радіо Свобода

Про нього багато чого писали. Писали, що він був відкритий агент ЦРУ і так далі. Для мене він цікавий в першу чергу тим, що він воював – у В'єтнамі, мав «Пурпурне серце» (військова нагорода США, що вручається від імені президента США всім американським солдатам, що отримали поранення чи загинули під час бойових дій – ред.).

Картка акредитації журналіста, громадянина США Романа Купчинського в Баварії (Німеччина), який був директором Української редакції Радіо Свобода в 1991–2002 роках

Посвідчення постійного іноземного кореспондента в Україні Романа Купчинського

В подальшому після війни у В'єтнамі, всього того пекла, Купчинський продовжував займатися справою визволення України. Це була його головна справа життя, тому його потрібно згадувати.

Київське бюро Радіо Свобода, 1992 рік. На задньому плані в навушниках керівник Української редакції Радіо Свобода Роман Купчинський, а на передньому плані журналісти Максим М’якенький і Марина Остапенко. Фото А. Піддубного. Із фондів «Укрінформу»

Працівники Української редакції Радіо Свобода в Мюнхені, фото з періоду 1993–94 років. Зліва направо: Валентин Мороз (молодший), Мойсей Фішбейн, Ганна Щепко, Ольга Ващенко, Алла Кальваровська, Марта Гарасовська, Емма Андієвська, Роман Купчинський (директор редакції), Олександр Народецький, Тамара Тарнавська, Людмила Литовченко, Борис Товстюк і Григорій Панчук

– На той момент Радіо Свобода було не єдиною радіостанцією, що вела мовлення на Радянський Союз. Наскільки унікальним був, порівняно з іншими, контент, що випускали, тематика програм?

– Про унікальність говорити важко. Виходили випуски і «Радіо Канади», «Голос Америки». Можливо, в чомусь навіть подібні.

Якщо загадувати ті ж «Радіо Канади» і «Голос Америки», то вони були більш заангажовані на свої уряди. І відповідно висловлювали точку зору свого уряду.

А Радіо Свобода не мало якогось відвертого прикріплення до чийогось уряду. Це пізніше з’явилась інформація, що воно фінансувалося американцями. Навіть з тих текстів програм «витягнути» підтвердження, що виголошувались думки якогось уряду, не можна, на відміну від інших радіостанцій.

Історія Радіо Свобода: 70 років у світлинах

Фільм Радіо Свобода про боротьбу СРСР із «ворожими голосами»

Інші публікації про історію Української редакції і Радіо Свобода загалом читайте тут: ІСТОРІЯ РАДІО СВОБОДА