За дослідженням, в Україні і Росії однаково ставляться до геїв. Що кажуть українські ЛГБТ?

Дослідження американського Pew research center «Громадська думка в Європі через тридцять років після комунізму» виявило, що серед європейських країн в Україні найнижчий рівень сприйняття гомосексуальності: тільки 14% опитаних відповіли, що ЛГБТ мають бути прийняті суспільством. Такий самий показник зафіксували і в Росії.

Дослідження Pew research center проводилось навесні та влітку цього року у 16 країнах Європи, у деяких аспектах висновки порівнювались із даними із США. Як зазначається, в Україні представники центру опитували доросле населення у різних регіонах України, не включаючи анексований Крим та ОРДЛО.

За даними дослідників, зокрема, в Україні та Росії – найнижчий рівень сприйняття ЛГБТ. На запитання, «чи мають гомосексуали бути прийняті суспільством», тільки 14% опитаних в обох країнах відповіли ствердно.

І як виявили дослідники, цей показник впав порівняно з попередніми роками, коли проводилось дослідження: наприклад, 2002-го в Україні він становив 17%, а в Росії – 22%, 2007-го – 19% і 20% відповідно, 2011-го – по 15%.

Водночас, чітке заперечне «ні» на це ж запитання цього року відповіли 69% респондентів в Україні та 74% у Росії.

Радіо Свобода поцікавилося в українських ЛГБТ-активістів, що вони думають про такі результати і які тенденції бачать.

Святослав Шеремет, координатор з політики та законодавства Національного ЛГБТ-консорціуму:

– Ситуація зі ставленням до ЛГБТ в Україні та Росії є однаковою лише на

перший погляд. Дійсно: і там, і тут рівно по 14 % людей вважають, що гомосексуальність має прийматися в суспільстві. Але цих цифр для інтерпретації замало.

Погляньмо на інші результати дослідження, які не потрапили до новин. Скільки відсотків людей вважає, що гомосексуальність не повинна прийматися в суспільстві? Таке питання там теж було: в Україні це 69 %, в Росії це 74 %, причому в нашій країні ця цифра суттєво зменшилася з 2002 року, а в Росії – суттєво зросла. Інакше кажучи, у нас з Росією тенденції протилежні: в Росії наростає несприйняття ЛГБТ, в Україні – знижується.

Далі. В Україні зараз 17 % людей, які не знають, що казати, або просто відмовляються відповідати на питання про визнання гомосексуальності в суспільстві, в Росії – трохи більше 10 %, причому в нашій країні за 17 років спостережень цей показник зріс утричі, а в Росії – скоротився в півтора рази. Як показує динаміка ставлення до ЛГБТ в інших країнах, отаке різке зростання частки людей, які не знають, що сказати, є характерним для «перехідного періоду», коли ставлення в країні до ЛГБТ змінюється з негативного на позитивне. Тобто саме ті люди, які сьогодні утримуються від відповіді, вже завтра заявлять, що гомосексуальність таки повинна прийматися в суспільстві.

Черговим випробуванням для громадської думки про ЛГБТ в Україні цілком може стати ставлення до перспектив запровадження законодавства про цивільні партнерства.

Бо, з одного боку, більшість із нас розуміє, що закон має регулювати всі суспільно значимі відносини, а з іншого – дехто категорично проти того, щоб двоє чоловіків чи двоє жінок здобули можливість реєструвати свої стосунки, бо це нібито підірве основи шлюбу.

Оскільки законопроект про цивільні партнерства вже готується, то чекаємо незабаром нових соціологічних опитувань на цю тему.

Андрій Кравчук, експерт з адвокації центру «Наш світ»

– Я знаю про це дослідження, і воно мене дещо здивувало – і не результати щодо України та Росії, а я звернув увагу на результати щодо Чехії. Там, згідно з цим дослідженням, погіршилося ставлення до гомосексуальності з 2007-го із 83% до 59%, але переді мною також є дослідження Pew research center нещодавнє про одностатеві шлюби, і там вказано, що у Чехії їх підтримують 65%. Оця різниця між тими, хто приймає гомосексуальність, і тими, хто підтримує одностатеві шлюби, є досить великою, і її не можна пояснити статистичною помилкою, тож я думаю, що багато що в таких дослідженнях залежить від методики і того, як сформульовано запитання. Я б дуже обережно до цього всього ставилося.

Але загалом ставлення в Україні і Росії до гомосексуальності – дуже подібне і завжди таким було, хоча мене й тішить, що в Україні все менше людей очевидно не приймають гомосексуальність.

Втім, «неприйняття» також може бути різним, у різних формах виражатися. Тобто що мають на увазі люди, які кажуть, що не приймають гомосексуальність?

Це може означати, що вона не є прийнятною для них особисто, що вони особисто не є гомосексуалами, але не мають нічого проти іншої сексуальної орієнтації інших людей. Або це може означати, що вони не приймають це не тільки в собі, а й у інших людях, ставляться нетерпимо до інших людей.

За нашими спостереженнями і за тими опитуваннями, що мені відомі, таке активне несприйняття гомосексуальності в Україні менш поширене.

Тобто я б сказав, що українське суспільство – радше гомофобне, але воно – пасивно гомофобне: українці критично, але досить терпляче до цього ставляться.

Наша організація за 20 років роботи бачила багато таких досліджень. Є думка, що найбільш толерантне ставлення до ЛГБТ було одразу після здобуття Україною незалежності, коли ще не почалося так зване духовне відродження. А коли наші церкви почали займати те місце, яке у СРСР займала комуністична партія, то ставлення почалося погіршуватися – десь до 2010-го приблизно, а тоді законсервувалося на тому рівні, який є зараз.

Але на щастя, в Україні немає такого злиття церкви і держави, як у Росії, тому у нас більш терпиме ставлення до гомосексуальності, ніж у них. Там ситуація погіршилася останніми роками ще й через державну гомофобну пропаганду, що посилилась після того, як там ухвалили закон «про заборону пропаганди гомосексуалізму».

В Україні, тим часом, церкви намагаються дистанціюватися від цього питання. Наприклад, у 2007 році, здається, Рада церков ухвалила декларацію проти пропаганди гомосексуальності і так званої пропаганди одностатевих шлюбів, це досі програмний документ, але останнім часом його цитують все менше. І духовенство перестало виступати із відкритими закликами до дискримінації: наприклад, цього року церкви не зверталися до місцевих органів влади з вимогою заборонити Марші рівності на підтримку прав ЛГБТ.

Тимур Левчук, виконавчий директор організації «Точка опори U»

– Як на мене, 14% – це досить високий відсоток, бо ця тема є відносно новою для України: той же Марш рівності відбувається у нас буквально з 2012-го, а у Польщі це почалося значно раніше, і на акції виходять до ста тисяч людей, а у нас – до 10 тисяч. Тобто, безперечно, нам є куди рухатися.

З іншого боку, треба дивитися на динаміку: відсоток тих, хто не приймає гомосексуальність, в Україні падає.

І ще треба враховувати те, що в Україні – досить закрита ЛГБТ-спільнота. За іншим дослідженням, близько 5% українців сказали, що знають когось із ЛГБТ, тобто відповідно людям важко сформувати якесь ставлення – через те, що у них немає друзів, колег, родичів, які були б відкриті до них, і з якими можна було б обговорити всі теми і спростувати стереотипи.

Якщо ж говорити про порівняння з Росією, то це – зовсім різні світи з точки зору політичних прав і прав людини, але дослідження, наскільки я розумію, не вимірювало рівень дотримання прав людини, а тільки ставлення громадськості. У нас, на відміну від Росії, є відкрита дискусія на цю тему, триває у суспільстві обговорення: хто ці люди, які їм потрібні права, чому їх потрібно підтримувати чи не підтримувати. І такі дискусії, як правило, призводять до швидших змін.

Тут я залишаюсь оптимістом, але зрозуміло, що для країни, яка буквально 10 років тому чи 5 почала відходити від так званого «русского мира», буквально після Євромайдану почала говорити про цінності, про права людини і відстоювати ці цінності, потрібен якийсь час, щоб щось змінилось.

Я думаю, якщо це дослідження провести через п’ять років, то цифри будуть зовсім іншими.

На все потрібен час, хочемо ми того чи ні. У тих же Нідерландах у 1979 році, здається, вже утворювали цивільні партнерства, тож, звісно, ми не можемо миттєво стати такими ж прогресивними, як Нідерланди, за 10 років.

Зрозуміло, у нас ці процеси розвиваються набагато швидше, ніж у сусідніх країнах, тому що у нас є приклади, які можна наслідувати, якась аргументація, наукова література, але людям потрібен час.

Можна провести паралель із родинами: після камінг-ауту батькам, хай як вони люблять свою дитину, потрібен рік-два для того, щоб це прийняти, а декому навіть більше. Але загалом, я вважаю, у нас люди – набагато толерантніші, ніж здаються: вони, може, не виступають за якісь права, але вони точно виступають проти насильства. Ну, якщо не йдеться про якісь маргінальні групи.