Десятий рік частина Донбасу живе під окупацією Росії. Агресор рік за роком обривав зв’язок жителів захоплених територій Сходу з вільною Україною, і майже розірвав з повномасштабним вторгненням. Окупанти люто намагаються винищити все українське, і особливо будь-який спротив. Хто і як на десятий рік окупації протистоїть Росії – у матеріалі Радіо Донбас Реалії (проєкт Радіо Свобода) до Дня Незалежності.
Роману (ім'я змінене з міркувань безпеки)– 18-ть. Разом з друзями-однолітками приблизно раз на кілька місяців вони готують «патріотичну вилазку» – в рідному окупованому місті на Луганщині малюють синьо-жовті прапори на огорожах.
Коли у 2014 році почалася війна, він навчався у молодших класах, але попри російську програму і потужну роботу пропаганди протягом 9 років, він вірний Україні. Жартує, що партизанити навчили самі ж вчителі в окупації, бо постійно возили в музей «Молодої гвардії» до Краснодону (Сорокине після декомунізації – ред.).
«Вони ж самі розповідають радянську легенду про підлітків-партизанів, які виступили проти загарбницького режиму. От тепер ми – те покоління, яке хоче протистояти окупаційній «владі». Ми просто нагадуємо, що тут є люди, які чекають на Україну», – каже Роман.
Влучання по окупантах – завдяки місцевим
«Легко любити Україну у [вільній] Україні, куди важче – любити в окупації», – зауважує військовий ЗСУ, донеччанин Віталій Овчаренко.
Він закликає не порівнювати супротив на захопленому після початку повномасштабного вторгнення Росії, де люди були в окупації кілька місяців, та Луганщини й Донеччини, окуповані ще у 2014 році. Зазначає, що за 9 років війни чимало людей з проукраїнською позицією Росія зламала, багато людей зникло безвісти, хтось припинив співпрацювати з Україною, бо боїться наслідків.
Але, наголошує Овчаренко, хибно думати, що на захопленій частині Донбасу не залишилося людей, які чекають повернення України. Залишилися. Серед них і ті, хто готовий ризикувати.
«Вони розуміють, що у них немає дороги назад. Якщо їх спіймають, то мучитимуть дуже довго. Наш мозок навіть не уявляє і не може придумати, що окупаційна влада творитиме зі звичайними українцями в полоні», – каже Овчаренко.
За останні місяці в окупованих Луганську та Донецьку ледь не щотижня повідомляється про нові влучання по промзонах, де окупанти використовують заводські цехи як ангари для бойової техніки.
Такі дані, як і про пересування російської армії, часто – від місцевих, які допомагають українській армії. Про це в ефірі Радіо Донбас Реалії розповів Артем – доброволець Сил спеціальних операцій, автор телеграм-каналу і твіттер «Східний» про окуповану Кадіївку (до декомунізації – Стаханів), звідки сам передавав корисну ЗСУ інформацію.
«Ми завжди заздалегідь знаємо, куди йде підкріплення у росіян: вони тільки-но проїхали певний населений пункт, ми вже про це знаємо. Те саме щодо місць дислокації: всі ці склади, які гарно горять – кожен українець має розуміти, що без таких людей в окупації, які залишаються вірними Україні, все це могло б і не виходити», – пояснює «Східний».
Супутники хоча і дають чимало інформації, але все одно потрібні «очі» на землі, каже колишній полонений, луганчанин Владислав Овчаренко. Його схопили в окупованому Луганську 10 жовтня 2016 року – після того, як вони з товаришем Артемом Ахмеровим спалили прапор «ЛНР» і фотографувалися з символікою кольорів українського прапора. Овчаренка «засудили» до 17 років.
До арешту він передавав дані, корисні для ЗСУ, і добре знає, що таке партизанити. Після обміну – продовжує контактувати з жителями окупованої Луганщини і отримувати інформацію про розташування російської армії.
«Пам’ятаю зі своїх відчуттів: ти віддаєш вогневі позиції й тобі хочеться тут і зараз, щоб відразу відпрацювали по цих координатах, і ти бачив результат. Ти ж ризикуєш життям, ти хочеш бачити, що це недарма. Багато хто потроху згасає емоційно, коли ризикує життям, а «прильотів» немає. Тому таким людям реально потрібна українська підпитка, що ми з ними!», – каже Владислав Овчаренко.
«Вони полюють за інформаторами, а ми – збираємо дані далі»
Якщо в радянських книжках подавали супротив як якісь підриви, то сьогодні інформаційна допомога набагато важливіша, зазначає Віталій Овчаренко.
«Навіть на десятий рік війни в Сніжному, Макіївці – таких забутих шахтарських містечках – є українці, які продовжують повідомляти, куди заїхала техніка, коли відбувалася ротація, фіксують дані про колаборантів, які перейшли на бік Росії, які знущаються з полонених. Цю інформацію також треба мати Україні», – каже Овчаренко.
Близьку людину Катерини (ім'я змінено з міркувань безпеки) за проукраїнські погляди в захопленій будівлі луганської СБУ закатували ще в перші роки війни.
Дівчина досі перебуває в окупації і весь цей час фіксує для себе і для історії усю інформацію про тих, хто зрадив Україну – хто працює в спецслужбах окупаційної влади, хто очолив місцеве телебачення, хто виходить на мітинги й підтримує Росію.
«Коли повернеться Україна, я хочу, щоб кожен, хто кликав Росію в мій дім, відповів за 9 років мого втраченого життя», – пояснює дівчина.
І додає, що це той максимум, який вона може зробити зараз, аби відчувати бодай якусь свою участь в наближенні української перемоги. Хоча, зізнається, страшно.
«Ми всі знаємо, наскільки ця окупаційна влада сц...лива, а тому безжальна. Вони настільки бояться повернення України, настільки не хочуть втрачати свої «теплі містечка», що готові вбити всіх, але знайти тих, хто допомагає СБУ чи ЗСУ. Вони полюють за інформаторами, а ми – збираємо дані далі», – додає дівчина.
Жителі окупованого Донецька кореспондентам Донбас Реалії зізналися, що зараз проявляти супротив стало важче, ніж 9 років тому.
«Весь наш опір – віра. У ЗСУ, в Україну, у здоровий глузд. Ну і по можливості – інформація для наших, щоб насипало добре по «орках», – пояснив донеччанин Андрій (ім'я змінено з міркувань безпеки).
«Бачиш атрибутику, і це сигнал – я не єдиний в цьому місті»
Синьо-жовті написи на стінах в Маріуполі, українська «Ї», намальована крейдою в центрі Донецька і Сімферополя, листівки з проукраїнськими гаслами на стовпах та жовті стрічки «під носом» в окупантів – це «привіти» від підпільного руху «Жовта стрічка». Основна мета організації – дати українцям в окупації сигнал: там лишаються патріоти України.
«У Маріуполі, наприклад, дуже мало людей непенсійного віку залишилося, але коли вони дізнаються про «Жовту стрічку» – то дуже гарно себе проявляють у виконанні завдань. І я наголошу, що наш рух не молодіжний, він для всіх категорій, статей і віку. Для того, щоб долучатися до наших акцій – особливо нічого не потрібно, саме тому рух і знайшов таку підтримку серед українців», – розповідає нам Ярослав Божко, організатор «Жовтої стрічки».
Такі патріотичні провокації дуже важливі, каже 18-річний Роман з Луганщини. Особливо зараз, коли російська пропаганда ще щільніше почала працювати – на міських телеканалах тільки й мови про нібито «жахи», які очікують на людей після повернення Україною своїх захоплених територій. Тому знаки того, що поруч є однодумці, – як ковток свіжого повітря.
«Прокидається Луганськ, а на головних вулицях синьо-жовті серця намальовані. Влада – в паніці, а проукраїнські люди розуміють – їх не забули. Тут залишилися ті, хто борються за українців», – каже Роман. Та додає: «Але більше вражає, коли на вулиці такі лаконічні написи, наліпки і стікери з’являються, а ти знаєш, що це не твоя робота. І перша думка: «Є! Я не один!»
Такої «зарядженої» молоді насправді чимало в окупації, розповідає колишній полонений, луганчанин Владислав Овчаренко. Юні українці часто пишуть йому про бажання допомагати армії та спецслужбам.
«У 18 років страхів немає. Тебе захоплює романтизм партизанства, максималізм, як багато ти хочеш зробити, щоб скоріше зайшла українська армія. Але й гальм немає, ти не відчуваєш і не розумієш, які наслідки можуть бути за твій патріотизм. Раніше – знайшли, спіймали, арешт, підвал, допити. Зараз в Луганську ситуація така – якщо тебе спіймають, то ти можеш не доїхати до підвалу, тебе приберуть раніше», – зазначає Овчаренко.
Тому він звертається до молодих «партизанів», тобто у віці до 18 років, із закликом почекати. Радить так рано не долучатися до руху спротиву, адже це дуже небезпечно.
«Ви б змогли так?»
Хтось ховає прапор України, з яким ходив на футбольні матчі, в інших залишилися патріотичні стікери, розповідає луганчанка Катерина. Усі ці дрібнички вартують найцінніших спогадів про вільну Україну, каже дівчина. У неї ж – вишиванка від прабабці, батьки якої належали до ОУН-УПА.
«Моя прабабуся із заходу України. Багатьох дітей членів ОУН-УПА радянська влада якщо не стратила одразу, то перекинула в Сибір або на Донбас. На якийсь дитячий ювілей вона подарувала мені свою вишиванку, яку шила та оформляла самостійно. Звичайно, як молоде модне покоління, я її заховала і мріяла, щоб мене ніколи не змусили одягнути цей старий мотлох. Зараз я чекаю на момент, коли в цій галичанській вишиванці підіймуся на Говерлу з синьо-жовтим прапором і буду кричати від щастя з найвищої точки України», – каже Катерина.
Супротив може проявлятися і в дрібницях, які на загальному рівні вважаються «ні про що», а для людей в окупації – це крок героїзму.
«Відмовитися від отримання російського паспорта, коли на тебе тиснуть з усіх боків: не хочеш «триколор» на обкладинці – сиди без роботи, діти – без освіти, уся родина – без допомоги лікарів. Не отримувати російську пенсію увесь цей час, хоча за українською немає можливості виїхати вже кілька років, бо КПВВ не працюють. Вчити дитину українській мові в окупації, бо треба її буде потім відпустити в Україну здобувати нормальну освіту. Виховувати так, щоб діти не забували, що вони – українці, але й щоб в школі про це не розповідали, бо світить «підвал». Ви б змогли так?», – каже донеччанин Святослав (ім'я змінене з міркувань безпеки).
9 років – тривалий строк, але місцеві кажуть: готові чекати ще, аби тільки Україна повернулася. Мотивує розуміння, що може настати час, коли на окупованих територіях Луганщини й Донеччини не буде і натяку на російське.
«Мені не було важливо, коли прийде Україна, мені було важливо, щоб вона взагалі прийшла. Щоб я вдихнув українського повітря у себе вдома. Зараз, через 9 років, у людей в окупації ще сильніші ці почуття. І повірте, ті, хто за цей час так і не прогнулися під російську владу, їх вже не зламати. Вони все одно будуть робити все, щоб Україна була тут», – додає Владислав Овчаренко.
Читайте також: «Доносьте у чат»: як Росія знищує залишки українського в окупованому Донецьку
24 серпня Україна святкуватиме День Незалежності, але вже 9 років цей «день народження» для проукраїнськи налаштованих жителів окупованого Донбасу зі смаком війни та небезпеки.
«У день народження ми традиційно задуваємо свічки і загадуємо бажання. День Незалежності – те свято, коли вся Україна також може загадати те «сокровенное». Скоріше за все, більшість буде мріяти, щоб дехто здох в Кремлі, все закінчилося, Україна перемогла. Від себе попрошу: загадайте хтось разом з нами, щоб усі українці, які чекають деокупації, її дочекалися живими, здоровими і не в полоні», – зазначив Святослав.
Без української влади – поки, – але не без українського серця, каже Катерина, знову зустрічатимуть День Незалежності в окупованому Луганську. Просить передати прохання до всіх українців: «У день Незалежності, згадайте, що ми – теж Україна». Наголошує, що попри все, тут мріють про Україну і чекають на звільнення.
Своєю чергою донеччанин, військовий ЗСУ Віталій Овчаренко звертається до проукраїнських людей в окупації: «Ми знаємо, що вас там багато. Ми знаємо, що ви чекаєте. Скоро ми будемо і в Луганську, і в Донецьку».
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук, телеграм або вайбер за номером +380951519505. Якщо ви пишете з окупованих територій, ваше ім'я не буде розкрите.
