Чим американська історія цікава українцям, а українська – європейцям? Огляд історичної літератури

Війна – такий час, що не завжди руки доходять до книжок. Але все-таки «Історична Свобода» вирішила зробити огляд новинок історичної літератури. Про історичні книжки, видані напередодні чи після сумнозвісної дати 24 лютого 2022 року, розповів історик і журналіст Петро Білян, автор ютуб-каналу «Петро.Чтиво».

– А як під час війни читається?

– Пишеться набагато гірше. Але, наприклад, під час Другої світової війни, під час окупації Польщі Варшава перебувала у значно більш жорстких умовах, ніж Київ зараз – все-таки там були німці. Проте там діяла підпільна «підземна держава» і, серед іншого, там читали і писали, видавали газети і книжки. Навіть вірші люди писали! Тому що Польща повинна була жити!

Історик і журналіст Петро Білян

– Українські радянські письменники теж вірші писали в роки війни.

– Вони писали в Уфі, в евакуації, а ті писали під німцями. Життя польської підпільної держави не припинялося і в духовній сфері. Тому я вважаю, що в нас ситуація краща, ніж у Польщі в 1939-1944 роках. Нам «карта пішла» в лютому 2022 року набагато краща, ніж полякам у вересні 1939 року. Тож ми тим більше не маємо права все покинути. Дух повинен працювати також, у тому числі читання. Як казав колись Наполеон Бонапарт, врешті-решт у протиборстві духа і меча перемагає дух.

Деніел Єргін. «Нова карта світу. Енергетика, клімат, конфлікти»

У цій книжці йдеться про історію енергетики останніх 30 років. Десь із середини 1970-х років США стають енергетично залежною державою. Вони імпортують енергоносії, залежні від Близького Сходу. І тут знаходиться Джордж Мітчелл, який із середини 1980-х років експериментував з бурінням сланцевих порід в Техасі.

20 років людина копирсалася з газом. Усі йому казали, що він дурний, що в Техасі треба нафтою займатися, а не газом. У нього тривалий час нічого не виходило. Аж потім, на 18-му році пошукових робіт, пішов сланцевий газ. Невдовзі компанія Devon побачила, що у нього ростуть результати і вклалася в його бізнес. Таким чином в 1998-2010 роках у США сталася сланцева революція. З країни-імпортера вони перетворилися на країну-експортера енергоносіїв.

Автор книжки показує, до яких колосальних геополітичних змін це приводить, зокрема на Близькому Сході. Це змінює всю парадигму економічних відносин на нашій планеті.

З одного боку, типова американська історія, а з іншого – історія нехарактерна для України. У Сполучених Штатах створили таке середовище, що у них є підприємець, 20 років, як казав колись Черчилль, йшов від невдачі до невдачі, не втрачаючи ентузіазму, – і зрештою добивається результату. Внаслідок його експериментів США перетворилися на енергетичну державу. Можна сказати, що це гімн американській системі організації бізнесу й організації роботи економіки.

Чим корисна ця книжка для українського читача? Нам би перейняти, яким чином можна створити такі умови для бізнесу, щоб у експериментаторів, на зразок Джорджа Мітчелла, компанії не забирали, не присікувалися якісь регулятори під час тих майже 20 років, коли в них не дуже щось виходило, а людям дали можливість працювати.

Девід Е. Шай. «Історія Америки»

Коли йдеться про історію, то в Україні частіше згадують про Європу чи Азію, де минуле губиться у «сивій давнині». Американська історія у нас малопопулярна.

У виданій видавництвом «Літопис» книжці «Історія Америки» розглядається з найдавніших часів і до наших днів. Майже у такому ж форматі колись видавали «Історію СРСР»: від перших людей і царства Урарту до наших днів. Так і тут історія починається від перших людей, які з’явилися на Американському континенті, що вони робили, як вони жили.

У нас американців сприймають дуже часто як націю ковбоїв, які на фронтирі воюють. А це нація, яка в значній мірі побудована навколо книжки, навколо читання, навколо «Біблії». Першими європейськими поселенцями тут були англійські дисиденти. Виявляється, вони були грамотними! На 1775 рік там 90% білих чоловіків вміли читати і писати (для порівняння: на початку ХХ століття грамотність у підросійських українських землях становила 21% населення, в підавстрійських – 39%). Ба більше, вони жінок вчили читати і писати, вчили жінок основ бухгалтерії вже тоді. Ця увага до книги, до читання, до того, що вони були освічені, пояснює значною мірою, як«батькам-засновникам» вдалося таку грамотну конституцію укласти. Хоча, якщо за нашими мірками, то це були «олігархи», зокрема й рабовласники. Джордж Вашингтон чи Томас Джефферсон, Джеймс Медісон чи Александер Гамільтон – всі були досить заможними людьми.

Але не варто думати, що це ідеалізована історія – там не все так прекрасно. Зокрема, в американців з індіанцями не дуже добре виходило. З цього приводу в «Історії Америки» елементи каяття присутні. Адже, якщо із сучасними мірками підходити до того, що робилося в США після проголошення незалежності з індіанцями, то геноцидом можна назвати, наприклад, те, що витворяв «дідусь» Ендрю Джексон (президент у 1829-1837 роках).

В Америці була складна ситуація з п’янством і алкоголізмом. Американці – нація, яка не тільки читала, але й пила. Вони настільки були вражені тим, що нація п’є, що чоловіки спиваються! Протестантська традиція педагогіки запустила рух за заборону алкоголю. Боролися так за обмеження вживання, що дійшли до цілковитої заборони.

І тут сталася цікава для українців історія, яка переконливо доводить: законами всі пороки викорінити неможливо.

У 1918 році в США ухвалили закон, який наступного року набув чинності, про цілковиту заборону на торгівлю і вживання алкоголю. І починається таке «прекрасне», відоме українцям явище, як тотальна корупція, а також масове самогоноваріння. Організована злочинність отримала поле діяльності та ресурс – гроші. Плюс люди до цього лояльно ставилися: мовляв, хлопці з району купили, привезли, продали – ми всі отримали задоволення. Ситуації були, що буквально конгресменам в Конгресі у валізці приносили віскі. Бо вони хотіли зустрітися і посидіти, а не було як. Відтак їм заразом приносили гроші за потрібні рішення.

Намагання повністю викорінити пороків призвело до колосального вибуху цілої маси пороків.

Андреас Каппелер. «Від країни козаків до країни селян. Україна на видноколі Заходу у ХVІ-ХІХ ст.»

З української історії нову книжку написав швейцарсько-австрійський історик Андреас Каппелер. Ми вже говорили з професором Каппелером про його книжку «Нерівні брати: українці та росіяни від середньовіччя до сучасності». Тепер він дослідив, як на історію України дивилися і дивляться в Європі.

В Європі до цього часу дуже багато кому здається, що України до 1991 року не було. Аж раптом розпався СРСР – і тут виникла така собі Україна. Причому це така дивна країна, де частина населення говорила російською мовою, частина – українською. Щоправда, в Європі теж є країни, де говорять кількома мовами. Проте в себе європейці це сприймають, а натомість щодо України, як зазначає Каппелер, сприйняли російський дискурс, що це начебто вже розкол.

Професор Каппелер дослідив, головне по європейських газетах: чи присутня Україна в Європі раніше? Українські історики вже досліджували, що писали в Європі про українців. А для європейських істориків це була досі тема відкрита.

Андреас Каппелер підняв європейські газети – виявляється, там Україна є навіть у ХVІ столітті! «Борці проти турків», «захисники віри»... Це були ще найперші газети, тоді щось на зразок коміксів видавали, дешеві листочки (це одна з причин успіхів Реформації, що такі дешеві медіа для народу придумали). Отже, найчастіше згадки про козаків з’являються в контексті повідомлень про боротьбу з турками і про Річ Посполиту – польсько-литовську державу, в яку українці входили на правах не зовсім повноправного, але важливого члена.

Дуже активно описується період Північної війни (1700-1721) і гетьман Мазепа. Цікаво, що в Європі у ХVІІ-ХІХ століттях історики писали про козацтво, багато публікувалося щоденників і нотаток із мандрівок по території України. Завжди європейські мандрівники акцентують увагу на тому, що є різниця між козаками і московітами, «малоросами» чи «великоросами». Завжди акцент ставиться на тому, що це різні люди з різною культурою і господарством, вони живуть по-різному, по-різному ставляться до влади й організації громадського простору.

Найдивніше, що європейці всю цю різницю помічали десь до середини ХІХ століття, а потім все це кудись щезає. Причому в цей же час постають національні держави в Європі! Таке враження, що німецька професура позабувала все, що знала. Потім воно виринуло у Першу світову (1914-1918) – але невдовзі знову забули! І потім аж у 1991 році для них це знову відкриття!

Акцент зроблено на тому, що в ХVІ столітті це були воїни, а згодом поступово до ХІХ століття все більше наголос на тому, що це селяни, які займаються господарством.

Інститут археології НАНУ, ВГО «Спілка археологів України». «Археологія України за роки незалежності»

У 2022 році Інститут археології НАНУ видав доволі цікаву і пізнавальну книгу «Археологія України за роки незалежності». Але суб’єктивно найцікавішим у цій темі видається те, чого в цій книжці немає. А немає в ній «чорної» археології. Оскільки це явище є, то варто було би бодай якось його описати, означити.

У СРСР фінансування археології відбувалося по одній моделі. Були доволі значні здобутки в українських археологів у радянські часи. Потім відбувся перехід. Постала незалежна Україна – система фінансування змінилася, археологія пішла на «підножний корм», де там хто і що знайшов. А крім того, виросло колосальне явище – «чорна» археологія», виросли приватні колекції.

Як такі колекції описані? Як науковці працюють із тими приватними колекціонерами? Що взагалі робити з таким явищем, як «чорна» археологія? Зрозуміло, що треба викорінювати. Але які кроки, які методи? Те, що вже витягнуто, викопано і знаходиться у приватних колекціях – чи можна з цим щось зробити? Цього всього в дослідженні немає.

Серед цікавинок книжки можна відзначити розділ про Львів. У середньовічному місті були криниці, які з часом, коли там зробили водогін, перетворилися на смітники. А в наш час ці смітники стали джерелом важливих знахідок для археологів! Утім, давні смітники часто стають джерелом знахідок для археологів. Давньоєгипетська чи давньоримська цивілізації теж відомі значною мірою як не зі смітників, то з місць катастроф.