(Рубрика «Точка зору»)

Розвиток демократії та громадянського суспільства в Україні неможливий без існування справді незалежних ЗМІ та об’єктивної журналістики. Історія Української редакції Радіо Свобода, перша передача якої вийшла в ефір з Мюнхена 16 серпня 1954 року, є наглядним прикладом традицій українських вільних медіа. Незаслужено забуте нині в Україні ім’я одного з перших редакторів Української редакції Радіо Свобода, історика та журналіста – Михайла Демковича-Добрянського (1905–2003).

Пропрацювавши майже 20 років у Мюнхені в період 1954–1972 років Добрянський доклав чималих зусиль для того, щоб розповісти вільному світу про Україну, її історію та важке становище самих українців у межах СРСР.

16 серпня Українська служба Радіо Свобода відзначатиме 70-у річницю першого етеру. Сьогодні ж пропонуємо ознайомитися з фрагментом із книги «Михайло Демкович-Добрянський: на хвилях свободи». Автор видання Данило Кравець – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Львівської національної наукової бібліотеки України, старший викладач Національного університету «Львівська політехніка».

(У текст внесено незначні стилістичні зміни)

Данило Кравець

Михайло Демкович-Добрянський народився 1905 року, в селі Лагодів, (тепер Львівська області) у селянській родині. 1926 року він з відзнакою закінчив Українську академічну гімназію у Львові. Вивчав філологію та історію у Львівському університеті, право і політичні науки – у Відні та в Берліні. Був членом «Пласту», зокрема входив до Куреня «Велике Плем’я Лісових Чортів» («чортом» був, наприклад, також знаний економіст Богдан Гаврилишин).

З кінця 1920-х Михайло Добрянський став членом найвпливовішої української партії в Польщі – Українського національно-демократичного об’єднання. У 1930-х роках розпочалася його публіцистична діяльність. Добрянський працював співредактором авторитетного львівського католицького журналу «Дзвони», що виник за ініціативи Андрея Шептицького та Йосипа Сліпого.

Під час Другої світової війни Добрянський увійшов до Українського центрального комітету − легальної організації, що діяла в окупованій німцями Західній Україні. З осені до липня 1944-го він перебував у Львові, де обіймав посаду заступника голови Українського крайового комітету − Володимира Кубійовича. Після війни через табори Ді-Пі виїхав до Великої Британії.

Від 1954-го працював в Українському відділі Радіо Свобода в Німеччині, а у 1956–1972 роках очолював редакцію. Михайло Добрянський постійно друкувався на шпальтах впливових еміграційних українських часописів. Писав про питання історії, політики, освіти, міжнародних зв’язків.

Михайло Добрянський є автором кількох книг про міжнаціональні відносини в Україні, історію Галичини початку ХХ століття, відносини України й Росії, України і Польщі та проблем українсько-єврейських відносин.

Опублікував Добрянський і кілька праць про українські церковні справи, політично-національну ситуацію в еміграції тощо. На туманному Альбіоні історика вшановував, зокрема, посол України у Великій Британії академік Сергій Комісаренко.

«Наш кандидат бездоганний». Як Добрянський очолив Українську редакцію

Робота Української служби Радіо Визволення стартувала у квітні 1954 року. Тоді в редакції працювало лише «три редактори і одна стенотипістка», однак уже висловлювалися плани поповнити штат ще щонайменше десятьма співробітниками.

Мовлення Української редакції Радіо Свобода розпочалося 16 серпня 1954 року із таких слів: «Брати і сестри! Українці! Ми живемо за кордоном, та наші серця й думки завжди з Вами. Жодна «залізна завіса» не розділить нас і не стане на перешкоді» [Добрянський, М. 1959, с. 2].

На початках новини отримували від Російської редакції російською мовою зазвичай на день пізніше подій, потім мусили робити з цього українську кальку й давати її в ефір. Така ж ситуація була з оглядом преси та іншими матеріалами. Звісно, що співробітників Української редакції це не задовольняло й дратувало.

Український підрозділ очолив Микола Ковальський із Франції (на той момент – діяч Українського національного державного союзу (УНДС) – основної партії Української національної ради). Його заступниками стали Микола Степаненко із США (Українська революційно-демократична партія (УРДП), Михайло Добрянський (УНДС), Юрій Таркович (колишній член ОУН-м («мельниківці») та Андрій Ромашко (УРДП) із Німеччини [Примаченко, Я. 2016].

Найпопулярніша українська газета США «Свобода» із цього приводу відзначала: «Є практично всі: ліві, праві, «золота середина» і безпартійні» [Радіо «Визволення» в Мюнхені почало передачі українською мовою, 1954, с. 2].

У 1956 році влада ФРН відмовила Миколі Ковальському в посвідці на проживання, і він був змушений виїхати у Францію. Обставини звільнення Ковальського були доволі неоднозначні та пов’язувались і внутрішньополітичними чварами всередині української еміграції. Деталі на це проливає листування українського вченого, члена УККА М. Вертухіва: «Проти Ковальського деякі укр [-аїнці] і амер [-иканці]. Це [звільнення М. Ковальського – Д. К.] збіглося з тим, що від січня 1957 року німецька влада відмовляє К. [-овальському] в праві перебування. Це якісь амер. чинники попросили Німеччину не квапитися з дозволом, оскільки ведуть якесь «слідство». У самій редакції проти К. пішов Таркович, права рука Миколи Лівицького. Бандерівці при цій нагоді, через Льва Добрянського і Терпака стараються «і собі спекти паляницю»[М. Вертухів. Листи. CULAC. Box 4].

Американці закидали М. Ковальському зв’язки із паризьким «Союзом радянських патріотів». На думку журналіста, ці наклепи про нього розповсюджували серед урядовців США самі ж українці: «Ясно, що найбільш дурний донос (очевидно наших хохлів) може зробити найбільше негативне вражіння» [М. Вертухів. Листи. CULAC. Box 4]. Після відходу М. Ковальського, ходили чутки, що саме М. Лівицький хотів очолити Українську редакцію, звільнивши її від «вредних елементів» – М. Ковальського і М. Добрянського.

У зв’язку із цим виникла проблема з очільником Української служби Радіо Свобода. Відзначимо, що М. Ковальський формально не був головним редактором, а лише займав посаду виконувача обов’язків (АКВБ (Американський комітет визволення від більшовизму – ред.) так до кінця і не погодив його кандидатуру). На його місце УНРада запропонувала М. Демковича-Добрянського.

У листі до «патріарха» українського національно-визвольного руху А. Марголіна керівництво Ради так охарактеризувало претендента: «Ми висуваємо Михайла Добрянського й думаємо, що цей наш кандидат бездоганний. Політично він дуже добре освічений, безперечний демократ, талановитий і випробуваний журналіст, який уміє написати глибоку своїм змістом статтю, який вже десятки років працює у пресі та два роки в редакції. Своєю вдачею він людина лагідна, витримана, з тактом і високою культурою в поведінці з людьми. Технічно до праці підготований, знає англійську, німецьку, польську та інші мови» [ЛННБУ, ф. 298, оп. 2, спр. 497, 2].

УНРада просила А. Марголіна клопотати за кандидатуру М. Демковича-Добрянського перед керівництвом АКВБ, підкресливши його людські та професійні навички. Частина української політичної еміграції побоювалися, що американці натомість висунуть на цю посаду З. Пеленського, який, на думку діячів УНРади, «ще недавно громив демократів й був чільним співробітником фашистських бандерівських газет» [ЛННБУ, ф. 298, оп. 2, спр. 497, 2].

Кандидатуру М. Демковича-Добрянського підтримав і Панас Феденко, до якого звернувся згаданий А. Марголін із проханням надати характеристику претендента: «Знавши п. Добрянського як члена одної з українських демократичних партій, я просив А. Д. Марголіна піддержати кандидатуру п. Добрянського на становище головного редактора» [Феденко, П. 1962, с. 5]. Відзначимо, що пізніше П. Феденко пошкодував, що дав позитивну оцінку М. Демковичу-Добрянському.

Негативно відгукувався про нового очільника Української служби М. Лівицький: «Жодний з нього й журналіст. Він лише публіцист з нахилом у деяку науковість. А це не те, що треба для радіо пропаганди на УРСР» [М. Вертухів. Листи. CULAC. Box 4]. М. Лівицький просив М. Ветухова клопотати перед АКВБ, щоб призначення М. Добрянського було скасоване.

Отож Українська служба таки отримала нового шеф-редактора. 15 жовтня 1956 року керівник Радіо Свобода Л. Рубінстейн повідомив М. Демковича-Добрянського, що його призначено головою Української редакції.

«Воно не може підбурювати до дій, що наражали б людей в СРСР на репресії». Редакторська політика Демковича-Добрянського

Упродовж другої половини 1950-х – першої половини 1970-х років саме Михайле Добрянський визначав редакторську політику Радіо Свобода та був відповідальним за тематику радіопередач.

У 1954–1956 роках українські програми тривали 20 хвилин на день, а після 1956 року − вже 30 хвилин. Двічі на тиждень Радіо звучало українською по 60 хвилин. Українські програми повторювалися в ефірі 36 разів на добу, а годинні випуски ‒ 6 разів. До прикладу: за час від 16 серпня 1954 року до 16 березня 1959 року Українська редакція подала понад 260 випусків української хроніки, кілька сотень статей, листів, інтерв’ю і репортажів про життя українців на Заході.

В українській програмі були постійні серії передач, які йшли щотижня: «Українська культура під совєтським режимом, проблеми колоніалізму, експлуатований селянин і робітник, партія проти народу, криза комуністичної доктрини, історія КП(б)У, національна політика більшовиків, справи молоді, українська хроніка, життя українців у вільному світі («З одного листа з-за залізної заслони знаємо, що ця тема особливо цікавить наших слухачів» [ЛННБУ, ф. 298, оп. 2, спр. 344, 4]), релігійна бесіда, голос історичної правди, цікаві книги з Заходу (передусім українські) та інше».

Протягом 1957 року (40-ва річниця Української революції) щотижня з’являлась історична стаття з циклу «40 років тому». В 1958 році запроваджено два нові історичні цикли «Голос історичної правди» та «Історія КП(б)У» [Добрянський, М. 1959, с. 5‒6].

Серед пріоритетних тем редакції – трагедія Голодомору. Від найперших програм українська служба говорила про події початку 1930-х років як про акцію, сплановану саме проти українців. Перший ефір на цю тему мав назву «Голод як засіб політичної боротьби у Совєтському Союзі».

Редактори Радіо «Визволення» згадували річницю горезвісного закону «про п’ять колосків». Про те, як радянська влада проводила «систематичне знищення селянства України», як прагнула позбутися «українського питання», що з ним не міг дати собі ради протягом трьох сторіч царський режим». У перших передачах українського «Визволення» були розповіді про угорського письменника А. Кестлера, який побував в Україні у роки Великого голоду [Ремовська, О. 2014, с. 27].

Значну увагу українська редакція приділяла національним проблемам СРСР. М. Добрянський зазначав: «Націоналізм є важливим елементом ферментів у Совєтському Союзі; він відіграє і відграватиме дедалі більшу роль в зміцненню натиску в напрямку перемін». Проте керівництво Радіо «Визволення» забороняло у програмах розпалювати міжнаціональну ворожнечу: «Воно не може ні в якій формі підбурювати чи заохочувати до будь-яких дій, що наражали б людей в СРСР на репресії з боку комуністичного режиму» [Добрянський, М. 1959, с. 11].

У своєму листі до президента УНР С. Витвицького автор відзначав, що особисто «опікувався» присланими матеріалами національної проблематики», бо совєтський режим нищить якраз національну специфіку України» [ЛННБУ, ф. 298, оп. 2, спр. 344, 5].

До редакції Радіо Свобода надходили листи від слухачів з інформацією про становище в підрадянській Україні. «Національна політика в Україні цього року задемонстрована, зокрема, репресіями радянської інтелігенції молодших поколінь, – могли чути слухачі Радіо Свобода у 1972-му. – Однією з найвидатніших жертв репресій цього року став також Іван Дзюба, що нині без суду і навіть без відомих громадськості конкретних звинувачень перебуває в ув’язненні разом з такими відомими представниками української творчої інтелігенції, як Іван Світличний, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий та інші». Про це Радіо Свобода повідомляв один зі слухачів – такий собі «Віктор Гринько». Цього листа він, як і решта громадян УРСР, які хотіли донести правду про радянське життя, надіслав на одну з підставних поштових адрес радіостанції. Щодня редакція опрацьовувала близько ста таких повідомлень [Середа, С. 2018].

Однією із представників української інтелігенції, кого заарештували того року, була й онука Івана Франка Зиновія. Наприкінці квітня 1972-го її забрали (загалом уже вдруге на той момент) представники КДБ. Увагу «ворожого голосу» ця подія теж не оминула: у своєму повідомленні Радіо Свобода наголошувало не лише на тому, що арешт відбувся через активну правозахисну позицію жінки, а й на тому, що, крім переслідувань, чекісти чинили щодо неї ще й тиск, змушуючи робити заяви, які б могли залякати друзів-письменників. Такі згадки про репресії радянської системи щодо українських діячів на хвилях радіостанції були регулярними. Про них розповідали настільки детально, наскільки це було можливим за тих умов.

На початку 1970-х років редакція Радіо Свобода представила новий цикл українознавчих програм під назвою «Люди та ідеї 60-х років на Україні». У червні 1973 року М. Добрянський аналізував значення 62-ї статті конституції СРСР (яка карала за «антирадянську пропаганду») для українського національно-визвольного руху.

Автор нагадував, що В. Мороз (який «виступав проти зневажливого ставлення до скарбів української культури, проти русифікації України») був двічі засуджений на її основі: «Заплутане питання про так звані «наклепницькі вигадки», що «порочать» радянський люд. КДБ зробили 62-гу статтю засобом терору проти всіх громадян, що вимагають законності» [ЛННБУ, ф. 298, спр. 83, 13], – слушно підсумував редактор. В інших випусках цього циклу оглядачі аналізували самвидав, зокрема книги, присвячені радянським концтаборам (А. Марченко «Мої зізнання», М. Осадчий «Більмо» (книга «яка змальовує реальну картину тюремних буднів у таборах примусової праці») та інші).

У циклі програм «Люди та ідеї 60-х років на Україні» особливе місце було відведене літературознавцю і публіцисту І. Дзюбі, якого М. Добрянський назвав «речником генерації шістдесятників». Автор детально аналізував працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?», зокрема, інформував слухачів про її поширення у світі: «Вона друкована українською, російською (в Амстердамі фондом ім. Герцена), англійською, італійською (заходами італійської організації «Нова лівиця»). Англійський переклад Дзюбиної книги має три видання: два вийшли в Лондоні, одне − в Нью-Йорку. Німецький читач довідався багато про книгу з праці Бориса Левицького «Ліва опозиція в Радянському Союзі» [ЛННБУ, ф. 298, спр. 83, 18].

У програмі «Шевченко – поет національної гідності й національного сорому» йшла мова про шевченкознавчий нарис Івана Дзюби, що був надрукований не в УРСР, а в Чехословаччині. Радіо Свобода розповідало і про інших дисидентів – В. Чорновола, Є. Сверстюка, П. Григоренка, А. Лупиноса та інших.

Проблемі русифікації УРСР була присвячена значна частина програм. У випуску «Українська мова й українська наука» (серія «Україна між минулим і майбутнім») автор уважав, що Інститут кібернетики В. Глушкова не повинен видавати свою енциклопедію російською мовою, адже «кожен історик науки залічить цей твір до здобутків науки російської. Бо в світі встановився такий порядок, що мова наукового твору вирішує питання, до науки якого народу залічити даний твір». М. Добрянський переконливо доводив, що під натиском радянської влади українська мова у точних науках занепадала.

«Міжнародна книга» – союзна установа, яка мала монополію на торгівлю радянськими книжками за кордоном, щороку випускала каталог «Нові книги України». Каталог реєстрував лише твори, видані українською мовою: «Я переглянув каталог за шість років (1967–1972). Шукав книжок з математики. За 6 років я знайшов 19 книжок, переважно популяризаторського, не наукового напрямку. Всю математично-видавничу продукцію за 6 років ви могли б набути за 20 карбованців і 80 копійок».

Історик із сумом відзначав, що впродовж 1967–1972 років Українська Академія наук видала україномовних книг утричі менше, ніж праць російською мовою [ЛННБУ, ф. 298, спр. 75, 23]. «Міста України перетворено на лабораторію русифікації» – таку назву має інша програма про утиски української мови. У ній, зокрема, йшлося про те, що закордонні українці особливо були вражені «зросійщеністю» українських міст [ЛННБУ, ф. 298, спр. 75, 29].

Більше читайте у книзі Данила Кравця «Михайло Демкович-Добрянський: на хвилях свободи» (Львів, «Літопис», 2024)

Данило Кравець – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Львівської національної наукової бібліотеки України, старший викладач Національного університету «Львівська політехніка»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Інші публікації про історію Української редакції і Радіо Свобода загалом читайте тут: ІСТОРІЯ РАДІО СВОБОДА