(Рубрика «Точка зору»)
Постскриптум
П'ять років тому я кинув речі в багажник і поїхав до Києва.
Крим у той момент нагадував центр циклону. На материку вже трапився «Боїнг», Іловайськ і перші мінські. А на півострові панував штиль.
Я писав про Крим із лютого до жовтня. Тридцятирічний досвід життя в «глухій провінції біля моря» раптово перестав бути баластом. На початку 2014-го півострів перетворився на головну точку на планеті, про яку прагнули дізнатися всі. Добре вивчений мною заповідник прорадянських настроїв раптово перетворився на публіцистичний чорнозем. Увіткни палицю ‒ і вона зацвіте.
До жовтня перший шок від зміни прапорів уже минув. Перші трагедії вже відбулися. Перша хвиля еміграції вже обживалась на материку. Але мобільний зв'язок все ще залишався спільним, а потяги продовжували справно перетинати кордон із материком.
Навіть візуальних змін було небагато. Монополію українських товарів потроху розбавляли російські. Ціни за інерцією перераховували на гривні. Ті, хто залишився, ділилися на три групи. Ті, хто готувався виїхати. Ті, хто готувався до внутрішньої еміграції. І ті, хто, нарешті, перестав лицемірити.
Солдати НАТО так і не з'явилися. Сухопутний коридор до Криму ‒ теж
Останні відчайдушно розмахували новими прапорами. Сипали прокльонами в соцмережах. Дуже скоро їхні голоси стануть єдиними, чутними з півострова. Інші або переїдуть, або змінять акаунти на анонімні. Вони досі рідко лайкають, ще рідше коментують, зате все читають.
Відчуття глобальної війни потроху сходило нанівець. Росія переставала говорити про «російську весну», вводячи в обіг «кримську». Солдати НАТО так і не з'явилися. Сухопутний коридор до Криму ‒ теж. Іноземних журналістів на півострові було все менше. Російського акценту ‒ все більше.
Друзі з материка телефонували щодня. Але питання «як там у вас» я чув усе рідше. Натомість сам ставив їх все частіше. Головним джерелом інформації стали соцмережі ‒ і саме там ішли відгомони тих боїв, які щотижня змінювали лінію фронту на Донбасі.
Я пакував речі та думав про те, що не маю ні найменшого уявлення про свою країну
Смішно згадувати. До війни топовим блогером вважалася людина, яка вичерпала ліміт у п'ять тисяч друзів у фейсбуці. Зате після її початку в Україні раптово з'явилася блогосфера. Традиційні ЗМІ не могли впоратися із запитом на інформацію, і дітище Цукерберга раптово стало вітчизняним CNN.
Я пакував речі та думав про те, що не маю ні найменшого уявлення про свою країну. Географія материка обмежувалася для мене Майданом, трохи ‒ Києвом і зовсім трохи ‒ Львовом. У свої тридцять я погано знав Україну. Позначалося традиційне кримське самітництво. Острівний менталітет. Кримська ідентичність.
Починаючи з лютого вона з кожним днем тоншала. Анексія змушувала кожного визначатися зі своєю цивільною ідентичністю. З тим, який прапор ти вважаєш своїм. З тим, під звуки якого гімну ти готовий вставати.
Зрештою, все впиралося в Майдан. Для мене він був чимось на зразок локомотива, який може висмикнути український потяг із прорадянського болота і вивезти в європейське депо. Одним із вагонів у цьому потязі мав стати мій півострів. Але потім прийшла Росія, відчепила від українського потягу мій вагон і причепила до свого. Того самого, який йшов прямо в минуле. Прирікаючи мою малу батьківщину жити поперек усього того, у що я вірив.
Розмови з земляками все більше нагадували мінне поле. Будь-який необережний крок призводив до вибуху. Тем, які розділяли, ставало все більше. Об'єднували ‒ все менше. Поступово це мінне поле переросте у справжню лінію фронту.
Потрібно було їхати.
Потім ФСБ заарештує мого колегу, який залишився в Криму і писав про те, що півострів ‒ це Україна
Я уявлення не мав, що мене чекає. У той рік не було заведено мати плани. Було зрозуміло лише одне ‒ мені та моїм одноліткам випало жити всередині історії. Тієї самої, якої ми були позбавлені всі попередні роки. І не було жодного сенсу розмінювати ці дублони на мідяки.
Я повернуся до Криму ще двічі. Один раз ‒ наприкінці 2014-го. Другий раз ‒ влітку 15-го. А потім ФСБ заарештує мого колегу, який залишився в Криму і писав про те, що півострів ‒ це Україна. Його засудять за заклики до порушення територіальної цілісності Росії. Після цього я бачив Крим тільки з боку Арабатської стрілки.
Я не хизуються своєю пропискою. Пишу про Крим, тільки коли є привід. Не хочу перетворюватися на «професійного кримчанина». Півострів не сниться мені ночами, і я не люблю, коли мені співчувають. Усе, що зі мною сталося, я схильний вважати досвідом, а не травмою.
Але саме він допоміг мені визначитися з бажаннями. П'ять років тому я сідав за кермо з чітким розумінням того, якого майбутнього не хочу. І я точно знаю про те, що більше не має наміру пакувати речі.
Мені вистачило одного разу.
Павло Казарін – оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Оригінал – на сайті Крим.Реалії