«Молодь усе менш лояльна до Росії»: історія юнака, який вибрався із окупованого Донецька

«Майже всі – хоч проросійські, хоч проукраїнські люди – чітко усвідомлювали одну й ту саму річ: це не те, на що вони очікували», – каже 23-річний Максим (імʼя змінено з міркувань безпеки), який виїхав з Донецька. Коли військові РФ без знаків розрізнення та контрольовані ними бойовики захоплювали місто, хлопцю було 13 років. Відтоді він лише кілька разів залишав окуповану територію – аж до повномасштабного вторгнення Росії. В інтерв'ю Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) Максим розповідає, як виростало «покоління окупації», та чому сучасна молодь в окупованому Донецьку може – на його думку – виявитися набагато більш проукраїнською, ніж їхні батьки.

Про початок окупації Донецька Росією

– Я тоді вчився в 7 класі. Я навчався у дуже гарній гімназії, і сам навчався добре. За цими речами, які відбувалися, і я, і моє оточення дуже уважно спостерігали і глибоко переживали все це.

Але який спротив може бути у 13-річної дитини, коли дорослі, що навколо, мають свою позицію, у яких банально більше досвіду такого, суто демагогічного, заткнути [тобі] рота. Зрозуміло, що ні про яке активне протистояння в тому віці не могло йтися, але спостерігати за тим, що все навколо руйнується, всі ці ідеали, які виявилися рідними та правильними, – було сумно.

Як змінювалось навчання в школах

Звісно, всі українські канали відключили миттєво, як тільки вони (підконтрольне Росії угруповання «ДНР» – ред.) дісталися до телестудій. Почали з бібліотек книжки вилучати, а школи переводити на російську мову навчання.

Уроків української мови та української літератури поменшало, але попервах вони все ще залишались. Вчилися за українськими підручниками, а вже через рік підвезли підручники російського видавництва «Просвещение». Найбільш помітні зміни, окрім мови навчання, були в уроках історії. Раніше було два предмети – історія України та всесвітня історія. Вивчати історію України стало не можна.

А історію чого тепер вивчати? Історію Росії? Росія начебто ще не «приєдналася». Історію «Новоросії» чи «ДНР»? Тоді ще їм самим (ватажкам угруповання «ДНР» – ред.) не було зрозуміло, що вони взагалі будують. Тому виник такий предмет як «історія Вітчизни».

Під «Вітчизною» малася на увазі Донеччина, але в широкому значенні. Тобто на уроках «історії Вітчизни» ми одночасно вивчали і історію України, і історію Росії, але й зачіпали те, що відбувалося в регіоні в той самий час, коли за хронологією проходили це.

У 8 класі ми нормально пройшли програму історії України: про козаків, про Запорізьку Січ і таке інше. Але при цьому нам потихеньку вже починали розповідати, що тоді відбувалося у Росії. Не в рамках всесвітньої історії, а в рамках саме цієї «історії Вітчизни». А наступного року і роки після – все більше починали фіксуватися саме на тому, що відбувалося в Росії, а не в Україні.

Читайте також: «Воно того варте»: діти з окупації їдуть тиждень і платять $1200, щоб вчитися у вільній Україні

«Вища освіта» по-«ДНРівськи»

Я навчався на міжнародних відносинах – так, така спеціальність у невизнаній «ДНР» (тобто на окупованій частині Донеччини – ред.) також була. У нас була викладачка інформаційних технологій, яка згодом пішла працювати до так званої ради міністрів.

Вони розповідала нам про те, що внутрішня служба безпеки іноді переглядає сторінки «ВКонтакте» (російські соцмережі «Одноклассники» та «ВКонтакте», а також сервіси «Яндекса» та Mail.ru Group, в Україні були заборонені у 2017 році – ред.). своїх студентів щодо того, на що вони підписані, про що вони думають. Але це було сказано не те щоб як попередження, а, скоріше, з такою прихованою погрозою, – що люди з неналежними підписками чи репостами матимуть проблеми.

Звісно, що в нас було розуміння, що, звичайно ж, не можна було озвучувати вголос якісь тези, які чітко суперечать якомусь, скажімо, «символу віри» в «ДНР», тобто що «ДНР» – це «незалежна держава», що це не Україна, і що Україна «веде війну проти нас».

На різних лекціях з історії, політології чи з інших предметів викладачі, склад яких був практично повністю проросійським, озвучували також і різні тези, наприклад, про те, що Голодомору не було чи щось таке. І тоді виникали суперечки між студентами та викладачами. Тобто про такі речі ми могли висловлюватись, причому для себе безпечно.

Викладачі лише хвалили за таку активність, навіть якщо не були згодні з нашою думкою. Та зрозуміло, що, озвучуючи подібні речі, важливо було розуміти, де треба зупинитися і яку межу вже не можна переступати.

«За кілька років все стало»

З часом ставали більш помітними результати «правління «ДНРівців». За кілька років все стало: заводи, робота, економіка. Було усвідомлення того, що «а навіщо все це було потрібне?» Причому усвідомлення було не тільки у мене, а й у багатьох інших, незалежно від їхнього етнічного самовизначення чи політичних цінностей. Вони почали просто бачити те, що ми поринаємо кудись не туди, в якусь суміш «1984» (роман-антиутопія Джорджа Орвелла – ред.) і постапокаліптики.

Є одна відмінна риса, яка була в житті в «ДНР». Це те, що майже всі – хоч проросійські, хоч проукраїнські люди – чітко усвідомлювали одну й ту саму річ: це не те, на що вони очікували. Але якщо з боку проукраїнських людей зрозуміло чому, то проросійські сподівалися, що буде те саме, що й «Кримнаш» – що все пройде швидко і безкровно і що почнеться саме таке повноцінне життя при Росії.

За фактом воно не почалася навіть після анексії. Відчувалося, ніби час заморозився у 2014 році. Якщо подивитися на фотографії Донецька передвоєнні, 2014 року, на самому початку [російської окупації], і на сучасні, то можна помітити, що не з'явилося жодної нової будівлі. Все, що змінюється – це білборди.

Центр Донецька восени 2022-го, Театр опери та балету імені Солов'яненка

Про початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну

У ті дні, я їх називаю «дні жаху», більше інформації було з чуток, з інсайдів, з розмов, ніж з якихось офіційних ЗМІ. Ну і тоді вже стало мені, наприклад, зрозуміло, що все йде вже безпосередньо до повномасштабного наступу за участю російської армії. Тим більше що почали буквально звідусіль вигрібати всіх, кого вони (члени угруповання «ДНР» – ред.) могли.

Відповідно, для мене теж стало небезпечним виходити назовні. І тому протягом місяця, з кінця лютого до кінця березня, я просидів в одному приміщенні, не виходячи навіть з квартири. Так жив будь-який чоловік призовного віку – хоч студент, хоч дорослий, – який усіма силами не хотів потрапити на цю війну.

Серед моїх одногрупників не так багато насправді потрапило до «армії ДНР». Навіть, я сказав би, менша частина. Більшості вдалося успішно втекти або отримати якісь посади з бронями, так би мовити. Мій колишній староста пішов [служити] цілком свідомо, але щиро розраховував на те, що непідготовлених студентів не кидатимуть у жерла. Їх таки кинули. І був інший мій друг, випадково потрапив туди і теж загинув там. Так, він був студентом. Але наскільки може бути щось протизаконним, якщо закону як такого [на окупованій території Донецької області] немає взагалі.

Про виїзд із Донецька

Я почав шукати можливості виїхати ще після того, як зрозумів, що опинився під замком. Я уявляв себе Жаном Вальжаном із роману Віктора Гюго «Знедолені», якому неодноразово доводилося тікати. Я вивчав досвід інших людей, як вони виїжджають, через які країни, з Росії, наприклад.

Зрозуміло, що в Україну (на вільну територію – ред.) проїхати ніяк не можна було, бо це суцільна лінія фронту. Кордони [РФ] з європейськими країнами почали закривати, але потім я дізнався, що лише для громадян Росії, а громадяни України чи інших країн можуть виїхати з Росії. Тож коли мені запропонували виїхати на територію РФ, я погодився.

Для мене все пройшло якнайкраще. Ми з мамою приїхали спочатку на «ДНРівський» «кордон», пройшли його легко. Як пояснювала нам людина, яка все це планувала, що якщо ти доїхав до «ДНРівського» «кордону», то значить, що тебе не спіймали раніше. Отже, якщо тебе не спіймали раніше, то ти така людина, яку, мабуть, треба пропустити далі. Тобто така логіка тоді була на КПП. Спочатку ми приїхали до Ростова (адмінцентр Ростовської області РФ, понад 200 км південніше Донецька – ред.), звідти вирушили до Санкт-Петербурга.

Там на якийсь час зупинилися, і після цього поїхали на кордон з Естонією, в Івангород (Ленінградська область РФ – ред.). І ось там нарешті був уже «головний бос» у вигляді російської митниці, яка почала мене допитувати. Випитували в мене різну конфіденційну інформацію, адреси, звідки й куди, брали відбитки пальців, ставили усілякі питання про моє життя, перевіряли телефон і питали про моє відношення до так званої СВО («Спеціальна воєнна операція», як Москва називає війну проти України – ред.)

Єдиний паспорт – український

16 років мені виповнилося в кінці 2016 року, тому свій паспорт я отримав на початку 2017-го в Маріуполі. Усі мої однокласники їздили отримувати український паспорт також на підконтрольних Україні територіях: хтось у Вугледар, хтось у Маріуполь, хтось ще кудись на Донеччині. Приїжджали туди з батьками, десь зупинялися, жили там і чекали, коли видадуть паспорт. Так само отримав і я. Я не отримував ні «ДНРівського», ні російського паспорта. Це була моя свідома позиція.

Згодом, особливо коли з'явилася можливість отримувати російські паспорти, так звана «ДНР» почала створювати проблеми для тих людей, які не хотіли їх отримувати. Ось такий приклад: в «ДНР» весь цей час була комендантська година. Більшу частину доби, з 23:00 до 5:00, рух вулицями було заборонено, і будь-яких людей, які з'являлися на вулиці, миттєво доправляли до комендатури. На свята комендантську годину скасовували, але тільки для тих людей, які мали «ДНРівські» чи російські паспорти. Тобто якщо когось знаходили на вулиці, і у людини при собі не було такого паспорта, то її відправляли до комендатури.

Звісно, були такі батьки, котрі за своїми політичними переконаннями не хотіли, щоб їхні діти отримували український паспорт. Хоча це явище пізніше, ще коли я був у віці, коли мав отримувати свій паспорт, тоді ще створення «ДНРівських» «паспортів» не було налагоджено, а якийсь документ уже треба було мати. Тому навіть проросійські дорослі розуміли, що без документів таки не обійтися, і поки немає всієї необхідної інфраструктури, то таки варто скривитися, але український паспорт отримати.

Про покоління, яке зростає в окупації

Це може здатися зараз неймовірним, але я думаю, що те покоління [в окупації], яке зростає зараз, яке не застало України, зрештою може виявитися набагато проукраїнськішим, ніж ті покоління, які в свідомому віці застали Україну і при цьому проти неї ж і виступали.

На тому боці (в окупації – ред.) є мої знайомі, їхні молодші брати і сестри, які народилися вже в останні роки при Україні і, відповідно, не пам'ятають уже нічого, що відбувалося тоді, але їм не подобається Росія.

Вони розуміють, що росіяни, їхні однолітки, з ними просто не хочуть дружити, що знайти собі якихось знайомих у Росії можна тільки на якихось форумах, таких, пропагандистських. Просто ось так приїхати в Ростов банально, найближче велике місто в Росії до Донецька, ну вже відчувається як зовсім інше суспільство, інша країна.

Читайте також: «Говорити про це небезпечно». Чи чекають на ЗСУ у Донецьку та Луганську

Але це відчуття, особливо це разом із цією антиутопічною, антимолодіжною, антивільною атмосферою, змушуватиме нове покоління бути все менш і менш лояльним до цієї «влади» (російської окупаційної – ред.). Або мотивувати їх їхати кудись за можливості, або ж у разі відсутності такої можливості – бути проти.

Коли стає зрозуміло, що просто жити, закохуватися, любити, створювати сім'ю, одягатися, як ти хочеш, чи просто отримувати задоволення від життя, від спілкування з іншими людьми і будувати своє особисте щастя – просто неможливо, тоді й приходить розуміння того, що проблема саме в тому, що є люди, які тобі цього не дають робити. І їм треба не дозволити позбавити тебе цього.