(Рубрика «Точка зору»)
Двадцять років тому Володимир Путін був призначений головою уряду Росії. Нікому не відомий за межами Санкт-Петербурга чиновник став не тільки очільником величезної країни при недієздатному президенті ‒ він став могильником незміцнілої та немічної російської свободи слова. Почалося відродження традицій російської пропаганди.
Для появи Путіна в російській владі було декілька передумов, з яких найвагоміші й найтривожніші для генералів-реваншистів ‒ це розгул лібералізму й поразка в першій чеченській війні. З другою причиною радянські генерали в російському Міністерстві оборони готові були розбиратися будь-що. З першою були серйозні проблеми ‒ Захід вже всерйоз думав, що в Росії настала демократія і навіть є свобода слова, а генерали вважали, що це якраз і губить «велику державу». Це мала бути нова людина, і його виявили в адміністрації президента на посередній посаді. Потім пішла швидка для підполковника КДБ кар'єра: рік ‒ директор ФСБ, пів року ‒ секретар Ради безпеки, до цього ‒ портфеленосець Анатолія Собчака.
Посвідчення Міністерства державної безпеки НДР («Штазі») на ім'я тодішнього майора Володимира Путіна
У Росії відбулося те, що відбувалося раніше в СРСР ‒ кар'єрі сприяла не діяльність і публічна політика, а група товаришів, визначала, кому які посади обіймати. Росії потрібно було зберегти довіру Заходу, щоб заколисати його обіцянками продовжити демократичний розвиток, але при цьому повернути те, про що мріяла група радянських генералів ‒ «велику державу», радянську імперію хоч в якомусь вигляді, і «щоб НАТО близько не підходив до наших споконвічних кордонів». І це були кордони не Росії, а СРСР.
У Росії відбулося те, що відбувалося раніше в СРСР ‒ кар'єрі сприяла не діяльність і публічна політика, а група товаришів
Щоб здійснити реванш, потрібно було придушити «заразу» ‒ свободу слова та вільні вибори. Щоб начальників, як і раніше, призначали, а цензура створювала умови для відновлення пропаганди. Згідно з чекістською традицією для створення громадської думки треба когось вбити, щоб інші злякалися: 4 вересня 1999 року відбувся вибух у Буйнакську ‒ вбиті 64 особи, вибухи в Москві, 8 вересня ‒ загинули 100 осіб, 13 вересня ‒ ще 124, вибух у Волгодонську 16 вересня ‒ вбиті 18 осіб. При цьому не загинув жоден державний чиновник, тільки невинні люди. Ніхто зі співробітників ФСБ не був звільнений за те, що допустив вибухи.
Зруйнований вибухом багатоквартирний будинок у столиці Росії на Каширському шосе. Москва, 13 вересня 1999 року
Зруйнований вибухом багатоквартирний будинок у столиці Росії на вулиці Гур’янова. Москва, 9 вересня 1999 року
Зруйнований вибухом багатоквартирний будинок у російському місті Волгодонську Ростовської області, 16 вересня 1999 року
У вересні 2004 року, через десять днів після трагедії в Беслані, Путін, виступаючи на розширеному засіданні уряду за участі губернаторів, сенаторів і депутатів, оголосив програму політичних реформ. Реформи зазвичай мають на увазі розвиток демократії і свобод, у Росії все навпаки ‒ це нові репресії та обмеження свобод. Переляканий народ спокійно сприйняв скасування губернаторських виборів, як зазначалося, «у зв'язку з необхідністю посилення вертикалі влади для більш ефективної протидії терористичній загрозі». Після скасування виборів терактів стало помітно менше ‒ мабуть, терористи злякалися обмеження свободи вибору.
Зі свободою слова було дещо складніше ‒ суспільство вже звикло до волелюбного НТВ і його «Кукол», до кількох газет і журналів, які помітно відрізнялися від пострадянської пропагандистської макулатури. Коли почався реванш на Північному Кавказі ‒ друга чеченська, спецслужби обмежили, в першу чергу, роботу журналістів, запровадивши велику кількість обмежень і акредитацій, їх необхідно було отримати, щоб потрапити до Дагестану та Чечні. Тепер висвітлювати війну могли тільки державні ЗМІ й особливо довірені журналісти, які не братимуть інтерв'ю в чеченського спротиву, а скажуть все, що потрібно Кремлю.
Тепер світ нічого не знав про те, що реально відбувається в Чечні, про застосування ракет і бомбардувальників, про килимові бомбардування та численні викрадення людей. Одночасно Путін заколисував Захід словами про свободу слова та необхідність «деяких» обмежень для «боротьби з тероризмом». Якщо у Заходу з'являлися сумніви в словах Путіна, то знову що-небудь вибухало, і знову гинули не державні чиновники, а звичайне населення.
До вересня 2000 року все було готове, щоб Путін почав чергові «реформи» ‒ 9 вересня він підписав дивний документ, Доктрину інформаційної безпеки. Три десятки сторінок, в яких лише кілька разів зустрічається словосполучення «свобода слова» та присутні кілька десятків згадок про «інформаційну війну» та «інформаційну зброю». Ця Доктрина ‒ не закон, це декларація про відновлення традицій радянської цензури і пропаганди. Тепер у Росії вводилася посада заступника губернатора з інформаційної безпеки, в обов'язки якого входив контроль за роботою місцевих телеканалів і редакцій газет.
Із вересня 2000 року в Росії будь-яке слово стає зброєю, слово на адресу Путіна або будь-якого чиновника може бути розцінене як тяжкий злочин
Одним із головних пунктів Доктрини був такий ‒ «донесення до російської та міжнародної громадськості правдивої інформації про державну політику Російської Федерації та її офіційну позицію щодо соціально значущих подій в країні та світі». А стратегічними цілями є «захист суверенітету, підтримка політичної та соціальної стабільності, територіальної цілісності Російської Федерації». Із вересня 2000 року в Росії будь-яке слово стає зброєю, слово на адресу Путіна або будь-якого чиновника може бути розцінене як тяжкий злочин.
Далі, як і очікувалося, почалася зачистка інформаційного простору ‒ знищення талановитої команди НТВ, закриття газет і журналів, приведення вільнодумства до стану державної однодумності. Дев'ять років правління Бориса Єльцина виявилися змарнованими для становлення російської свободи слова, а підготовлені й вже популярні журналісти, які відрізнялися сміливістю й порядністю, дуже швидко повернулися в державне стійло путінської пропаганди. Позначилася відсутність традицій свободи слова, а тимчасовий стан виявився захопленням, але не професією, багато хто зрозумів, що державником бути вигідніше.
Звичайно, обмеження, а потім і зовсім заборона на свободу слова були не миттєвим бажанням Путіна та генералів, плани у них були грандіозні, й вони почали скоро втілюватися. Спочатку війна в Грузії у 2008 році, куди пропагандисти вже відкрито їздили танками та бронетехнікою, писали бадьорі статті й репортажі про «доблесну російську армію», яка показала «боязким грузинам» свою силу. Само собою, вони не писали, чому війна готувалася кілька років, а закінчилася за п'ять днів, і чому російська армія поповзла з Грузії, так і не домігшись головного ‒ усунення Саакашвілі й встановлення лояльного Кремлю режиму.
Під час акції протесту біля будівлі парламенту Грузії. Тбілісі, 22 червня 2019 року
Інформаційна війна була частиною реальної війни, але вона виявилася неефективною через мовний бар'єр ‒ у Грузії кількість людей, які використовують російську мову, становить невеликий відсоток, і впливати на грузинське населення російська пропаганда не могла.
Під час пікету Конституційного суду України, який тоді розглядав справу щодо конституційності «мовного закону Ківалова-Колесніченка». Київ, 26 січня 2017 року. (В кінцевому результаті КСУ в лютому 2018 року скасував «закон Ківалова-Колесніченка»)
Зовсім іншою ситуація виявилася для України, де й відсоток російськомовних більший, а розуміють її ‒ переважна більшість. Російська пропаганда й раніше активно впливала на українців, пропагуючи «русский мир», але тепер почалася справжня війна.
За 20 років Путін створив новий інформаційний простір, відновивши радянську структуру агентств і телеканалів, додавши інтернет-сайти і розширивши Кримінальний кодекс, в якому тепер 6 (!) статей, які можуть безпосередньо карати людей за слово, яке не сподобалося чиновникам. Уже в перші роки правління Путіна правозахисники фіксували по 50-70 кримінальних справ проти журналістів. Потім до «злочинців» приєдналися користувачі інтернету ‒ учасники форумів і соціальних мереж. Ситуація стала реально схожою на ту, коли в СРСР саджали до в'язниці за анекдот або політичний жарт.
Путіну вдалося відновити багато з радянських традицій, і найголовніше ‒ йому дісталося слухняне населення
Путіну вдалося відновити багато з радянських традицій, і найголовніше ‒ йому дісталося слухняне населення, яке любить «сильну руку» і по-рабськи сприймає будь-яке починання свого вождя: якщо Путін сказав, що «русский мир» ‒ це краще, ніж «грузинський» чи «український», то так і має бути. Кілька «кватирок» з видимістю свободи слова, але з аудиторією незначною, не можуть змінити ситуацію, але можуть контролювати інформаційний простір обмеженого кола опозиційно налаштованих людей. Аудиторія «Эха Москвы» зі слухачами у два мільйони людей ‒ важлива, але незначна для політики аудиторія.
Усі ці роки міжнародні правозахисні організації вносять Путіна до списку «ворогів преси», але ситуація не змінюється і навряд чи зміниться в найближчі роки. Політично активні росіяни борються з Путіним, а не з системою ‒ у суспільстві навіть немає натяку на обговорення історії Росії останніх двох-трьох століть, коли створювалася імперія за допомогою захоплень, окупацій та анексій. Ця ментальна проблема росіян допомагає Путіну утримуватися при владі й знищувати будь-які свободи. Про демократію взагалі не йдеться.
Олег Панфілов – грузинський публіцист, професор Державного університету Ілії (Грузія)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії