Правдива історія корабля «Черкаси» робить нас сильнішими – Павло Казарін

(Рубрика «Точка зору»)

«Черкаси». Історія сповіді

Я не стану писати про історію мінного тральщика «Черкаси». Ось вам посилання ‒ можете прочитати самі. Цей текст про інше.

Я не часто пишу рецензії на українське кіно. Багато в чому тому, що частіше за все воно нагадує вправляння в жанрі. За останні пів року я подивився вправляння в жанрі костюмованої мелодрами, батальної комедії і фентезійної драми. А до фільмів, присвячених нашій війні, я ставлюся свідомо насторожено.

Тому що завжди велика спокуса перепридумати себе заново. Заштрихувати одне. Рельєфно виділити інше. Війна триває ‒ і в кожного режисера є спокуса «вирішити патріотичне завдання». Почуття міри не часто буває нашою сильною стороною ‒ вдячна аудиторія пробачить тобі обман, а лояльність публіки відгукнеться похвальними відгуками.

Адже це сьогодні ‒ з нашого 2020 року ‒ ми знаємо все наперед. Це тепер нам відомо, що у кримської п’єси буде другий акт ‒ значно безжалісніший, ніж перший. Це зараз ми без зусиль прокреслюємо рівну пряму від блокади кримських частин до звільнення Слов’янська. Від штурму українських кораблів ‒ до «Дебальцевського котла».

Але ж тоді ‒ у лютому 2014 року ‒ ми й гадки не мали, що відбувається і де воно закінчиться. У безповоротність того, що відбувається, вірили одиниці. І я пам’ятаю, як у березні того року мої колеги в Києві щиро дивувалися, чому в сімферопольському аеропорту українські прикордонники не заарештовують Аксьонова, який зустрічає російські делегації.

Це сьогодні ми звикли до того, що українська армія відкриває вогонь у відповідь. А я пам’ятаю шок, коли мартиролог загиблих на фронті зрівнявся з кількістю Небесної сотні. І потрясіння того дня, коли танки вперше стали застосовувати на сході.

Те, що в Криму здавалося нам зразком героїзму, ‒ дуже скоро потьмяніло на тлі Донбасу. Те, що ми вважали прикладом вірності присязі ‒ втратить свій блиск на тлі боїв за Савур-Могилу. Але все це додаткове знання прийде до нас пізніше. А тоді ‒ на самому початку холодної весни чотирнадцятого ‒ ми тримали кулаки за керченських морпіхів, які відмовлялися спускати прапор. І за екіпаж заблокованого в Донузлаві тральщика «Черкаси».

Цей фільм став нашою сповіддю. Максимально безжальною

Кінематограф ‒ це завжди простір сценарної ретуші. Зрештою, ми неабияк втомилися від самовідчуття слабкого. А тому фарби для Давида можна підібрати яскравіші. Для Голіафа ‒ тьмяніші. Переписати себе заднім числом ‒ так, щоб і прапор був вищим, і присяга голоснішою, і виправка героїчнішою. Щоб розгубленість нашої весни 2014 року не виглядала настільки незграбно на тлі холодної рішучості осені.

Але саме цього в «Черкасах» ви не побачите. І я можу тільки здогадуватися, скількох зусиль це забрало знімальній групі. Як часто їм доводилося чути, що вони знімають не те, не так і не про те. Що державі й глядачеві потрібні інші акценти ‒ а тому давайте не будемо пручатися і перепишемо ось тут, ось тут і он там.

Але вони зробили по-своєму. І саме тому у них вийшло чесне кіно. Яке не потребує поблажливості. Якому не потрібні милиці нашої лояльності. Яке не розжовує за глядача акценти і смисли ‒ залишаючи простір для співтворчості.

Заведено вважати, що втрачене покоління народжується з фронтовиків, які повернулися з війни. Але в Україні втраченим поколінням були ті, кому випало служити до війни. Люди, в яких не бачила сенсу держава і сусіди на сходовому майданчику. Прапори складалися з ниток. Гімн ‒ із нот. Ти мав поважати себе сам, тому що більше цього робити ніхто не збирався.

Батальні полотна привчили нас до того, що героїзм має бути монументальним. Пафос торжествує над побутом, а постава над сутулістю. Все це добре поєднується з касовими зборами ‒ і дуже погано з реальністю. За бажання історія українського мінного тральщика могла б стати відмінним лубком. Але вона ним не стала. І це найкраще, що могло з нами статися.

Замість цього цей фільм став нашою сповіддю. Гранично чесною. Максимально безжальною. Сповіддю про те, як все починалося. Про те, якими ми були. Будь-яка брехня завжди легко перекидається правдою ‒ але саме тому «Черкаси» роблять нас сильнішими. Тому що історію цього корабля неможливо спростувати. Ми все про себе сказали самі.

А ще цей фільм про те, як ми здатні змінюватися. І саме тому я буду його переглядати.

Павло Казарін –​ оглядач Крим.Реалії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії