Ілля Мільштейн
(Рубрика «Точка зору»)
Серед іншого, виборам до Верховної Ради передували і події, пов’язані з Москвою. Президент України телефонував президентові Росії і обговорював із ним різні питання, найбільше зосередившись на обміні заручниками. Віктор Медведчук їздив до Путіна, з яким ділився враженнями про зустрічі в Європарламенті, довірливо повідомивши, що «дуже багатьма людьми в Україні» блага вістка про телефонне знайомство Володимира Володимировича і Володимира Олександровича сприйнята «з натхненням і з надією». А ще через добу на головному кремлівському сайті було опубліковано інтерв’ю, яке Олівер Стоун узяв у російського гаранта Конституції: вони всмак поговорили про Україну, про Медведчука і про його миротворчу діяльність. З’ясувалося, зокрема, що в Путіна і його кума є щонайпринциповіші розбіжності щодо росіян і українців. Один вважає, що вони «взагалі один народ і по суті одна нація», а інший, уявіть тільки, йому заперечує.
У порівнянні з тим, що відбувалося всередині країни, де наближалися до завершення парламентські перегони, ці повідомлення могли здатися малоцікавими. Ну зателефонували одне одному, поспілкувалися, посперечалися. Україна обирала майбутнє, а тут якісь свідомо тупикові розмови, свідомо безглузді надії, переказ свідомо абсурдних дискусій у рамках непотрібного вже вербування знаменитого американського режисера. Він і так їх поважає і обожнює, і Путіна, і Медведчука, присвячуючи їм циклопічні пропагандистські ролики, так що навряд чи слід було навішувати йому на вуха додаткову локшину.
А тим часом це були дуже важливі повідомлення – про телефонне знайомство двох президентів, про Зеленського, Путіна, Стоуна і Медведчука. Мабуть, набагато важливіші, ніж аналітичні тексти про вибори, результати яких ми знали заздалегідь, або про тонкощі взаємин Петра Порошенка зі Святославом Вакарчуком. Це справа десята, хто у Верховній Раді, підконтрольній «Слузі народу», як буде до кого ставитися і кого там виберуть спікером, а кого прем’єром. Навпаки, тонкощі взаємин Зеленського з Путіним і чудеса човникової дипломатії «українського націоналіста», як іменує Медведчука, не приховуючи ніжності, президент Росії, будуть значною мірою визначати долю країни, якою нині керує колишній шоумен. Щонайменше для десятків громадян України, що скніють у російських таборах і в’язницях, для їхніх рідних, друзів, тисяч і тисяч співчувальників це все надзвичайно серйозні події: початок діалогу між президентами, посередник на прийомі у кремлівського лідера. Незалежно від того, як пройшла їхня перша розмова і що таке той посередник.
За версією людей із близького кола Зеленського, в Україні є партія війни, очолювана Порошенком, є партія капітулянтів, до якої наближений і Медведчук, а ще є партія миру – за неї і проголосував народ. Але формула не цілком точна. Бо прихильники миру повинні мати хоч якийсь план його досягнення, а як цей план скласти, якщо відомо, що протилежна сторона, окупант і агресор, про мир зовсім не думає? Які йому ставити умови, якщо він очевидно сильніший, а ті, хто донедавна вважалися союзниками в гібридній війні з Путіним, за п’ять минулих років настільки втомилися і від України, і від Росії, що вже повертають російській делегації право голосу в ПАРЄ? Як бути, якщо смертельно втомилися від цієї клятої війни і в Києві, і в Маріуполі, і в Дніпрі, і у Львові, чим, власне, і треба пояснювати розгромні перемоги невиразної партії миру і на президентських виборах, і на парламентських? Громадяни подивилися кіно, в якому про війну не говорилося ні слова, і настільки безоглядно довірилися новому героєві, чесному чарівному президентові Голобородьку, що забезпечили йому і його партії абсолютну більшість у Раді, випадок небувалий в історії незалежної України, – і все це теж через війну.
Ось і виходить, що обіцянки роздані і настав час їх виконувати. Тобто розмовляти з ворогами і їхніми посильними, намагаючись вирішувати хоча б найнагальніші проблеми. Зрозуміло ж, що кремлівський співрозмовник скаже Зеленському про Крим, а що про Донбас, із жителями якого, розгніваними шахтарями і трактористами, як усім відомо, українській владі треба прямо домовлятися, а Росія тут ні при чому. Значить, залишається лише програма-мінімум, дискусії про долю заручників, політзеків, моряків, які Володимир Олександрович хоче вести безпосередньо з Володимиром Володимировичем, і той начебто не проти, але напевно буде підсовувати і Медведчука, з яким Зеленський спілкуватися не бажає. Але куди подінешся, якщо це стане неодмінною умовою можливої угоди? Як інакше рятувати Олега Сенцова, Олександра Кольченка, Володимира Балуха, Романа Мокряка?..
Ось і виходить, що другорядні на вигляд, а чи й дурні новини виявляються головними – навіть у порівнянні з тими, які оповідають про формування нових українських еліт. Тому що саме в них, у цих дивних новинах відображаються справжні людські біди і натхненні надії на їх подолання. Війна не скінчиться, «прихоплений» Крим за Путіна і досить довго після нього залишатиметься під контролем Росії, ротація керівних кадрів на Донбасі ще деякий час буде здійснюватися за допомогою тротилового еквіваленту, а заручників треба визволяти, і чимшвидше, в порядку обміну чи як-небудь по-іншому. І домагатися того, щоб число їх неухильно зменшувалося. Не виключено, що в тому і полягатиме місія президента Зеленського і його партії миру, створеної в часи нескінченно підлої війни. Якщо йому вдасться виконати цю місію, то, гадаю, довіру багатьох виборців буде виправдано. Інші завдання Зеленському навряд чи вдасться вирішити, і багато хто розчарується в ньому, але ж усім не догодиш.
Ілля Мільштейн – російський журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Оригінал – на сайті Російської редакції Радіо Свобода